Мінливості життя
з рубрики / циклу «Перехрестя людських шляхів»
Був тихий травневий вечір тієї благодатної пори, коли літо ще не в силі відібрати владу у весни. Проте дещо у нього вже вдається. Воно уже встигло прогриміти сильними бурями, коли жаскі блискавки буравлять небо, а дикий вітер із дощем пригинають дерева до самої землі, наче заставляють їх вклонятись перед буйною міццю стихії. Воно вже встигло подихом пустелі заставити людей засумувати за морозяними візерунками на вікнах, які довгими місячними ночами розмальовував пустотливий хлопчик-морозець. Воно вже встигло багато чого, та не встигло тільки одного – змінити назву місяця на календарі.
Навколо сутеніло і нічна прохолода, накочуючись хвилями, поступово відтісняла денний жар, вгомонювала розігріті стіни багатоповерхівок, бруківку тротуарів і асфальт. Вона м’яко стелилась по землі та ніжно лоскотала пальці усіх, хто ходив у босоніжках.
Навколо цвіли каштани і їх п’янкий аромат змішувався із запахом свіжоскошеної трави із парків, створюючи неповторний букет, який наповнював груди перехожих та заставляв їх щасливо посміхатись. Це був травень.
На небі появлялись перші зірки і молодий місяць, грайливо пригортаючись до однієї із них, із заздрістю крадькома позирав на автобусну зупинку на околиці міста, де стояло двоє закоханих.
Вони стояли, тримаючись за руки, не відриваючи очей одне від одного, із кожною машиною, що проїжджала повз них, світ навколо спалахував і знову згасав. Під’їжджали автобуси та тролейбуси, які швидко порожніли і так само швидко наповнювались людьми, та їм було все байдуже. Усе навколо було просто фоном.
Людей на зупинці ставало все менше і менше, і ось їх залишилось зовсім небагато: молода пара та зграйка дівчат, що стояли оддалік та жваво щось обговорювали.
Його рука часу від часу піднімалась і ніжно гладила її волосся, м’якше за морську хвилю, і з кожним дотиком її серце завмирало. Тоді він доторкнувся до її щоки і прошепотів:
- В мене таке відчуття, наче я знаю тебе усе своє життя!
Вона посміхнулась: - Так ти ж і справді знаєш мене усе життя. Як і я тебе. – вона пригорнулась до його грудей. – Ми ж виросли разом, на одній вулиці, в одному будинку. Разом гралися, разом капостили. І прочуханки теж діставали разом – як від твоїх батьків, так і від моїх. І ти завжди, завжди намагався мені догодити. Пам’ятаєш, як я загубила ляльку на переході, а ти потім побіг за нею на червоне світло і мало не потрапив під машину?
- Пам’ятаю, - відповів він.
- А пам’ятаєш, як на контрольній з математики ти розв’язав мій варіант, а розв’язок прямо на уроці поніс до дівчачого туалету, щоб я потім забрала?
- Ага, а звідти мене штурханами вигнали старшокласниці.
- Чесно? А я і не знала. Як добре, що ми вчились в одному класі.
- Так, - погодився він і нахилився, щоб вдихнути запах її волосся.
- Цікаво, - задумливо сказала вона, - чи залишаться ці спогади у нашій пам’яті років через п’ятдесят? Чи зможемо ми пригадати тоді цей вечір? і сотні вечорів, подібних цьому?
- Навіщо ж нам чекати п’ятдесят років, - запитав він, - якщо ми можемо насолоджуватись цим вечором зараз? – і легенько полоскотав її.
Вона весело розсміялась і відсторонилась від нього, побоюючись лоскоту, проте його руки не відпустила.
Захоплені одне одним, вони не помічали нічого навколо, тому те, що сталось, захопило їх зненацька.
Дівчата, які стояли неподалік, підійшли ближче і одна із них, висока на зріст та з довгим чорним волоссям, навшпиньки підійшла до хлопця. Скориставшись моментом, вона ніжно обняла його ззаду за шию і чмокнувши в щічку, голосно прошепотіла: - Котику, ти прийдеш до мене сьогодні ввечері? Я вже за тобою скучила! І не забудь … - тут вона щось тихо прошепотіла йому на вухо.
Він рвучко вирвався з її обіймів і спантеличено подивися на неї, не впізнаючи її обличчя. А дівчина підморгнула йому і весело розсміялась, а тоді побігла до своїх подруг.
Усе ще здивований тим, що відбулось, він хотів щось сказати і підняв руку, та тільки тоді збагнув – рука уже порожня.
Його дівчина стояла осторонь, сховавши руки в кишені і на її віях мерехтіла маленька сльоза, схожа на краплину роси. Вона дивилась прямо на нього і в очах її було видно образу, біль та бажання стукнути його чимось важким. Вона задала питання, яке було закономірним і відповідь на яке мабуть, зацікавила б їх обох:
- Хто вона?
- Я, е-е-е… - протягнув він і замовк, розгубивши слова. Правильна відповідь крутилась десь в голові, проте ніяк не могла знайти дороги до язика, а спливало тільки щось таке, незрозуміле навіть йому.
Проте вона не бажала чекати його відповіді: - Досить, - перебила вона його. – Я не хочу чути твоєї брехні. Я все бачила і все правильно зрозуміла.
