17.12.2015 19:52

лише 18+

381

4 | 4

 © Райан Ріенер

Самукоморі

Нове повідомлення

Говоріт і показиваєт Нікополь

Самоізоляція - як спосіб самореалізації

Самоізоляція - як спосіб самореалізації і самовдосконалення за рахунок власних речей, що поруч. Я не проти автаркії, але вже чого боятися, коли ми, перепрошую, - повноцінно вийшли із справжнісінької Радянської Антиутопії?

Якого біса нам боятися чогось, окрім власних дурощів? Я ж не закликаю до копіювання Північної Кореї - ні. В нас усе набагато краще.

Це факти. Найкраща земля у Європі. Креативний та винахідливий народ, який ще і за стільки сторіч, не те що не здався перед іншими, ні - вийшов сухим із води! Із посмішкою на вустах та рідною мовою на язику, із запалом творчим у очах, та візерунком етнічним на чолі.

Єдина наша отрута, це отой миш`як, що підсипають нам наші "друзі славянє". Які, чомусь упевнені, що наша мова пішла від їх угро-фінського діалекту, та і все таке далі. Тут особливо у подробиці вдаватися нічого - найновітніші дослідження, зокрема і генетичні - говорять самі про себе.

Самій українській мові, не менше 1000 років! Я не можу зрозуміти тих рлзумово відсталих, що цураються власного культурного дому. Бо хата культури - це завше мудрість та надбання тисячоліть!. А ми - саме на порозі переосмислення речей.

Так "радіоактивних здобутків" та "моральних падінь", що ми здобули по волі своєї ж деградації суспільства, увесь час видкидаючи наджбання, а у замін - заміняючи - нічим, - багато. Лиш пустка у серцях...

Прийшов час самолюстрації і самозаглиблення у себе, як українця так і тих, хто просто тут народився. Ми усі одна сім`я - нас народила ця земля, напоїла своєю водою, нагодувала своїм хлібом та пестила дотиком повітря, ..

І не настільки страшна та "Американщина", якщо із користю вибирати лише найліпше, а більше нудить від сучасного "рускага гламуру-сельскага", що окупував увесь наш інформаційний простір. А тепер - самі подивіться, на кого під таким впливом, - перетворюються ваші дітки: на розмальованих косметикою тринадцятерічних трясогусок, які зрання приборкують свою цноту із першим ліпшим бидлом; та тих самих парубків, які - курять з 9 років, "втикаючи" не у книги, а порно - що із усіх кустів ллється.

Є простий і дієвий механізм, для знищення нації:

1 - Знищити культуру.

2 - Згноїти алкоголем і скурити молодь.

3 - Деморалізувати суспільство.

І попіл... в кого залишиться бажання, щось міняти, коли в голові одні думки про секс, алкоголь та наркотики?

Я не кажу, що слід здаватися. Я кажу - що вам слід рятувати себе і своїх дітей, починаючи вимикати зомбоBOX, і вмикати невеличку коробочку, під назвою - мозок!

 

Бо кожен із нас, може впливати на долю свого народу, - у когось це виходить гарно і суспільний візерунок виходить креативно-чарівним, в хтось - плутає і рве всю нитку…

 

25 вересня 2020 року

[Надіслати]

 

Стаття стосовно скорого надсилання заявки на вступ по ЄС. Хоча яка різниця, - нічого не змінилося з часів ЄвроМайдану…Анічогісінько. Кожен раз, коли я визираю у вікно, я бачу таку саму стару розбиту дорогу, старі будинки та сміття. Кожен раз, коли я читаю новини - бачу одне і те саме лайно, що продовжується вже 30 років підряд. Люди не хочуть цього бачити, не хочуть зазирнути у себе, - у причину усього цього трешу.

 

- Усе, +100 гривень на мій рахунок, - ледь посміхнувся я. - Буде за що оплатити І-нет чи купити щось поїсти.

За вікном була осінь, я знав це, хоча світло майже не проникало у середину. У будинку жалюзі були цілі лише одні у залі та ті, що на кухні. Колись, їх зламав мій кіт, який помер рік тому. Він задирав жалюзі, щоб залазити за них і дивитися на вулицю. Це єдина згадка, що лишилася про нього. Я поховав його у городі, зараз могила заросла бур’яном. Я ніколи не випускав його на вулицю, хоча він дуже прагнув волі, - я боявся, що він під і не повернеться і я лишуся зовсім один. Зараз, вікна з поламаними жалюзі, я заклеїв своїми старими малюнками, на деяких з яких і був мій рудий смугастий кіт із рудими очами.

Я його дуже сильно любив, бо поруч більше нікого не було. Мати померла, коли мені було 22 роки. Це добило мене. Перед тим, коли мені було 20 - померла остання бабуся. Коли мені було 14 - помер тато. У 2005 році померла інша бабуся. Коли було 7 - дідусь.

Подивився скільки часу, щоб якось змінити напрямок думок.

20:00.

Ніч прийде швидко, навіть не помічу. Але холод… Мерзнуть ноги.

Встав, пішов, затягнув у кімнату обігрівач, увімкнув у розетку шнур та та сам обігрівач. Пішло тепло. Згодом у моїй маленькій кімнаті стало тепло. Добре, що зараз лише початок осені, взимку - доведеться закриватися у кімнаті, немов коморі разом з обігрівачем, оскільки в будинку давно немає опалення… Але він спалює кисень, а вікно відкривати я не можу. Тепло надто дорогоцінне. Тому, через кілька годин доводить його вимкнути. Потім, вмикаю знов і через деякий час вимикаю знов. Взимку, на дверях, я вішаю простирадла, бо немає дверей, а тепло якось потрібно зберегти. З внутрішньої та зовнішньої рами стирчать малі гвіздочки, на які я і кріплю тканину.

