Хворий сон
Дивний туман огорнув місто… Брудне молоко проковтнуло людей і продовжує ковтати далі, а люди й не знають, а люди й не здогадуються… Тільки я це бачу? Може, це всього лише марево?.. молюсь, що так, надіюся, що ні.
Напівпрозора стіна заступила очі. Нічого не бачу, тільки брудне молоко і нечасті силуети загублених людей, які шукають прихистку і виїдають мою свідомість своїми пустими поглядами, зазираючи не в очі, а у саму душу, знаходять там собі наживу і жадібно нападають на цю легку здобич – душа Ніким не зрозумілої.
Залишається одна надія – Ти. Я знаю, Ти не існуєш, я вигадала Тебе завтра чи вчора, за минулої гарячки. Але я вірю, що тільки я Тобою мрію, тільки я Тобою живу, в Тобі живу – Ти і є мій молочний світ. Я завжди розпізнаю Тебе за запахом, хоч Ти і не пахнеш, відчуваю тремтячою рукою, хоч Ти і не маєш тіла, але Ти поряд, я вірю… досі…
Кроки. Чому я йду так розмірено, неначе раптом відкрила в собі музичний інструмент, яким я володію з дитинства, бо так просто згадую одну й ту ж мелодію? Що за мелодія? Це ритм Твого серця, це мелодія, яку я виграю щодня, Твоя мелодія в моєму тілі. Як приємно мати Тебе у своєму тілі…
Думки. А знаєш, приємно бути божевільною… Спочатку страшно, потім боляче, а потім радієш, якось по-дитячому, ніхто не зрозуміє дорослу дитину, а жаль. Жаль мені вас, люди, а ви й не знаєте моїх таємниць…
Наступний напад. Ще досі палають думки, досі льодяні руки, темна кімната і зірки у склянці, якісь пігулки… але інколи мені щастить і серед незрозумілих силуетів, що виникають у моєму хворому сні, я можу розгледіти Тебе. Ні, не розгледіти – вдихнути.
Марево. Ти мене п’яниш. Тільки твій аромат так вдаряє в голову, що втрачаєш мереживну нитку зв’язку зі світом, моїм огидним і прекрасним світом…
Страшно. Та інколи потрібно її просто відпустити, нитку, відірвати від плоті, щоб не діяла сила тяжіння, щоб здійнятися в небо, щоб стати запахом молочних хмарин, а значить стати Тобою.
Тобі добре зі мною? Скажи, що так, збреши мені, та не ламай мого хворого сну, моєї рожево-тьмяної мрії… Що?Чому знову прощатися? Ти ніколи не відповідаєш на це питання. Просто даруєш на згадку свій аромат – моє плацебо, мій наркотик, щоб я могла ще трішки пожити Тобою. Не так – вижити до наступної зустрічі з Тобою. Ненавиджу прощання.
Чому ж я не прокидаюся? Чому триває мій хворий сон? Я не хочу болі без Тебе, лиш Ти її виправдовуєш, хоча ні, Ти – і є мій біль… мій біль, моя насолода, мій світ, моє життя, мій перший поцілунок, моє кохання і моя смерть.
Та чому ж я не прокидаюся? Це Ти так хочеш? Хочеш моїх страждань? Ну то дивись і плач, бо я є хвора, хвора навіть не самим Тобою, а своїм світом (ааа! та чому ж ним є Ти?!) істерика… Не слухай мене… Це все туман. Він так мерзенно кусає обличчя, що аж приємно. А я вже не розумію, що є добре, приємно чи боляче… Та і навіщо - у мене є Ти, а мені так добре. А добре, що погано, а добре, що страшно, що не знаю, що буде в наступну мить. Бо я не хочу керувати цим огидним та до останнього подиху прекрасним світом, просто хочу жити ним самим, моїм світом, Тобою…
Постіль, температура 38, Вчора вночі...=)
