Протест
Р.3 Україна
— Цікаво, а тут справді може бути щось корисне?
Маргарита замислено блукала кімнатами горища й оглядала кожен закуток. Навіть тут було дуже просторо. У більшості бідняків саме житло й те — менше. Дівчинка переглядала всі речі, але ніщо не могло її зацікавити.
"Певно, все марно, — думалось Маргариті. — Нема тут нічого потрібного... І як я тільки могла подумати, що знайду щось справді варте уваги!.."
Залишилось ще дві кімнати. Все інше вона передивилась.
— Ну гаразд, — примирливо пробурмотіла. — Вже ж зайду й туди...
Відчинила старі, вкриті пилюкою двері. Прижмурилась, адже порох злегка вдарив в обличчя. Закашлялась. Коли розплющила очі, підвела свій зацікавлений погляд, то лише злякано зойкнула й піднесла тремтячу руку до вуст. Адже... Адже... О, що то була за кімната!.. Маргаита ніколи б не подумала.
То була бібліотека. Таке собі маленьке домашнє сховище книг. Раніше люди більше читали, тому багато в кого їх була ціла колекція. Дівчинка насторожено зайшла в приміщення й доторкнулась до першого стелажа. Спочатку боялась оглянуть його, та потім опанувала себе й сміливо взяла до рук одну з книг. Лише і витріщила очі та, наче вогнем ошпарена, кинула на землю.
— З... Знов!!! — заверещала Маргарита. — Невже це мене переслідує?!
Хоча книга й була фантастичного характеру, але зі сторінок на світ поглядали слова української мови.
Дівчинка скривилась, тоді спокійно поставила книгу на етажерку й хотіла було вже йти, адже зрозуміла, що місце це не принесе їй жодної вигоди. Впевненим кроком рушила до дверей, та раптом необережно перечепила щось рукою. Додолу з полиці впала ще одна книга.
Маргарита думала просто не звернути на те уваги й піти собі далі, як зненацька помітила яскраву палітурку з хвацьким довговусим козаком на ній й чітким виразним написом: "Воля". Автора чомусь вказано не було.
Дівчинка здригнулась й повільно взяла до рук дивну для неї річ. Зацікавлено розгорнула, окинула одним оком перші рядки твору анонімного невідомого автора. Щось її тягнуло дл цієї "неправильної" літератури, цього забороненого, так сказать, плоду. Та...вона боялась. Боялась, що стане такою ж патріоткою. Надзвичайно боялась.
Раптом щось тихо зашурхотіло за стелажем у кутку. Маргарита здивовано зиркнула туди й лише щось беззвучно, схвильовано пробурмотіла. Почувся незрозумілий шум, і очам показалась дивна бліда довговолоса дівчина, що сиділа посеред розсипаних книг.
Маргарита розгублено оглянула незнайомку й несміло застигла на місці. Дівчина сиділа в обдертій тоненькій вишиванці, пошматованій червоній спідниці й босими, вкритими якимись дивними порізами, ногами. Все її тіло "прикрашали" численні шрами, деякі трохи забуті й ледь помітні, що не ятрили світлу, неначе прозору, шкіру, а з тим, разом, не ятрили й серце. Та більшість ще не загоїлись, пекуче прорізали невеличкі смужки-отвори в тілі, частенько кровоточили, хоча й намагалась дівчина перекрити їх, зупинити багряний потік, забинтувать й відкинуть ці болючі згадки, ці шрами її душі. Попелясте волосся незнайомки зібране було в свобідні довгі коси й саме неначе вигоріло, потьмяніло й лише злегка віддавало якимось дивним запізнілим блиском. Та то було прекрасне волосся — хоча й сухе, витліле, та яке ж довге, яке ж на диво заворожуюче!.. Обличчя неначе посіріле, виснажене й злегка розчароване, посинілі вуста геть уже потріскані, а на правій щоці горіла кривава вогняна рана, глибока й, напевно, надзвичайно болюча. І лише очі — о, так! — лише її світлі очі кидала на все своє блакитне ясне проміння надії, віддавали якоюсь рішучістю й впевненістю, говорили про бунтівний та незалежний характер своєї хазяйки.
Маргариту недобре пересмикнуло щось всередині. Чому ті очі примушують її знітитись? Чому так глибоко глядять в душу, немов осуджучи її за що?.. Дівчинці не сподобався цей погляд незнайомки. Загалом, Маргариті й узагалі вона не сподобалась. Тоді ж ще не знала, з яким болем, з якою тугою згадуватиме вона ті очі...
— Хто ти така?! — рішуче гукнула Маргарита, відкинувши назад своє неслухняне смагляве волосся.
Незнайомка підвелась, дивно всміхнулась, наче якось сама до себк й м`яким, ніжним, немов материнським, а проте дзвінким голосом мовила:
— Як скажу, то, певно, й не повіриш ніколи в отеє. Я ж-бо Україна.
Маргарита здригнулась. Слова дівчини збили її з пантелику, в голові завирувало тисячі думок, а обличчя палало незбагненною люттю. Вухо неприємно різала давня мова "споконвічного ворога", отого "неіснуючого дурного народу", душа кипіла од гніву.
— Та що ти таке говориш?! — злісно й незалежно гукнула Маргарита. — Зовсім збожеволіла?! Швидко розповідай, звідки ти у моєму домі й хто така!
Україна терпляче стиснула кулаки. Все-таки занадто вона була бунтівної натури, щоб переносити такі знущання. Та вирішила стриматись.
— Заспокойся. Тебе ніхто не примушує вірити, — розуміюче глянула в вічі своїй співбесідниці. — Тільки прошу, не роби поспішних висновків. До речі, що оте в тебе за книга в руках?
Маргариту неначе ошпарило. Вона судорожно стиснула обкладинку в руках й миттєво заховала за спиною. Затинаючись, скрикнула:
—Н-не важливо! Впала з полиці, ото й хочу назад поставити!
— А мені здавалось, ти бажала її почитать.., — задумливо пригляділаст до вусатого козака незвана гостя. Ото й була її проблема — говорити все занадто щиро й відкрито, просто, без якихось дивних церемоній.
— Ні!!! Не смій!!! Не смій про таке й думать!!! Ця книга — лише ганебна згадка про нікчемну націю! Я не стану таким цікавитись! Ніколи!!!
Маргарита розлючено пожбурила книгу на землю, а сама побігла східцями геть з горища. Неначе й не було її тут.
Україна лише всміхнулась. Вона знала, що Маргарита ще сюди повернеться...
2015 р.