Щоб подихати свіжим повітрям, виходжу у інші кімнати або на веранду.

 

Але, разом із вечором непомітно пробігло кілька днів.

Я знову сидів за старим “станком” у мережі.

Вирішив зайти у нашу спільноту “Самукоморі” у мережі Facebook. Оскільки набридло писати статті в Українській Вікіпедії. Я і так там зробив більше тисячі статей, і відповідно подарував нашій Вікі від 10 тисяч то 100 тисяч переглядів на місяць. До речі, не зважаючи на прогнози росіян, що наша Вікі досягне мільйона статей лише після 2020 року, вона вже мала мільйон статей у 2018 році. Ліл. Але, повернемося до спільноти “Самукоморі”.

 

Її створив хтось дуже давно. Там обмежена кількість користувачів, але усі учасники наврядчє прагнуть до розголосу своїх проблем і маленького світу різноманітних самукоморі. Як і очікував, не побачив нових записів. Лише кілька коментарів до попередніх. Врешті-решт, я повинен зважитися і написати про себе щось, як і всі. Хіба ця спільнота створена не для цього шість років тому?..

Моя історія, певно буде дуже довгою і нудною. На відміну від інших, я сам винен у своїх проблемах… На відміну від інших самукоморі. Я… все ж не повноцінний для цього суспільства.

 

Але спершу, перед цим, я переглянув Skype - нікого. Певно усі ще сплять чи зайняті своїми справами. Прикро. Я спілкувався там із такими ж як і я. Замкненим колом людей. В нас були різні проблеми, але поєднані одним діагнозом - самоізоляцією. Онлайн, через веб-камери, ми могли дозволити собі спілкування, у колі тих, хто не буде знущатися одне над одним. Марта, Галан, Ван (Іван), Сама (Самара), Сашко “Сліпий”, Сер (Сергій) та Наді (Надія) - були моїм основним колом спілкування. Усі вони, так чи інакше - є самукоморі.

У кожного - своя біль.

В кожного - своя історія.

Але і в кожного із них, разом із мною - одна доля. У деяких - самогубство.

Нас єднає Мережа.

Як би не було, ми намагаємося триматися одне за одного. Правда, раніше у мене були друзі і в реалі, але усі мене по черзі зрадили та кинули. Я лишився на самоті...

Я поставив грітися чайник, щоб налити гарячої води до миски та попарити ноги й заварити чай, поки старий радіатор відпочиває і охолоджується. Хоча б якось зігріюся. Приніс рушник, брудний. - Треба влаштувати прання…

Але що мені написати про себе? Простіше просто написати: “я нікчема”.

 

Моя подруга Марта, не виходить зі свого будинку ще з 2010 року. Вона так би мовити “рекордсмен” серед нас. 10 років вона реально не виходила зі свого будинку, навіть у двір чи балкон. Живе вона у центрі Львову із вікном, з виглядом на метушливі древні вулички… Де “усі бігають як комахи” - за її словами. “Нікчеми”, - називає вона їх, особливо туристів, що не відривають камер від свого носа. Але, то вона так… Марта - лесбійка, і не приховує цього, як і десять років тому. Раніше вона грала у музичному панк-гурті і мала багато грошей, але тепер… її утримують батьки. Хоча вона досі записує власні треки.

Марта не має ніг, ампутували. У 2010 році її переїхав водій легкової автівки, прямо у центрі Львова. Водій втік, а Марта лежала закривавлена на бруківці і кричала, конала з болю. Люди боялися підійти до неї, і навіть не викликали одразу швидку, яка прибула лише через пів години. Туристи фотографували її, ніби одну із туристичних принад міста. Ніхто не підійшов, щоб допомогти “фріку”, ніхто. Більшість - просто проходила повз.

Тоді Марта носила на голові панківський ірокез, а на шиї нашийник із гострими металевими шипами. Губи фарбувала чорним, як і нігті, і очі густо підмальовувала косметикою, використовуючи багато білої пудри. Мала пірсинг у носі та бровах. Зараз Марта має ще більше пірсингу на обличчі та тілі. Ірокез вона поміняла на довге волосся пофарбоване у чорне. Вона впевнена, що у 2010 році водій спеціально переїхав її.

 

Ще одна подруга - прізвище Галан, своє ім’я вона не любить, тому просто Галан - має також вкрай тяжке життя. Познайомився із нею через мережу, як і з Мартою (пізніше), десь у 2011 році. Дівчина з Тернополя. Емо. Я промовчу про “стандартні” знущання. Але… Роки тому, вона поверталася вночі додому і бидло, яке її знало, напало на неї зграєю і забивало. За що? Коротка зічаска і те, що виглядає не так, як повинна виглядати “чьотка дівчина”. Вона досі відходить і намагається ні з ким не спілкуватися і сидіти вдома, хоча і батьки її шалено травлять, що вона “не така як усі”. Зокрема, через зачіску і довжину волосся. Забув додати, як наслідок - вона стала глухонімою через травми, спричинених побиттям!

 

Хлопець, під призвиськом Ван тобто Іван - ще навчається у школі, але частіше сидить вдома. Іноді лише приходить на уроки. 3 рази на тиждень за партою - і то добре. Коли його починають чіпати, він просто збирає речі і йде геть. Живе у сусідньому від мене місті, ще меншому і ще небезпечнішому за моє. Там так багато бидла, як він стверджує, що на нього нападають з регулярністю по кілька разів на місяць. Ван - емо і йому тяжко, дуже…Він намагався співати у школі, і пори те, що в нього це виходило дуже класно, його однолітки його за це почали нещадно травити і ненавидіти, забивати гуртом за школою.

