Тихо.
з рубрики / циклу «Проза»
Ти встаєш вранці рано-рано і сідаєш на траву. Навколо тиша. Тихий вітер, якийсь ніжний холод і дотики перших променів сонця. Людей немає: є тільки ти і ця запаморочливо приємна природа. Глибока тиша, яку хтось перефразує на самотність, інші – на спокій, щастя… А що відчуваєш ти? А ти просто сидиш і дихаєш життям. Ось воно – те, чого так не вистачало душі, розуму, тілу і серцю. Іноді злітає думка – «Що, якби кожне слово створювало холод?..». Тоді, певно, слова береглися як цінні скриньки, що відкривають лише по дуже важливим подіям… Люди мали б час на посмішки, а не на безглузді суперечки, злі жарти і насмішки. Почуттям би широко відкрилися двері, доброго сміху і спокою було б вдосталь… Було б, змогли б, мали б… Та зараз поки є вдосталь тиші, щоб жити. Слова – зброя і ліки, тиша – те ж саме. У які руки попаде – тим і буде.
А трава собі колихається, річка б’ється об берег і це єдиний шум разом з вітром навколо. А ти сидиш. Сидиш і дихаєш. Спокій захоплює всю душу, розум, серце… А ти йому віддаєшся. Дивна радість наповнює груди, і ти знаєш чому.
Тихо…
