Вибухи петард
Осінь. В парку тихо й солодко. Так буває лише жовтневої холодної днини, коли всі люди стараються сховатись у своїх будинках.
На лавці сидить Настя. Її безмірний сумовитий погляд вдивляється в золотий килимок листочків, що так дбайливо простелила чарівниця Осінь. Поряд лежить портфель. Недавно скінчилися уроки, і Настя вирішила заглянути в парк.
"Мабуть, час додому, "— подумала дівчинка і гайнула багряною стежиною.
Десь іздалека почувся вибух. Він пролунав настільки несподівано, що мало не до смерті налякав бідненьку Настю.
"Може, побігти туди? Глянути і все, — міркувала дівчинка. — Бо хто ж його знає, що трапилось!"
Прибувши туди, звідки долинув вибух, Настя була надзвичайно здивована. Двоє її однокласників, Володя й Сергій, з несамовитим вереском гасали по сухому опалому листю й підривали невеличкі, зате дуже небезпечні, петарди.
— О, ні! Що ж ви робите?! — розпачливо зойкнула двчинка. — Навіщо?! Навіщо нищити природу й піддавати себе такому страшному ризику?! Ви ж можете покалічитись.
Володя зневажливо глянув на Настю й криво посміхнувся.
— А тобі яке до того діло? Йшла мимо й іди собі далі! — розлютився хлопець.
— Але ж... Ви чинете неправильно! — благально тремтів голос дівчинки.
— Замовкни, нікчемо! Тобі хіба не пора робити домашнє завдання? Як же ти мені набридла, "ботанічко"! Таких людей знищувать потрібно! А що? Розумна, з бідної родини, ходиш в одному лахмітті, а з себе королеву робиш! Вказуєш усім, що можна, а що — ні. Хто тобі дав право втручатись в наші розваги? От яку користь принесе це остогидле дівчисько в суспільство? Яку, скажіть мені, будь ласка? Ти лише заважаєш нормальним людям весело жити! Що, справедливості захотілось?! Щоб більший меншого не кривдив і в тому ж дусі? Ні! Усе буде так, як захочуть такі, як я! Багаті, заможні та хитрі! Зрозуміла? Такі, як я!!!
— Та хіба... Хіба ти розумієш, що може статися страшне лихо? Прошу, будь розумнішим й милосерднішим! — несміливо пробелькотіла дівчинка. Їй на очі виступили сльози, й на щоках зблиснули перші росинки благального смутку.
Володя не на жарт розлютився. Настя, помітивши такий дивний стан хлопця, гарячково почала задкувати з парку, наближаючись бдижче до проїжджої частини. Володю це ще більше розізлило.З червоними, неначе налитими кров`ю очима, вигукнув:
— Як ти мені остогидла! Згинь, згинь, нікчемо!
Рука, в якій він тримав петарду, блискавично піднялась вгору. Дівчика розгублено стежила за кожним порухом хлопця, не здогадуючись, що він збирається зробити.Володя з усієї сили замахнувся рукою. Тремтячі пальці розщепились, й петарда опинилася саме під ногами Насті. Дівчинка злякано здригнулась, хотіла було тікати, та перечепилась з гілку й повалилась на дорогу, прямо під колеса автомобіля...
Вибух... Зойк... Відчайдушне, настирливе сигналення водія... Крик... Повітря сповнилось незвіданими раніш звуками.
— Що ти накоїв?!! — розпачливо вигукнув Сергій.
Та його вже не було поруч. Не було того жорсткого бездушного ката, що замість серця в грудях носив великий шорсткий камінь. Він ховав його від людського ока під гладенькою рум`яною шкірою, та чи довго можна приховувать незмірено злісну жорстокість?
Останнє, що побачив Володя, перш ніж втекти з парку, це бліде, якесь кришталево-фарфорове обличчя Насті. Здавалося, німий крик болю, ненависті й водночас жалю до свого кривдника застиг в скам`янілих тепер зіницях дівчинки. Та скам`яніли вони лише на мить, після чого миттєво сховались за повіками. А тіло лише нерухомо лежало на землі, омиваючи кров`ю покалічені худенькі ноги.
Сергій дивився на спотворену пошматовану Настю. Нарешті отямившись, він несамовито загукав по допомогу, й набрав на телефоні такий потрібний зараз номер — 103.
За декілька хвилин прибула "швидка". Бідну дівчинку відвезли до лікарні. Та змінити щось було вже пізно. Настя повік залишиться без власних ніг.
Звичайно, можна було замовити протез. Та хіба її родина має такі кошти?!! Ні. Це було неможливо. Дівчинка вже ніколи не відчує на дотик шовковисту траву, ніколи не гайне багряним гаєм.
Дивом було те, що Настю взагалі врятували. Після такої травми вона могла й не отямитися. Щастя, що не постраждала вона й психічно. А що? Вам коли-небудь заживо шматувало ноги?
Володина родина була змушена сплатити лікування. Та Настя відмовилась. Сказала, що їй нічого не потрібно від цих жорстоких багачів. Нехай собі й надалі весело живуть!..
Мати котила вперед Настину коляску. Золотавий килимок сухих листочків шурхотів втакт кожного поруху, чи то були кроки неньки, чи то якісь незнані пересування місцевих тваринок. Той самий парк. Теж саме місце. От тільки чомусь не чути вибухів петард...
Вдалині виднілась невеличка дитяча постать. Це Він. Той, хто так жорстоко вчинив з Настею. Той, хто забрав у неї шанс й далі жити по-справжньому. Та що там, просто ЖИТИ!!! Бо хіба ж тепер це життя?!! Та всього лиш якесь безглузде існування без будь-якого сенсу, без будь-якої надії. І більш нічого. Нічого.