Увесь свій час він проводить наодинці, в дома, у мережі. Лише іноді виходить на вулицю, коли настає осінь і біля берега річки немає людей. Він може сам прогулятися, не боячись, що його будуть чіпати. Він обожнює фотографувати і певно єдиний із нас, хто хоча б раз на місяць тай виходить прогулятися. На його фото, впродовж кількох років я також не бачу жодних змін, - усе лише занепадає. Він соціофоб та ескапіст, він терпіти не може це суспільство, і обожнює природу.

Ван не знає що/куди і навіщо… куди їхати? Та чи є сенс взагалі… хотіти чогось у цій країні? Він обожнює читати, як і я. І сам пише гарні вірші. Іноді ділиться ними із нами, разом із новими фото “відкритого середовища”. Ван не гей, як я, хоча на нього нападають типу через те, що він гей, тобто за те, що виглядає не так, як за шаблоном повинен виглядати хлопець… У нього довга коса чолка, пірсинг-симетрія у губах, також він фарбує нігті у чорне. І у нього є дівчина із сусіднього міста, також емо. Вона іноді приїздить до нього, хоча це дуже небезпечно у злочинному місті гопників-грабіжників та наркоманів-придурків.

 

Також, одна моя приятелька, із якою я іноді спілкуюся по скайпу, живе у Дніпрі, точніше у Січеславі, як тепер називається це місто. Її звуть Самара, а називає себе вона просто - Сама або Сама-тян. Народилася вона поблизу Січеслава, у селі на річці Самарі. Тому її батьки так і назвали. Вона має гарні сірі очі та довге русе волосся, прикрашене різнокольоровими цятками. Але…має вроджену хворобу - риб’ячу шкіру, тобто іхтіоз…Навіть на обличчі. Вдень її лякалися усі, починаючи із 3-х років. Її життя ставало лише нестерпнішим. Батьки були змушені продати свій будинок у селі разом із ділянкою і перебратися у місто, купивши менший будинок із маленьким двориком. З неї знущалися однолітки. Вона не змогла піти до школи, чи університету. І з дитинства мріяла жити на острові, із такими ж як і вона - іхтіандрами.

Сама себе вона іноді називає “іхтіозавр”... (Одне одного вони називають своїми тематичними прізвищами, що стосуються їх особливостей генетики: Дарье або Х-сцеплен, тощо...) Спілкується вона переважно із такими ж як і вона, і взагалі з усіма, хто має вроджені вади чи мутації. Її хлопець також іхтіозавр. Сидять переважно вдома. Навчаються також вдома. Іноді, вона із іншими іхтіозами, як вона каже, “виходить на полювання” ввечері але дуже рідко. Один із іхтіозів приїздить на авто коли сутеніє, і збирає усіх з будинків. У авто їхтіози перевдягаються або роблять ще більш жахливий макіяж, потім паркують авто десь у парку і лякають людей. Знімають відео і викладають до мережі.

Майже все літо і зиму і взагалі усі вітряні і спекотні дні - іхтіо сидять по домівках. Їх шкіра не витримує сухості, і її і так треба постійно зволожувати…

Хоча, було діло у Самари, що вона мала навіть власну фотосесію (і в останній час, після фотосесії Самари, іхтіози часто називають себе іхтіопанками), на тій же самій річці Самарі без тонального крему…Тоді вона вирішила “не ховатися від світу” і почала виходити на зовні, сильно намащуючі шкіру кремами та іншими засобами і вдягаючи за власним неформальним стилем. Це було поза-тої осені, - вона хотіла показати приклад іншим іхтіозаврам, ставши іхтіопанком, після піднесення від успіху фотосесії. Але…усе скінчилося дуже жахливо. На неї напало якесь бидло, увечері, коли вона йшла зі своєї першої і останньої роботи. Потім у пресі було написано, що це були “занепокоєні” родичі наляканих дітей “іхтіовирдком”, що вільно розгулює по місту і лякає собою людей. Вони роздягли її, побили, обплювали та прив’язали голу до паркану в парку.

Після цього, вона не виходить зі свого дому окрім як поїхати за місто на природу із іншими іхтіозаврами чи не полякати “людей” вечорами…Хоча досі робить фотосесії і селфі, які стали популярними для великої частини іхтіозів та їх фанів по усьому світі. На Заході навіть почали з’являтися іхтіопанки які не були хворими на іхтіоз, саме через стиль Самари. А остання новина від Самари була така, що її запрошують до Нью-Йорку задля фотосесії із членами субкультури іхтіопанків та інтервью…Після цього, вона почала називати “заляканих” іхтіозів “іхтіозаврами”, а свою компанію - остаточно нарікла іхтіопанками. Вона досі стверджує, що на неї був скоєний замах в Січі не тільки через зовнішність але і через інтервью під назвою “Ми такі ж люди, просто інакший вид”, де вона закликала інших іхтіозів не боятися себе і народжувати більше подібних собі для збереження їх виду, і заперечила, що вона та підібні - “хворі”, назвавши себе цілком рівними до інших людей: “Люди не можуть довго тримати руку над вогнем, то чому якщо ми не можемо довго витримувати вітер, - ми хворі? Може хворими є ви, а не ми?”

У іншому інтервью, вона привела приклад: “якщо рибу дістати з води, вологи - вона загине. Так і ми - ми не хворі. Ми вид людей, що повинен жити при воді. Ми початкова і кінцева стадія розвитку людства. Оскільки наші предки вийшли з води, ми маємо шанс туди повернутися”. Особисто мені, вона сказала, що іхтіо-сапіенсмає право бути, а клеймо “хвороби” на них - це геноцид. Що вони і є тими міфічними істотатами - русалками. Усі прихильники її теорії, як і самі іхтіопанки, носять футболки та брелоки з іхтіозаврами, браслети на руці чи кріплять їх до своїх сумок. Цей рух лише набирає обертів. Одного разу, Самара навіть приїхала до мене у гості разом із іншими іхтіопанками, на кілька днів. Один із них навіть виявився бісексуалом. Ми цілувались…бо трохи випили разом вина.

