На даху
Коли я увійшов в його кабінет, лікар сидів мовчки. І це не було дивним, так як він був один. Йому не можна говорити з собою. Це мені вже таке пробачають.
Його суворий погляд був дещо м’якшим, ніж вчора, після того, як мене знову зняли з даху, але я все рівно не любив пронизливий погляд цього чоловіка.
Він поклав обидві руки на стіл, демонструючи мені свою відвертість. Мовляв, у нас не має бути секретів. Бо ж все рівно я колись дізнаюсь правду про твої походеньки на дах. Він постійно вимагав від мене правди та хіба ж сприйняв би він мою правду? Йому була потрібна зовсім інша правда, я знаю.
-Що ви робили вчора на даху? – в чергове спитав він.
Іноді мені здавалось, що він не менш божевільний в моїх очах, аніж я в його. Він питає мене про дах щоразу, як мене спускають вниз. А я щоразу відповідаю йому тим самим набором слів і мене ведуть назад. Цей сценарій вже вивчений на пам`ять, ніби дешевий рекламний ролик. Він лише набридає. При чому нам обом.
-Дивився на місто. Згори воно особливо чарівне. Хіба ж ні? Тим паче восени.
Лікар замислився. Я знав, що думає він не про дахи й не про міста. Його ніколи не цікавили міста й дахи.
-Певно, так, - відповів він мені.
Я встав і підійшов до вікна. Він дозволяв мені це робити. Я відчув потребу глянути на місто прямо зараз.
-Коли ви піднялись на дах, чи бачили ви там кілька мотузок прив’язаних до гачків в підлозі, антен та дверних ручок? – знову запитав лікар.
-Ні, коли я піднімався туди їх ще не було, - відповів я.
Це дійсно було правдою. Мотузок на даху не було, так як їх приніс я.
-Хм… - вимовив лікар і відпустив мене.
Точніше, він перестав мене тримати. Це було так, ніби собаці знімають ошийник і господар мовчки розвертається спиною до пса. Або ж навіть йде геть.
Мені залишалось тільки гавкнути й бігти якомога швидше і так далеко, як тільки дозволяють стіни-грати, поки він знову не вдягне на мене цей клятий ошийник.
В моїй кімнаті безлад. Ті речі, яким вдалось вибороти собі місце тут, серед мого божевілля, лежать не на своїх місцях. Я точно знаю де вони мають лежати, бо я днями дивлюсь на них. Тому я повертаю їх на місце. Доведеться знову просити тих людей не лізти в мої речі і не перекладати їх. Речі мають своє місце. Це я – не маю. Мене можна перекладати.
Вони шукали мотузку, бо не можуть допустити мого самогубства в них під носом. Їм було б простіше, аби я вчинив це вдома, але й відпустити мене вони не можуть. Ми обтяжуємо один одного, але віднині навіки разом.
Але я ж ніколи не думав про самогубство! Навіщо б тоді я так старанно шукав життя в цьому мертвому місці? Я шукаю його щодня й щоночі бачу життя в своїх снах.
Я точно знаю, що вони познімали з дахів мої мотузки. Тепер доведеться знову йти на дах. Моя сестра вірить мені, сестра знає мою правду. Саме тому вона щоразу приносить мені нову мотузку.
Щоправда, раніше це було легшою процедурою, ніж зараз. Та вони вірять їй. Ці люди постійно шукають ознаки тих хвороб, які вони звикли лікувати. Звикли, але не навчились. Бо психіка – надто складний замок, аби мати безліч підходящих ключів. Тим більше, що вони відкривають мою кувалдою. Та я й не потребую їх допомоги.
Коли сестра віддає мені мотузку, я кажу скількох я врятував, прив’язуючи її минулого разу. Вона розуміє, що це необхідно, що вони потребують моєї допомоги, бо більше нема кому їх рятувати.
Ввечері я знову піду на дах. Він настільки порожній, наскільки це взагалі можливо. Там немає ані перил, ані дротів. Там не зустрічають схід сонця й не обіймаються під його захід. На цей дах дивляться лише вони, перед тим, як остаточно попрощатись із цим життям.
Тут є тільки антена та кілька гачків, що стирчать з підлоги. Я прив’яжу до них мотузки так міцно, як тільки зможу. Але це не головне, бо ж вони дуже легкі і їм лише потрібно за щось триматись.
Для хворих немає виходу на дах, але ж я не хворий, я можу там знаходитись. І от, настає вечір. Я беру мотузку й іду коридором до сходинок. Мої сусіди не дивляться на мене. Ми домовились, що вони просто опускатимуть очі, аби потім не знати де я.
Мені йти десять поверхів. На кожному з них є ті, хто потребує моєї допомоги. І я допоможу їм. Бо я вже майже на самій горі.
Всі ці замки, що змінюються після кожної моєї прогулянки на дах, не втримають мене. Я вмію їх відкривати. Я навчився.
Сьогодні на вулиці вітер і мені одразу стає холодно. Але я не можу піти. Я маю їх врятувати. Я швидко прив’язую мотузки до всього, за що б вони тримались.
На даху вже присутні ті, хто потребує допомоги. Вони хапаються за мотузки й мені стає добре.
Тепер вони якийсь час у безпеці. Тепер у хворих є ще деяка надія, а у лікарів – є час. Ті душі, які вже відлітали тепер тримаються за мою мотузку і в них є можливість повернутись…
