Моє не босоноге дитинство
Коли я згадую своє дитинство, бачу хлопчика, маленького хлопчика з білявим волоссям і блакитними як безодня очима. Смішка, немов промінчик сонця, наповнює оточуючий світ непідробною щирістю й добротою. Він ще не знає, що чекає його попереду: якісь безглузді дресс коди, податки, ВВП. Дивиться на сонце трішки примруживши очі, але й не думає одягти окуляри
Моє дитинство – це вічне літо, вперемішку з холодною зимою. Дивне поєднання непоєднуваного. Але це моє, не босоноге, дитинство. Чому не босоноге? Тому що жило не на вулиці, а в затишному будиночку на другому поверсі розкішного дерева. Це була, особисто моя, територія. Усі казкові герої Попелюшка, Синбад, Расмус Волоцюга та навіть брати Лев’яче серце, коли ввесь світ поглинала темрява, сходились на гостину, щоб захистити мене від злих чарів, та міцно закутавши в ковдру, заспівати колискової.
Це була моя, схована від інших у непролазних нетрях бетонних джунглів, замкнута на сто замків, зі своїми законами й конституціями, особисто вільна територія. І лише іноді її двері відкривалися перед знайомим, з нотками ніжності й меду, запахом бабусиних рук. Вона не була іноземкою, як сотні інших холодних людей, просто багато років назад емігрував в жорстокий світ реальності, незграбних мрій і фантазій, постійної осені й сірого туману над багатоповерховими будинками. А я, тоді ще не розумне дитя, думала, що ніколи туди не потраплю. З цікавістю слухала історії про президентів та депутатів, про низькі зарплати й високі ціни, про якусь незрозумілу інтеграцію. І в цей час мені здавалося все простим і безтурботним. Я хвилювалася…але зовсім про інше. Хвилювалась, що лапатий сніг зрадить мене і не відвідає цієї зими, що Гаррі Поттер не відкриє двері таємної кімнати, а Попелюшка так і не потрапить на бал.
Це було моє не босоноге дитинство.
© Віталія Сокіл