 

Сашко “Сліпий” - з ним давно не було зв’язку, хоча він доволі дружній. Він сліпий. На вулицю не може виходити вимушено, бо це реально небезпечно для нього, а людихрін допоможуть, хіба що поржуть та закидають камінням. В нього також були прикрі випадки. тому він сидить вдома, де немає проблем. Навчається також вдома. Що далі робити і як жити - не знає…Звісно, він дещо вміє - малює шалено красиво та незвичайно. Іноді ми йому допомагаємо так би мовити, малювати, направляючи голосом куди вести рукою, хоча він зазвичай якось малює сам. Він не стидається того, що сліпий, навпаки, досить впевнений у собі але думає логічно - тому для нього вулиця - це прірва логіки…

Живе десь на Західній Україні, точно не каже де. Іноді, свої завершені картини, він продає і має з того гроші, може так і буде заробляти собі на життя. Він дійсно унікальна людина. Не ми, а він підбадьорює нас… Хоча, звісно, ми не знаємо, що відбувається із ними коли він поза онлайном. Більш щирої і проникливої душі як Сашко, - не знаю.

 

“Сер” - або Сергій, ще один член нашої закритої спільноти. Він із Донецька… Здається, цим би усе можна було сказати, ще додавши, що він за Україну. Виходити на вулицю там взагалі не безпечніше ніж будь де в Україні. Взагалі, йому зараз більше тридцяти років, але коли уся та каша з “Новоросією” почала варитися…Він стільки усього пережив і побачив таке, що нам і не снилося. Він не гей, але “ополчєнцам” він видався таким через зовнішній вигляд. Тобто він виявився для них сексуально привабливим. Його схопили та відвезли кудись “чєчєнци”. Били його і гвавтували кілька тижнів підряд у якомусь підвалі разом із іншими дівчатами та хлопцями. Йому вдалося вижити, на відміну від багатьох інших. Коли він потрапив до своєї квартири, він більше із неї не виходив. 5 років.

Їжу та інші необхідні речі він отримує поштою. Він хакер. Вміє зламувати сайти та інші круті штуки, якими заробляє гроші на прожиток. Батьки його виїхали до Росії, на Далекий Схід за великою “любовью” до “родіни”, кинувши сина через його позицію. Насправді ж, він інтелектуал. Уся його квартира завалена книжками, які він замовляє поштою. Але після того, що із ним зробили ДНРівці він не може навіть і думати про якісь стосунки з дівчатами чи тим більш хлопцями… Він був дуже фізично і психічно травмований, і це лишиться з ним на все життя, звісно, якщо він зможе вижити у тому пеклі…Він тішиться можливості поспілкуватися з нами українською, хоча про нього писали усі видання країні, він спілкується з нами. Каже, що ми єдині, хто може його зрозуміти.

 

І, нарешті, Надія… - дівчина із Києва. Інфікована ВІЛ/СНІДом… Для друзів, коротко - Наді. Сім років тому, коли вона навчалася у школі, її згвавтували однокласники разом зі своїми друзями, на одній вечірці. Вона цього не хотіла. Пручалася до останнього, але в неї не було сил боротися із усіма хлопцями, тим більш, що її почали бити і душити. Інші дівчата не зважали, і самі були учасницями цієї вакханалії. І після цього, коли вона прокинулася ледь жива з ранку серед сплячих тіл, усе ще пьяних хлопців і дівчат, вона швидко зібралася та втекла. Звернулася у лікарню, потім у міліцію.

У лікарні вона лежала дуже довго, а після реабілітації, в неї виявили СНІД. Вона була шокована, тим більш тим, що міліція певно отримала хабар та не хотіла карати винних, заявивши, що “усе ніби-то було добровільно”... Надя втратила розум і кілька років лежала із психозом у психлікарні. Потім її випустили. Усі близькі та друзі - покинули її, цураючись, боячись “заразитися” від нею СНІДом. Батьки виїхали жити за місто, заливши для неї стару двохкімнатну квартиру на Троєщині. З того часу, вона не виходить на вулицю, бо це небезпечно для її імунної системи, життя. І вона досі боїться, що її можуть згвалтувати, тим більш, що гвавтівники обіцяли її вбити, а міліція її не захистить.

Тому, вона живе самотньо у своїй квартирі, на ліках, підпрацьовуючи через інтернет редактором та отримуючі гроші від міжнародних фондів й батьків, що зараз мають власну ферму. Вона б і ладна була знайти якусь для себе людину з ВІЛ чи СНІД, щоб не було так самотньо, але також панічно боїться будь=яких проявів сексуальної поведінки через глубоку психологічну травму. Хоча, усі знають що вони досить близько спілкуються з Сером. Бо мають багато схожого…

 

Є і інші. Дуже багато по всій країні. Я спілкувався із сотнями подібних самукоморі і з десятками продовжую спілкування зараз. Більшість у цьому суспільстві навіть уявити не може скільки в Україні калік, сліпих та смертельно хворих, або мутантів, інакших, “ненормальних”. Наша реальна сукупна кількість величезна…Але, Україна не бачить нас, бо ми не дає можливості жити на зовні, під променями Сонця, яке світить для всіх. Суспільство вважає нас виродками, але ми вважаємо, що виродками є лише ви.

