МеланхоліЯ
Ключі в замкову шпарину старої металевої двері. Востаннє розглядаючи облуплені стіни майданчика, засміченій і обписаний балончиками. Недопалки під ногами. Використаний презерватив на сходах. Дві випиті банки REVO. Неприємний запах. Швидше біжу від усього цього. Ховаюся. Зустрічають тепла підлога квартири, в ніздрі б`є знайомий запах.
Двері на замок.
Втомлене тіло обм`якає і сповзає, опираючись спиною на двері. Сумка падає на підлогу. Відсторонено закриті очі. Губи чуттєво здригнулися. Закриваю обличчя руками, загинаючись. Тихий приглушений крик з-за стін закритого довгим волоссям обличчя. Голос за дверима. Невже хтось прийшов? Ні. Це сусіди спускаються сходами до виходу. Але... виходу немає. Я замкнений.
Я замкнений на ключ у власному світі.
Моя душа палає, переповнена болем і немає нікого, хто б хотів розділити зі мною хоч крапельку болю. Я змушений горіти один, дотла з самотністю в єдності, як і раніше, як і зараз, як і на далі. Але знову піднімаюся з колін невідомо, якою силою сповнюючись, йду вперед. Кладу сумку на місце. Плекаю телефон зарядним пристроєм. Німо переодягаючись у домашні шати, складаю все на свої місця. Прямую на кухню.
Сповнена чистотою.
Душа просить подивитися у вікно. Я поглядав, викликаючи вогонь на плиті, що зігріває чайник. За вікном вирує життя. Люди, що гуляють за ручки в році, що минає в ніч парку. Діти, що грають під покровом ліхтарів на майданчиках. Старі, на лавках біля будинків. Всі посміхаються, крізь падаючу завісу снігу. Місто і не думає засипати. З кожним роком люди сплять все менше і менше.
Моя свідомість спить.
Пробуджує виття чайника. Знімаю гарячу істоту з плити, заглушаю вогонь. Він тремтливо вмирає. Гаряча чорна кава або чорний чай? Звичайно-ж чорний... чай. Приємний аромат з чашки, тепло зігріває долоні рук. Сідаєш і дивишся у вікно-екрану, де кипить і живе життя. Сніжинки падають на вікно і тануть, розливаючись сльозами по склу. Не помічаєш і сам танеш, і по щоках біжать такі ж сльози. Крапля в чай, немов крапля в морі смутку. Тоне, змішуючись із самотністю. Залишає за собою кола, що розходяться повільно. Виходить - п`єш власний смуток. З`їдаєш гірке печиво з сіллю. І дивишся власний TV-канал з квартири.
Давно забувши, навіщо їси.
Допиваєш чашу смутку до кінця, вимиваючи всі залишки печалі в раковині. Кухня без світла померла. Лише проникає через вікно самотнє світло вуличного ліхтаря. Береш мобільний. Він ситий. Упився електрикою до дна єства. Не видає сигналів нових повідомлень, ні мелодії дзвінків, - лежить бездиханно в руках. Вже давно за північ, але ти не хочеш спати.
Закохано зустрічаючи за комп`ютером світанок.
Всі ночі в Мережі пробігають швидко. Там немає звичної течії часу. Він йде там через пальці, немов піщинки піску. Тобі воно й треба. Чим більше зайнятися? Осмисленого сенсу життя немає. Просиджуючи ніч за ніччю, коротаючи рік черговий. Зустрічаючи втомленими очима світанок. І скільки б ти не чекав, - повідомлень немає. Нудить від цього і йду. У світанку годину, входжу я в води ванної. Томлячись в приємній радості хлорованих вод. Беру в руки тонке лезо.
Холодний дотик.
Будинок спорожнів. На вулиці кипить те життя, що серед зими. Сніжками влаштований дитячий турнір, ходою до школи. Посмішки, радість, дружба, але помер для одного вже світ. Адже світ надто жорстокий. Помер Світ. Зовсім давно, до цих рядків і до цього сповненого. Телефон на дивані. Краплі у ванній.
Звучить ні для кого телефонний дзвінок.
Нікополь, 2012