Дорогою 2. Вдома і знову з дому
Автобус повільно, але успішно подолав задану відстань.
Вона схилила голову на вікно. В цьому автобусі все-таки є приємна особливість: він не їде, торохкочучи кожною деталькою, а пливе, навіть коли ти обрушиш свою важку від роздумів голівоньку на його віконце. Так зручно й добре, але ненадовго, бо шия починає невдовзі боліти від такого положення.
Вона випрямилася і відкинулася на спинку крісла.
Сонце своїми промінчиками проникає в кожний закуток душі, ніби намагається зігріти й заповнити світлом подекуди темні чи пусті клаптики всередині.
Вона усміхається. Настрій якийсь мрійливий. А тепер ще й у поле її зору потрапляють знайомі й рідні краєвиди. Ось вона вже майже вдома. Знов усмішка з’явилась на обличчі. Не такою вже й жахливою була дорога. Не без пригод, звичайно, але вони лиш роблять життя цікавішим, хіба ні?
Вона ліниво потягнулася, зітхнула й почала збиратися.
Ось уже і її зупинка. Татко вже стоїть на звичному «посту» й чекає на донечку.
Вона була єдиною, хто сходив тут. Тільки-но батько помітив її, на його обличчі відразу з’явилася тепла й сяюча усмішка, а біля очей стали помітні кумедні зморшки, яких називають «гусячими лапками» чи як там. Вони супроводжують тільки щирі усмішки на обличчях добрих людей.
Вони радісно обійнялися й вирушили додому, де вже чекає матуся зі смачнючим обідом.
Дістались до будинку доволі швидко, розмовляючи про наболіле: хто про навчання, хто про «сільські вісті».
Зайшли на подвір’я. Песик Пусік вже підріс і тепер він зовсім не «Пусік», а «Довгусік» якийсь: лапи довгі, сам порівняно худий, але очі все ж такі божевільні.
Пусік спочатку спантеличено дивився на новоприбульців, а потім, зрозумівши, що один з них, а точніше – одна, була малознайомою, гавкнув для годиться і побіг ховатися в погріб, по дорозі все ще гавкаючи. Власне, так він робив майже завжди, коли хтось незнайомий або мало знайомий приходив.
Вона засміялася. Оце так пес-захисник!
Пуся, ти чого? Це ж я, твоя Оля!
Почувши знайомий голос, «безстрашний пес» усе-таки покинув сховок і кинувся назустріч господині, безпардонно висолопивши язика.
Не впізнав мене, так? – сміялася Оля, гладячи песика. – Сама винна – вдома треба частіше з’являтись.
Пусік весело пострибав навколо неї і провів її до будинку.
Не встигла Оля ступити на поріг, як мама вже її зустрічає – почула несміливий гавкіт малого «вовкодава».
А далі знову обійми і, як завжди, теплий прийом. Ніби вже й другий курс, а відчуття неначе вперше додому приїжджає з навчання – так якось тепло стає на душі й добре, почуваєшся маленькою й захищеною, а за порогом залишаєш всі негаразди й переживання практично «дорослого» життя.
Цього разу Оля потрапила й на «гулянку»: у бабусі іменини. Тож, вся невеличка сім’я зібралася, погрузилася у таку ж невеличку автівку і відправились «в гості».
Бабуся, як завжди, наготувала повно смакоти: і голубці фірмові, і курочку запечену, і пюрешку з підливою... І це ще не все, але більше Оля подужати не змогла.
Коли всі понаїдалися, почався другий «традиційний» етап гостин – розпитування-відповідання.
Обмінялися новинами, обговорили їх. Дійшла черга до обов’язкового запитання.
Ну, що там, Олінько, жениха маєш?
Та звісно ж, бабусю, штабелями переді мною стеляться! – віджартовувалася дівчина.
Та то само собою, - цікавість пробудилася вже й в Оліної тьоті. – а котрогось вибрала?
«Я-то вибрала, але не від мене, на жаль, все залежить» - хотілося сказати, але вголос вона відповіла інше, стандартне:
Та нема коли – все навчання й навчання.
А потім почалися балачки про те, що важливіше зараз для молодої людини – здобувати освіту чи особисте життя влаштовувати. Чоловіча частина гостей була за навчання, а жіноча, зрозуміло ж, за любов.
Так потрохи звечоріло. Гості подякували, допомогли прибрати зі столу й пороз’їжджалися.
Повернулись додому, спакували сумку, бо завтра вже повертатись на навчання, і лягли спати.
7:30 ранку. Вона стоїть на зупинці, біля неї її незмінний проводжаючий-зустрічаючий. Що може бути гіршим за те, що треба вставати о пів на сьому в суботу? Відповідь проста: необхідність підйому в той же час наступного дня, щоб повернутись туди, звідки вчора виїжджала. Це дратує. І стомлює. Але зараз поруч рідна людина, яка хоч і позіхає не менше за неї, але значно покращує її емоційний стан.
Цей період – перед безпосередньо дорогою – найважчий для неї: треба збирати сумку, рано вставати, спішити на автобус (чомусь ніколи не виходить раніше вийти!)… Але інша справа, коли вона вже в салоні, коли зайняла місце і зручно вмостилась на ньому. Щоправда, це не завжди вдається зробити відразу. Частіше за все доводиться стояти певний відрізок дороги. Але тут головне ставлення до того, що відбувається: можна стояти і пиляти сидячих гнівним поглядом, проклинаючи все на світі, а можна увімкнути музику й насолоджуватися краєвидами з вікна. Сьогодні вона обрала другий варіант.
Миколаївка, 26.12.14