 

_

Самукоморі

_

Допис| Світлини/Відео| Опитування| Файл

Напишіть що-небуть...|

 

Мені вже 26 років. Останній раз виходив на вулицю 3 роки тому. Хоча із дитинства був самітником і домосядцем. Живу, а точніше виживаю, я один, у старому будинку і нікуди не виходжу. Іноді, я визирає на зовні через шпарину над старими дверима чи просвіті в жалюзі. Комунальні послуги я сплачую за рахунок державної допомоги для безробітних. Оскільки маю інтернет, можу оплачувати усі послуги онлайн, в тому числі і за самий інтернет. Моє життя, мій життєвий простір, замкнений будинком. Чому? Я живу у маленькому напівмертвому кримінальному містечку на Січеславщині. З мене усі знущалися через зовнішню андрогінність і жіночну поведінку, починаючи зі школи, а коли я пішов навчатися до ліцею - усе стало просто нестерпно. У мене плювали, штовхали, материли, погрожували, усіляко цькували та принижували. Вчителям було пофіг, вони самі приймали участь у цьому. Вони навіть вкрали мої малюнки для конкурсу. Я не мав грошей, щоб поїхати у велике місто, і не мав виходу і вибору де навчатися.

Одного разу, коли я йшов містом з давно забутою мене подругою-емо, на мене напади хлопці з ліцею, які бухали під під’їздов із своїми тьолками. Один із них на мене накинувся і почав бити головою об балкон, потім напали і усі інші. Я пав на землю і вони почали забивати мене ногами. Подружка, не знала що робити і була шокована. Я отримав струс мозку і купу травм і переломів. Лишився довгий шрам на весь череп. З того дня, я намагався не виходити на вулицю, бо це було небезпечно і нестерпно. Потім, померла моя мати, коли мені було 22 роки, і з того дня я не виходив на вулицю зовсім. Іноді, сусідка приносить мені харчі і кладе на підвіконня, раз на місяць. Це: хліб, масло, молоко, яйця, овочі чи фрукти. Деякі овочі я вирощую у веранді разом із квітами. Трохи грошей я отримую від публікації своїх книг і віршів, статей у місцевих газетах, з них я можу інколи купити собі поїсти чи щось необхідне. Усе замовляю через мережу. Це моє “життя”. Точніше те, що від нього лишилося. Фактично, я не можу і не хочу виходити на вулицю через дискримінацію та ксенофобію та власну агорафобію. Я типовий самукоморі - пробачте, що забрав ваш час...

 

[Опублікувати]

 

Піду спати, перед цим трохи почитаю якусь книжку. Завтра, може, хтось буде онлайн.

 

Прокинувся. Зранку не було у крані води, дивно. Сподіваюся, скоро відновлять… Цілий день, туди-сюди знов їздять по вулиці великі машини, щось возять, а щось вивозять. Певно знов якесь будівництво палацу для мільйонера-крадія. А день зовсім ніякий, навіть попри те, що я присвятив ранок прибиранню.

Піду подивлюся у шпарину над вхідними дверима. Що ще робити?

По дорозі зазирнув у дзеркало. Я зараз жахливо виглядаю, хоча раніше слідкував за своїм зовнішнім виглядом. А ще, хоча я завжди був худим, зараз я як скелет з довгим волоссям. Іїсус… хоч на розіп’яття. Звісно, я жартую.

І ось, я пішов по чистій підлозі на кухню, з кухні, відкрив двері і вийшов у тамбур. Світло вдарило у очі яскравими променями. Останній раз я був у тамбурі-веранді днів 4-5 тому, тому у напів-темряві очі відвикли від яскравого сонячного проміння.

Квіти - їх тут не менше третини. Хоча і у дворі є квіти, через те, що я давно там порозкидав насіння. Але і не тільки квітів, там також самі по собі ростуть такі овочі як: гарбуз, томати, огірки, цибуля та інші… Усе інше у закритій веранді - зелень та усілякі трави, із яких я роблю салати. Вдихнув запах - рослини і трохи смороду вулиці, і звуків.

Я ненавиджу пил, тому усе завжди протираю, а грунт у рослинах покриваю дренажем. От і прийнявся доглядати за рослинами, які вже засумували без піклування і поливу. Тут трошки було спекотно, але не пройшло і години, як усе зайве листя було у кошику для перегною, а навкруги - чисто. Я такожмаю і інші квіти всередині будинку.

- О, знов… - сказав я ледь тихо, - їдуть, - це дійсно шумно їхало велике авто чимось навантажене.

Я визирнув у велику шпарину над дверима.

Фура лише під’їздила.

І коли авто проїздило повз мій двір, я побачив, точніше мене, точніше ми побачили одне-одного. Це певно був водій із будівництва, хлопець десь 30 років. Він був у блакитній футболці, з коротким волосся. Мені можливо здалося, але він впився очами, побачивши мої очі. Я перелякався і відскочив від двері, а потім пішов в дім.

І дійсно, він побачив карі очі, і подумав, що то дівчина, оскільки помітив довге волосся…

 

Хлопець, якого звали Саша (просто Саша), був зворушений, і через кілька днів спостережень при роботі водієм на будівництві будинку нижчє вулицею, зрозумів, що власник очей не виходить на подвір’я, оскільки навіть доріжка заросла бур’янами…

Він бачив, що вікна з середини заклеєні малюнками, бо жовті від часу жалюзі, певно були зламані. “Це дівчина?” - усе думав він, прокручюючи образ гарних карих очей у пам’яті. “Чи ні?” Залишок дня, після роботи, він думав лише про те, що він бачив і що це може значити? Занедбаний будинок і людина всередині. Незважаючи на втому від роботи.

Саша зовсім нещодавно приїхав до міста, зі Степоградщини (минулої Кіровоградщини) і влаштувався водієм, оскільки іншої роботи не знайшов. Поїхати зі Степограда він вирішив назавжди - його кинула дружина, відсудивши при розлученні майже все, що в нього було. Тож, із невеликим рахунком і банку та легковою автівкою він поїхав на Схід, і зупинився у сусудній області, у містечку, яке йому сподобалося. Недалеко від центру він знімав однокімнатну квартиру і намагався прийти у себе після розлучення і зради “дружини”.

