Сніг
з рубрики / циклу «Хлопчик»
- Знову, - подумав він. Стиснувши губи і намагаючись, позбавиться від тремтіння, страху, від яких йому було ще лячніше, - він продовжив йти своїм шляхом. Ззаду знову пролунали крики:
- Гей... скелет, стій! - Він, нічого не відповівши, продовжив йти незмінним кроком. Вітер почав сильніше дути в обличчя, - я витримаю, я зможу. Випавший сніг гальмував усі рухи, хоча першою причиною все ж була його стара шуба, - напевно, ще з самих шістдесятих, - вона сковувала всі рухи, а ще більше, його сковували погляди оточуючих, - що дивилися на нього глузливо.
- Стій потвора! - хлопчаки побігли ближче, - чому ти нічого не говориш? Га?!
Один з хлопчиків вдарив його кулаком по спині, а інший, ногою по нозі. Він постарався приховати біль, - очі почали сльозитися, але він не заплакав. Губи стиснулися ще сильніше. В душі, - він ридав! В душі у нього була злива сліз, - цілий океан солоних сліз, гірких як життя.
Хлопчаки усе не відставали, - повалили його на сніг і ще кілька разів вдарили по різних місцях, при цьому, вивергаючи сморідні тонни матів і насмішок. Потім комусь до голови прийшла ідея накидати йому снігу за пазуху. Вони схопили його і почали груддям пхати сніг за комір, при цьому, - не забуваючи намилити йому обличчя.
Їх тіні, були монстрами, - з їхніх ротів валила гнила риба, але обернувшись, - він не побачив нічого нового, крім однокласників. Але їх душі, - вони були такими. Один, як гієна, - жалюгідний і боягузливий, - але ж сьогодні він говорив зі мною і поводився дружньо, - подумав хлопчик, - як він може? Інші були монстрами куди страшнішими. Зло, - було їх сутністю. Внутри было больно и стыдно, - было страшно, - за что они так со мной? - думал он. – Я не сделал им ничего плохого:
- Не треба, - тихо почав благати він, - натомість вони заіржали і попинали його старий портфель. Задовольнившись скоєним, - монстри залишили його у спокої. Він так і продовжив лежати на снігу. - За що вони всі так зі мною?! - З очей побігли струмочки сліз. - Мені страшно, мені страшно, мені страшно.
Вітер став ще сильнішим, - тієї зими було дійсно холодно, а його щоки ніколи не були рожевими. Ніколи. Тільки ніс і вуха завжди зрадницьки червоніли.
Підібравши шапку і трохи відбившись від снігу, - він поспішаючи попрямував додому. Сльози все лилися і лилися, але відразу висихали, - вітер був сильний, настільки сильний, що здавалося, його зараз здує. По дорозі він побачив жінку з дівчинкою, - по обличчю жінки явно було видно, що вона пила і погано харчувалася, - також і сіра дівчинка. - Мені їх шкода, - чому світ такий несправедливий? - Хлопчик підняв голову до неба. Воно було синє і нічого не говорило. Жінка з дівчинкою пройшли, - в голові крутилося, - я не хочу, щоб вони погано жили, - я хочу, щоб та дівчинка, добре їла. Я хочу, щоб та жінка не виглядала так знеможено. Я не хочу. Я хочу, щоб життя було таке, що непотрібно було б пити з горя. Але чому світ такий поганий? Чому?!
Залишок шляху він витирав сльози. Вітер. Він не любив вітер. Чому? Він був такий самий грубий, як і ті хлопчаки, - зовсім як вони. Вдома мама виявила в нього поганий настрій, - хлопчик ніколи не розумів, як вона все дізнається, але пізніше він дізнався.
За деякий час, він підійшов до дзеркала, - побачив там «сіру жалюгідну тінь». Йому стало боляче. Боляче десь всередині, - там, напевно, падало каміння. Він підійшов до мами. Вона сиділа на кріслі і читала, - це було дуже рідко, зазвичай, вона завжди була зайнята.
- Мамо, я потвора?
Нікополь, 2010