Дівчинка мовчки глянула у вічі Володі. Як же він з цим житиме? Його ж повністю доконають докори справедливої совісті! Хоча... Про що це вона? Хіба в такої людини взагалі може бути совість?!!
Хлопець лише відвернувся, ховаючи погляд. Він жахливо боявся зустріти Настю. Ех, він таки справжній боягуз. Як взагалі зважився на такий вчинок? Володю кров лякає до смерті, то й одразу потім утік. Боягуз... Не може відповідати за свої вчинки. Та ця дівка сама винна! Хех, добре, що їй тепер так! Якою ж нікчемною вона зараз виглядає! Їй ще пощастило! Такі й узагалі не варті життя!
— Жалюгідна.., _ прошепотів Володя, коли мати з Настею проминули його.
— Знаєш, це ще як подивитись, хто із нас жалюгідний! — почувся за спиною голос дівчинки. — Я б і посперечатись була готова! Та вибач, у мене немає часу! Я мушу ЖИТИ!!! Жити далі!
Хлопець перелякано озирнувся, та невисока жінка з коляскою вже давно зникла з виднокола. "Сама винна! — кричала душа Володі. — Сама! Сама! Сама!!!"
Наступного дня хлопець, як завжди, гасав з друзями по осінньому прохолодному місту. Неначе й зовсім забув недавню пригоду. От тільки перед очима й досі стояла жахлива картина блідої пошматованої дівчинки...
Розваги перервав настирливий дзвінок. Володя вийняв мобілку з кишені й на екрані побачив напис — "Тато". Натиснув кнопку "Прийняти виклик".
— Здраствуйте, батечку, що ви хотіли? — затягнув він своїм постійним "правильним" тоном.
— Сину, негайно повертайся додому. Це дуже важливо, — якось тривожно мовив тато.
— Ну, чому?!! Ми тільки-но...
— Зараз же! Зараз же мчи додому!!!
Дзвінок перервався. Батько поклав трубку. Володя не на жарт перелякався: що ж могло такого трапитись? Невже його лаятимуть за Настю? Та ні, хлопця вже добряче за це насварили, ще й стусанів декілька дали. Тоді...що таке?
За мить Володя був уже вдома. Тато виглядав схвильованим, грізним, злим. Такий хлопець його ще не бачив.
— Володимире, — саме так батько завжди звертався до сина, — тільки слухай мене уважно. Не перебивай. Це дуже важливо. Твоя мати сьогодні йшла в магазин і... і... В якійсь белюдній вуличці на неї напала ціла зграя вуличних злодюг..... Відібрали гроші, та ще й жорстоко побили..... Матері зламали хребет. Напевно, вона більше не зможк ходить.... Але якби ж це все... Мене звільнили з роботи. Це кінець. Там розсекретили деякі мої хитрощі і за нечесніть... Ех, сину! Ми тепер ще й бідні! За що нам така кара?!! За що?!!
Володя ошелешено заціпенів. З очей бризнули гіркі солоні сльози. Як?.. Як таке могло трапитись?!!! Хлопець тут же ж присів, прихилився до землі й почав тужливо шепотіти: "Мамочко, мамочко моя, мамо, матусю...". Батько пригорнув його й мовив:
— Ми зараз поїдемо до неї.
Довгий блідий коридор. Здавалось би, тисячі палат миготіли перед очима, мерехтіли, змішувались з росянистими слізьми. Нарешті потрібна кімната. Тато відчинив двері. Вони увійшли.
На ліжку лежала зморена бліда жінка. Її пишне чорне волосся вихрами покривало подушку. Володя одразу ж підбіг до мами, поклав голову їй на груди й швидко-швидко зашепотів крізь сльози:"Нене, нене, нене... Матусю..."
Жінка підняла його голову, глянула у мокрі очі сина й насилу посміхнулась.
— Все буде добре, — тихо мовила вона. — Все буде добре.
Вираз маминого обличчя був якимось дещо дивним, змореним, кам`яним. Неначе тоді у Насті.
Раптом Володя зірвався й стрімголов вибіг з палати з криками:"Ні, не буде! Не буде! На жаль, уже ніколи не буде!". Сльози пекли йому щоки.
Парк. Знову той же жовтневий парк. Пустотливий дощ омивав віти голих дерев, купав у своїх росинках-краплях опале золоте листя.
Володя чимдуж біг, біг, сам не відаючи, куди й навіщо, переслідуючи якусь невідому ціль. Та й... Яку вже тепер ціль? Сльози змішалась з дощем й заслонили йому очі, руки безсидо теліпались, раз по раз мимоволі боляче себе вдаряючи, бо ж хлопець вже не міг себе контролювати. Бажання було лише одне: втекти, пошвидше втекти кудись, а куди — це вже неважливо!
Раптом спинивсь. Замислився. Чому це все так сталось?!!.! Невже... Невже він в чомусь винен?!? Адже ж за ним стояв жорстокий гріх, саме через нього невинна дівчинка втратила право на нормальне життя... Його так розсердила ця думка, так змусила шалено битися серце від люті й протесту, від заперечення цього всього, так же ж осквернила та зачепила його гордість, що Володя злісно пожубрив ногою бляшану бутилку, що лежала під кущем, дивно, з палким незадоволенням глянув на посіріле небо, задумавсь й чимдуж побіг стежиною з парку.
"Піду постріляю птахів" — вирішив без жодних сумнівів чи вагань.
А дощ усе витанцьовував по золотистій землі, щодуху лив свої похмурі краплі, вистукуючи дивний моторошний ритм.
Десь іздаля почулись вибухи петард.