 

Увечері, я нарешті зайшов до скайпу і побачив, що декілька з наших є онлайн. Сама-тян якраз теревеніла зі своїми. домовляючись про черговий вечірній похід до парку, щоб полякати людей. Я розповів їй про те, що сталося. Бо вираз обличчя того водіям в’ївся у свідомість. Він був збентежений та здивований. Сама сказала, що не бачить у цьому нічого взагалі. Просить лише бути обережним і сидіти наступні дні тихо, “а то знає що може статися”. Я і послухався. Вирішив кілька днів не виходити до тамбура взагалі.

Але я не виходив десь тиждень. Дивився нові серії серіалів. Поливав квіти у середині будинку, прибирався, робив вправи, читав. Якщо так подумати, то не так і погано жити самому, не турбуючи нікого. Є кіно, серіали, аудіо та електронні книги, музика - інтернет...

Але якось сумно, самотньо, іноді до жахливого стану.

Тому, я все ж, пам’ятав, тримав образ очей того хлопця, світлих, сірих - відкритих.

Авто усе їздили туди-сюди, і я вирішив знову вийти і подивитися у шпарину, може і побачу того хлопця знов. Я навіть сам не знав навіщо. І дійсно? Мені певно просто…

І я вийшов на світлу веранду, полив квіти та інші рослини, прибрався.

І непомітно, підійшов до шпарини над старими дверима.

Це був сонячний день, хоча вже був початок жовтня… І ось, знову шум - їхало авто, тепер вже зверху вулиці, а не з низу, як того разу. Я ніби приготувався, починаючи нервувати, будь-якої миті готовий втекти у нутро будинку. Я знаю, я жалюгідний.

Шум.

 

Погляд!

Він спеціально, проїзджаючі повз, знов подивився сюди! Я перелякано відійшов від дверей. Вантажівка проїхала з шумом і пилом на дорозі. Він не тільки бачив мене, він знайшов поглядом мої очі! Він… шукав/чекав… Ні, хоча… Хіба таке може бути? Навіщо я здався якомусь хлопцю з коротким світлим волоссям, сірими очима і тілом спортсмена. Хоча я бачив лише його сильні руки… Це не важливо. Я не можу більше показуватись.

 

Ще раз! Я можу поклястися, що бачив ті очі ще раз! Цього разу вони майже одразу зникли, але то були ті самі очі тієї самої людини! Що ж робити? - думав Сашко…

- Я повинен діяти, - сказав він сам собі, в черговий раз проїзджаючи повз закинутий будинок, і дивлячись на двері. - Після роботи.

Після роботи він був втомлений, але сказав співробітникам, що піде пішки. Ніби хоче подихати свіжим повітрям, перед настанням холодів і транспорт його вже дістав. Дочекавшись, поки підуть вони, щоб не виглядати ідіотом. Був вечір, коли усі розійшлися. Зібравшись із силами, міцно стиснувши кулаки, він пішов до занедбаного двору, з метою врятувати дівчину, певно, у якої “не всі в дома” чи хто зна, що насправді…

Сутеніло. Навкруги не було нікого, коли Саша переліз через старий паркан і пішов по закинутій доріжчі до дверей. Ще раз подивився, щоб його не побачили сусіди. Навкругиу се було настільки занедбано, що “нормальна” людина ніколи б не повірила, що тут хтось може жити. Навкруги були лише чагарники, тільки вони були свідками того, як Саша обережно постукав у двері. І ще раз, і ще один, прислуховуючись.

 

І самукоморі почув.

Жахливо перелякався, оскільки вже були випадки, що крадії залазили до двору і намагалися щось поцупити, думаючи, що тут ніхто не живе. Тоді одинак збирав усі сили і виходив на кухню, вмикаючи усюди світло і переходячи на веранду, вмикаючи світло на вулиці. І починав кричати, що зараз викличе поліцію. Зазвичай, це допомагало і грабіжники втікали. Але він блефував, телефону працюючого в нього вже давно не було.

У цей раз, він здивувався і перелякався водночас.Тихо вийшов на кухню і почав прислухатися. Хто це міг бути? І як незнайомець, маючи добрі наміри, щоб стукати, переліз через паркан?! Жах! - подумав він, - тут точно щось не так і небезпека.

- Що ж робити? - прошепотів він.

 

Водночас, Саша ніби щось почув, хоча на стуки не відповідали. Він не хотів виламувати двері, хоча розумів, - йому треба потрапити в середину. Тут він побачив, що двері недостатньо щільно примикають до рами і їх закриває лише гачок, який легко можна підняти стороннім предметом, наприклад палицею. Він пошукав навколо і знайшов паличку, піддів - гачок впав! Саша нерішуче тримав двер: “що я роблю?”

 

У соціальних мережах мені не допоможуть, я так давно туди не заходив, та і хто б зміг мені допомогти? Я ж спілкуюся з такими ж як і сам - самукоморі. Там хтось один. Треба щось вигадати, хоча я загнаний в кут, ні… В мене починається паніка! Де ключі від дверей, що ведуть на кухню?! Кляті ключі! Тут деь повинні бути на полицях, де ж… - і тут він почув, як хтось піддів гачок. В той же момент - побіг у свою кімнату.

- Допоможіть! - вмикав він веб-камеру.

 

Будівельнек проник у будинок, почувши крик і побачив що усе тут чисто і гарно. Не так як на зовні. У тамбурі було повно квітів і усіляких рослин. Вікна із середини були заклеєні скотчем, в кутку стояло відро з перегноєм. Над дверима убла фіранка - певно вона закривала усі дірки, щоб не потрапили комахи. Тихо зайшо у тамбур, почувши ще більший заклик допомогти із середини. Двері за собою він закрив на гачок. Увійшов на кухню. Також чисто і затишно, попри доволі бідне убранство. Напівтемрява була тут володаркою.

Як не було б дивно, Саша зняв взуття і поставив на кухні.

