Щастя не проґав, рідна
Це так фантастично і фатально водночас, що доля-злодійка наші з тобою шляхи розводить. Як мости у Петербурзі або колії на вокзалі. Не час, не місце, не резон. Фортуна оглушливо волає мені на вухо аби припинила виглядати тебе, поки їду маршруткою по вузеньким вулицям міста. Але я оглухла на хвилинку й осліпла на секунду, а ще,мабуть, заціпило мене. На тобі.
Ми з тобою, як вигадка, як щось нереальне і неможливе. Як у дешевому фільмі про 2-ох підлітків і трагічне кохання. Коли усі зарюмсані виходять із кінозалу, а ти мовчки доїдаєш поп - корн, бо з тобою це насправді коється, зі дня у день ти переживаєш ці почуття. Коли усіх тягне на дно, а темна вода стуляється над головою, ти вже давно там, на самому дні, з якорем на нозі, аби зрозуміла, що порятунку не буде, не чекай. Коли через годину усі забудуть сюжет цієї мильної опери,а ти пам’ятатимеш, бо це десь глибше, ніж у думках, десь під сонячним сплетінням, там, де метелики пурхають.
Я виходжу на кінцевій, морозний вітер боляче обпікає щоки, приводячи до тями. Я йду додому, сніг рипає під ногами, світлофор підморгує зеленим світлом.
Знаєш, таке буває - проґавила зупинку. Але то пусте, дрібничка. Таке часто трапляється, коли ти в думках.
Фортуна тихенько шепче на вухо: «Щастя не проґав, рідна».
місто Ночі, 11.01.2016
