Сон
з рубрики / циклу «Твори»
Надю розбудив телефонний дзвінок. Вона піднялась і без особливого бажання попрямувала до старенького телефону марки „Panaphone”. Ішла друга година ночі. Надя була чарівною дівчиною, схожою на янгола, котрий, спустившись на землю, десь загубив свої крила. Вона мала довге, наче шовкове, русяве волосся, яке було розкуйовджене після сну. Але її темно-карі очі чомусь були сповнені смутком. Таке відчуття, що її щось дуже турбує. Так і було. Надя відчувала, що щось погане має скоро трапитись, і це передчуття не давало їй покою вже декілька днів.
Дівчина підійшла до охриплого телефону і зняла слухавку.
На протилежному кінці чомусь мовчали.
– Алло! Говоріть будь ласка!
– Впізнаєш мене? – зі слухавки донісся хриплий низький чоловічий голос.
У Наді відразу підкосились ноги. Сон наче рукою зняло. Вона впала на коліна поряд з телефоном. Її руки так трясло, що вона ледь не випустила слухавки. „Знайшов... Він мене знайшов!” – хаотично міркувала дівчина.
– Ви хто? Ви мабуть помилились номером – тремтячим голосом промовила Надя і збиралась швидко кинути слухавку... та не встигла...
– Досить клеїти дурня і з мене ідіота робити! Зрозуміла, Леді-Курво? – прогарчав чоловічий голос – Ти бачила те, чого неповинна була бачити і ти знаєш про що я. Можеш тікати, ховатися від мене, але я тебе все рівно знайду!
Надя, вся в сльозах, тримала в руках слухавку, з якої тепер лунали лише короткі гудки. Дівчина хотіла покласти її, але руки відмовлялись слухати, а в голові лунало те зловісне: „Я тебе все рівно знайду!”
Скільки часу пройшло після дзвінка Надя не знала, але точно не менше години. Вона нарешті спромоглась встати і покласти слухавку. Телефон марки „Panaphone” вдячно дзвякнув.
– Заспокойся, Надю! – говорила вона сама до себе – Зараз головне заспокоїтись і все обміркувати. З цієї ситуації є лише один вихід – тікати! Але куди? В аеропорт? Ні. Там він скоріше всього буде мене шукати. Я маю їхати на старий вокзал. І негайно!
Через десять хвилин вона вже бігла вулицею до припаркованого таксі.
– До Старого вокзалу. І будь ласка, як можна скоріше! – пролепотіла Надя водію, даючи йому сто гривень.
– Без питань, красуне! – сказав водій грузинської національності з широкою посмішкою – Буде виконано якнайкраще. Запізнюєшся на потяг?
– Так – коротко відповіла дівчина.
Протягом поїздки водій постійно їй щось розповідав. Надя ж його не слухала, вона думала про своє і лише декілька раз відповідала йому короткими репліками.
Коли вони доїхали, і Надя вперше побачила цей вокзал, то вона зрозуміла, що таку назву йому дали не просто так. „Його не реконструювали мабуть ще з радянських часів” – подумала дівчина.
Вона купила квиток на перший потяг. Це виявився потяг „Київ – Львів”, який прибуде через п’ять хвилин. Надя побігла на платформу: „Не дарма я одягла кросівки” – промайнуло у неї в голові.
На станції був лише один ліхтар, світло від якого ледь-ледь досягало до платформи. Наді постійно здавалось, що за нею стежать, вона гадала, що її ось-ось схоплять, але це були лише тіні від дерев. Та вони постійно здавались їй якимись страховиськами.
В кущі щось зашаруділо. Серце бідної дівчини шалено закалатало, наче відбійним молотком. „Що це?” – запитувала дівчина у себе, підходячи на крок ближче. Аж ось, з-під куща виплигнула якась тінь. Надя інстинктивно кинулась на землю і закрила обличчя руками і лише потім зрозуміла, що це була кішка. „Просо кішка, звичайна кішка на чотирьох лапах. В тебе параноя, люба.” – Надя намагалась жартувати, заспокоюючи себе. Дівчина підвелась і вже чула стукіт коліс потяга, аж раптом хтось з силою схопив її за руку і потяг у бік просіки. В руці у нього виблискував довгий ніж... Надя закричала що є сили.
* * *
Прокинулась дівчина від власного крику. Піт котився її обличчям так, ніби вона щойно пробігла крос у три кілометри, ломота в тілі говорила те ж саме .
– То це був лише сон? – запитала Надя у себе, трішки заспокоївшись – Звичайний нічний жах.
Дівчина відкинулась на подушки, аж раптом задзвонив її старенький „Panaphone”...
м. Кривий Ріг,