Він не хотів нічим шкодити але повинен був хоч запитати, чи хоча б побачити ту особу, якій належали такі гарні очі, наповнені такою тугою та самотністю, які ніби кричали до нього, в той момент, коли він їх побачив перше. Пішов далі. Потім побачив що хтось тут точно є, у одній х кімнат, де усюди лежали стопки із малюнками та холсти, і розчулився. Це був худесенький хлопець із довгим коричневим волоссям і ніжним обличчям… Такий гарний, гарніше за велику кількість дівчат. Але з тими очима, у які він закохався з першого разу. Той перелякано стояв у смугастій футболці і сірихштанях, перелякано дивлячись на непроханого гостя. І він був дійсно непроханим гостем. За усім законом - він порушив приватну територію і може сісти до в’язниці. Хоча він розумів, що він робить щось потрібне.

- Я Саша, - просто вимови він.

Незнайомець, мешканець цього дивного помешкання, лише дивився за нього налякано.

- Тільки не кричи, - продовжив він. - Я лише побачив що ти дивився на зовні. Ти не виходиш на вулицю?

Хлопець мовчав, затамувавши подих.

- Я не зроблю тобі нічого поганого, - майже лагідно звертався до нього Саша. Я просто вирішив, що чимось зможу допомогти.

Саша прикинув, що йому може років за 20. Можливо він був ненормальним? Може розучився говорити до людей? Скільки він тут сидить і як виживає і чому? - дивувася Саша, дивлячись на хлопця із довгим волоссям і ніжним лицем. Саша ніколи не відчував потягу до хлопців. але у цей момент, міг поклястися що щось у ньому йокнуло, у тому числі і в штанях. Чи то від того лише, що давно не мав дівчини? Він не знав.

- Слухай, давай ми сядемо і поговоримо, добре?

- Добре, - відповів мешканець. І додав: Навіщо ви прийшли?

- Я бачив тебе. Я вирішив, що тобі слід допомогти, - звісно Саша говорив лише те, що міг сказати, щоб не налякати незнайомця, хоча був сам вкрай збентежений тим, що це не дівчина.

Худий-худий хлопець сів на ліжко. Подивився у очі Саші і по його очах потекли сльози, він закрив обличчя руками. Саша, шокований, сів поруч, але не близько.

- Я хочу тобі допомогти, - нарешті сказав він.

- Як? - витер сльози з обличчя хлопець і подивився прямо в очі Саші.

“Дійсно, Саша зловив себе на думці, як він може йому допомогти?”

- Я ненормальний! Я не виходив на вулицю вже роки! Роки! Розумієш?! - викрикнув мешканець.

- І що? Усяке буває. Я нічого про тебе не знаю.

Хлопець, видихнув і ніби заспокоївся, почувши слова незнайомця із сірими очима.

- Ти можеш розсказати мені сам те, що вважаєш за правильне. Передусім, якщо можна, я можу дізнатися як тебе звати?

- Усі називають мене Квіткою, - через зуби сказав хлопець, видавлюючи і соромлячись.

- Добре, Квітко.

- І ти нічого мені не зробиш? - трохи відсів Квітко.

- А що я повинен зробити? - здивувався Саша.

Квітка почав ледь тихо щось говорити. Мить за миттю слова починали ставати усе зрозумілими. Саша вслуховувався. Першим ділом, він дізнався що Квітці вже 26 років, хоча той виглядав значно молодше, певно через ет що не виходив на зовні. Самукоморі з соромом розповів про своє життя те, що міг, те, на що вистачило сил. Йому було дуже важко, здавалося він зараз посне задихатися. Кожне слово давалося йому з безмежними зусиллями. Спілкувався самукоморі тільки з такими ж як і він. Це привело Сашу в шок. В них була власна закрита спільнота, де вони обговорювали своє виживання. Під кінець, Квітка ніби почав задихатися, певно сам входячи у шок віду сього того, що розповів незнайомцю. Але він вів себе так, ніби йому вже втрачати було нічого. Будівельник був м’яко кажучи, вражений і тотально знівечений…

Квітка, здавалося, дивився в нікуди із вологими очами, схопившись за груди однією рукою, він учепився за футболку, а іншою - за штанину, починаючи задихатися від шоку. Хлопець був схожий на зламаний вітром очерет, готовий от-от обірватися і впасти. Можливо, Саша про це після і пошкодував, але зараз він робив те, що вважав зробити на добро. Він кинувся обійняти хлопця. Хоча той почав пручатися, той почав усе сильніше його стискати. То усе пручався, але Саша знерухомив його руки, притиснувши до себе, притулив голову із довгим волоссям до себе. Поцілував у щоку, не розуміючи що робить.

“Дійсно, - Квітка”, - подумав він.

 

Стискаючи Квітку, зрозумів, що ця самотня нещасна людина голодує насправді. І те, що він був самукоморі його не хвилювало анітрохи. Це певно той випадок у житті, коли зустрічаєш людину, яка не здатна на зраду. І він обіймав його, сильно але ніжно, даючи змогу виплакатися. Не знав, що буде далі і що робити як жити після цього ія ким бути після цього. Саші було всеодно. Коли він останнього разу обіймав свою дружину, він розумів, що їй всеодно до його шкіри, до його. Вона перестала відчувати щось до свого чоловіка. А тут, те що він відчував, він не відчував ніколи у своєму житті, навіть тоді, коли вперше обіймався із дівчиною. Цей все ще хлопчик, “віддав себе на поруки” незнайомцю. Який жах, якщо б це був саме не Саша, а якась зла гнила людина, - думав чоловік із сірими очима. Він ще раз поцілував хлопця у лоба, відчуваючи вже потяг до нього, як до…

Саша розімкнув обійми, здивувашись.

