Солiдарнiсть
Вірю у те, що я обов`язково колись перенесу всі свої записки із мобільника в комп`ютер, вірю, що буде книга, що неодмінно витримаю і доживу до цього – і це буде довга-довга оповідка – про українську революцію і про все-все, – історія, від якої стискається серце й виростають крила – в одночас, історія мужності й героїзму, спраги до свободи і непохитної віри, і солідарності, збірка перемог людського духу.
Одна з таких перемог була п`ятого березня. Мітинг у Донецьку – велелюдний, вражаючий. За Україну. Із розумінням того, що є велика небезпека, що готуються провокації, що можеш не повернутися цілим, що може не повернутися той, хто поруч із тобою, що можуть не повернутися ті, кого ти закликала йти. Всі розуміли це. І ти - і ти, звичайно, теж.
Перемога волі над страхом. Той мітинг – то було торжество волі. Багатьох тисяч людей.
Знаєш, коли йшла туди... в голові все перемішувалося і видавалося, що от-от вибухне – надто сильною була нервова напруга впродовж останніх днів. Я вже забула, коли нормально спала. Так смішно звучить, знаєш, у цей час, так смішно, так банально. Бо ці слова можуть повторити за мною ой як багато моїх співвічизників.
Напруга, знаєш, вона зараз навіть в повітрі. Весна й напруга. І хто з них переможе, хто виявится сильнішим.
Вулицями шатається багацько гопоти й визирає на тебе - то жовто-блакитні стрічки на твоєму візку притягують їх погляди, ти знаєш про це - та вже давно не зважаєш на гопоту, ти квапишся, площа вже близько.
- Будьте обережні, будь ласка, туди зараз йдуть навіжені із російськими прапорами, вони дуже агресивно налаштовані, бережіть себе, заради Бога, – раптом мене перестрів блакитноокий хлопець, абсолютно незнайомий мені – так зворушливо хвилюючись за мене, він сказав ті слова, які, віриш – з тих, кого я знаю, кого я знала, мало хто спромігся хоч раз сказати мені за ці довгі-довгі місяці.
Та майже ніхто.
- Будь обережна, бережи себе, дуже бережи.
..Порив вітру в обличчя – і вдалині вже майорять багатометрові жовто-блакитні прапори, невже це в Донецьку – море жовто-блакитних прапорів, і „Слава Україні” з усіх боків – може, я сплю – вщипніть мене.
Я в Донецьку. За якусь добу – він став іншим. На порозі війни, перед найстрашнішими загрозами, яких ми не знали досі, навіть й не думали, що колись взнаємо – та це сталося - і Донецьк став іншим.
Багато хто з нас стали іншими.
І я теж, звісно. І я теж.
Знаєш, я збиралася на цей мітинг ніяка – від напруги та хвилювань минулих днів, і страшно навіть думати про те, щоб було зі мною, якби я не мала змоги потрапити туди, на площу. Не мала змоги підтримати. Щаслива з того, що я цю змогу мала. Підтримати. Хоч трошки, хоч на крихту. Разом із усіма долати страхи. Виходити, вірити, не сдаватися – й молитися. За Україну. За всіх тих, хто не сдається. Хто виходить й вірить, і не відступає, і бореться зараз. У тому числі ж і за мене. Це солідарність. Сила, якій - я вірю, свято вірю, назавше вірю, – якій підвладно все.
Слава Україні! Героям слава!