- Ти такий худий і певно голодний. Я якраз отримав платню за день. В мене достатньо грошей щоб нагодувати тебе. Давай я швидко сходжу до магазину і вернусь? - Саші зараз дуже хотілося закурити і вийти на свіже повітря, звісно він не хотів тікати але повинен був якось розвіяти усе те, що почув і відчув, щоб самому не впасти у шок.

- Добре.

- Я не йду, чуєш? Я вернусь дуже скоро.

- Дякую, - знов просльозився Квітка.

Саша посміхнувся, з сумом і пішов. Швидко покурив на вулиці й пішов за продуктами.

 

Але коли повернувся, двері були зачинені. Саша збентежився, хоча не став знов відкривати дверний гачок. Він навіть відчув якусь образу, хоча не розумів, що сталося. Він постукав: раз, два, три, чотире, - тиша. Постояв із пакетом у руках. “Ну що не так?!” Тому він лишив їжу біля вікна, де його самуко міг її забрати. Додому Саша прийшов розлючений.

- І що я собі думаю?! Ким я хочу стати?! Якого біса взагалі поліз туди?! - кричав він у стіну.

Але кожного дня, після роботи, він ходив до тутешнього магазину. Купував їжу, солодощі, необхідні речі і клав свіжу їжу на підвіконня за свої гроші. Він не знав, навіщо це робив, але купував і клав. Це увійшло у звичку, хоча це усе був повний цирк для нього. “Може, так і краще” - одного разу подумав він, - “невже я хочу стосунків із хлопцем? Та й…”

- Принаймні, коли я бачу, що він забирає їжу - пусте підвіконня. я знаю, - він живий.

Саша почав дивитися інформацію про гомосексуальність і самукоморі у мережі. Йому навіть вдалося віднайти їх закриту спільноту у Facebook. Він створив фейкову емо-сторінку і проник туди, і почав слідкувати за спілкуванням цих диваків.Там були і повідомлення від Квітки. Він прочитав усе. Кожен день, коли повертався додому, увечері читав те, що було колись написане Квіткою за місяці та роки. У цьому мареві пройшла осінь. А Сашко не міг забути цього хлопця-дівчину, квітку у його долонях, яка грілася від його грудей…

Як би то не було. Усе йшло по режиму.Ранок. Робота. Вечір, - магазин. Старий будинок.

 

Але…Одного разу, взимку, він побачив на підвіконнику, всіяному снігом, певно пальцем написане, “Дякую”. Це був день, коли пішов перший сніг, що пролежить не довго в розтане. Сашко був щасливий. Хоча “дякую”, - ви тільки подивіться, “дякую”, - сміявся він. “Мале дурне самукоморі” - тепер я знаю про тебе усе, хоча ти про мене - нічого.

І дійсно, виявилося, що цей самукоморі неабиякий письменник. Його публікували у Канаді, США, ЄС, - невеликими накладами, але публікували. Сашко купив усі його твори у електронних та паперових версіях, знаючи, що якась частина грошей піде на його рахунок. І не по одному примірнику, по 10 на кожну книгу та збірку. Зайві книги він розклав на автобусних зупинках міста. Книги та розповіді, вірші Квітки були провокаційні, але цікаві.

Саша прочитав усе. Проникся гомоеротичними сюжетами…

 

Одного дня, він не побачив, щоб їжу хтось забрав і занепокоївся. І дуже сильно, особливо, коли пройшло вже кілька діб. Це було взимку. На кінці. Вже три дні їжу ніхто не брав. Він знову, після роботи, був змушений “зламати” двері, зхвильовано увійшов у середину і побачив, що тут надзвичайно холодно, злякавшись, побіг у кімнату самукоморі, яка була закрита простирадлами. Де “той самий” лежав у ліжку без дихання. Поруч - обігрівач, що зламався. Хоча звісно від’ївся за осінь та зиму. Саша кинувся до нього, навіть не знявши куртку та взуття. По очах сльози, дорослого чоловіка, але той виявився ледь живим і… дуже хворим. Живий!

Будівельник скинув куртку і шапку на підлогу.

- Тепер ти в мене не будеш сам у коморі, зрозумів?

- Так, - хрипло відповів хлопець, кутаючись у простирадла.

Саша побіг на кухню і увімкнув пічку, зварив гарячого чаю.

Прибіг, стурбований.

Поцілував його у щоки і…губи своїми гарячими губами. Той ледь відкрив очі. Посміхнувся. Поруч нього лежали малюнки, на яких був цей будівельник…Різний, навіть без одягу. Саша посміхнувся, бо малюнки виглядали досить реалістично, хоча відвертість його лише потішила. Він знав, чого насправді хоче Квітка. Будівельнику було 32 роки, і він ніколи не спав з хлопцями і наврядчє відчував до них фізичний потяг раніше, але сів на ліжко і ніжно обійняв самукоморі, притуливши до себе, немов дівчину…Вдруге.

Поцілував у лоб і хотів піти за ліками. Бо Квітка відмовився бачитися із лікарями і не хотів щоб його бачили таким, навіть Саша. Він якраз ремонтував радіатор, там була зовсім невелика поломка. Саша образився, але сказав, що треба піти за ліками до аптеки.

- Не йди… - прошепотів у відповідь Квітка.

- Ні, я повинен… Тобі потрібні ліки!

 

Саша пішов до аптеки, перед тим накривши самотинники ще одним простирадлом.

Швидко побіг і швидко побіг назад. Весь у снігу, бо на вулиці була хуртовина. Коли повернувся до будинку, самукоморі був мертвим. Охололи його вуста, а на очах - сльози. Він міцно стискав у долонях, притискаючи до серця, малюнки, на яких був зображений 32-х річний будівельник, із сірих очами та світлим волоссям.

Пакет із ліками впав на підлогу.

Саша кинувся до ліжка, обійняв нерухоме тіло і заридав.

- Тобі були потрібні не ці ліки!

Нікополь, 30 вересня 2014