В цей час під’їхала маршрутка з малознайомим номером.
Вона продовжила, поволі відступаючи до відкритих дверей:
- У мене вже давно були підозри, що ти розважаєшся десь на стороні.
- Які ще підозри… - ображено почав він, та дівчина знову його перебила:
- Мовчи! Не треба більше брехні, - вона зайшла в автобус, - і навіть не думай до мене дзвонити!
Водій автобуса ще трохи почекав на нього, але терпцю в нього очевидно, було мало. Двері закрились, автобус рушив і бідолашний «зрадник» залишився на зупинці. Майже дві хвилини він бачив її обличчя, вирізняв її тендітну постать серед інших пасажирів. Вона стояла, не відриваючи від нього очей, надіючись, що ще йому потрібна, що він, як у кіно, кинеться наздоганяти її. Проте він не побіг, і в нього були на те свої причини.
Він тільки дивився, як червоні вогні автобуса тонуть у морі міських вогнів, а тоді стиснув кулаки і зробив два кроки до тих самих дівчат, які жваво гомоніли, крадькома кидаючи в його сторону боязкі погляди. Проте на третьому кроці він зупинився і засмучено похитав головою: нічого це йому не дасть, окрім нової скандальної сцени. Тоді він розвернувся і покрокував додому, не маючи настрою чекати на свій маршрутний автобус. В його голові билася тільки одна думка – чи залишились ще в магазині ті троянди, які він брав минулого разу, чи ні? Хто зна, може вони ще помиряться, якщо дійсно кохають одне одного.
А тим часом чорноволоса призвідниця скандалу попрямувала зі своїми подругами до найближчого кафе смакувати виграним у суперечці тортиком.
P.S. Минуло декілька днів, і щось змінилось. Ймовірно, це тільки погода змінилась, бо навзамін теплим сонячним променям несподівано прийшли холодні зливи. Сильний рвучкий вітер куйовдив сірі хмари і вони зі злості поливали його дощем. Та йому це тільки подобалось. Широко розставивши крила, він танцював над землею, розбризкуючи врізнобіч капельками дощу і обурені пішоходи, міцно тримаючи в руках парасольки, хустинками витирали мокрі обличчя.
А може, це змінились самі люди, бо незважаючи на зміну погоди, вони не порушували свого ритму життя. Можливо, це тому, що ще не так давно була холодна затяжна зима, яка своїми заморозками та заметілями приглушила пам`ять про тепле літнє сонечко. А може тому, що це літо було вже дуже близько і його жагучий подих чувся в кожній дощовій краплинці, в тремтінні кожного листочка, який жадібно поглинав життєдайну вологу. Хай там як, світ змінився, як він це робить кожного дня. І через це сталося те, що мало статись.
День наближався до кінця. По небу кошлатими вівцями проносились поодинокі хмари, та вони вже не могли затулити усього неба. Втомлений вітер уже потеплів, і м’яко пестив рожеві щічки самотньої дівчини на вулиці, пустував з її каштановим волоссям. Бруківка вже підсохла, тому каблучки жіночих туфельок лунко стукотіли. Їхня дзвінка мелодія переривалась тільки тоді, коли на шляху траплялась одинока калюжа, або ж обгортка від чіпсів, викинута байдужим студентом.
Дівчина обминула огрядну тітку з сумкою і підійшла до автобусної зупинки. При першому погляді на це місце по її обличчю наче пробігла тінь, пов’язана зі сумним спогадом. Її очі посмутніли і вона обернулась назад щоб поглянути, чи не під’їжджає автобус. Та його все ще не було.
Вона обхопила себе руками і вся здригнулась, наче від холоду. Навколо було тихо й порожньо, так наче в п’ятницю, коли закінчується робочий тиждень і люди поспішають швидше завершити свої справи та повернутися додому, до своїх близьких та дорогих людей. І сьогодні дійсно була п’ятниця, та чомусь така красива дівчина не дуже поспішала додому.
На західному краї неба пронеслась групка хмар, дрібних та метких, наче зграйка горобців. Вони на мить затримались, затьмарюючи сонце, та воно, втомлено відвівши їх своїм промінням, востаннє подивилося на землю і розфарбувало її апельсиновими барвами.
Один промінчик протиснувся поміж житловими висотками і протягнувся горілиць біля самих ніг дівчини. Вона посміхнулась і провела його поглядом до самої лавочки на тій самій злощасній зупинці. І тут її брови поповзли вверх, тому що на цій лавочці лежав пишний букет троянд, і осяяні призахідним сонцем, вони окутались золотистим сяйвом.
«Цок, цок» - проспівали її каблучки, коли вона підійшла ближче і доторкнулась до квітів. Вони не були міражем; їхній п’янкий запах м’яко лоскотав ніздрі, а маленька колючка не сильно вжалила її за палець. Вона засичала і швидко притулила ранку до губ, щоб висмоктати кров. І тільки тоді помітила записку.
Та ледь біліла, скручена у трубочку і засунута за стрічку. На те, щоб розгорнути записку, достатньо було декількох секунд, проте читала її дівчина доволі довго. Ось що там було:
«Тоді був чорний день, та хмари розійшлись і знову засвітило сонце. І хоч між нами були непорозуміння, які завжди траплятимуться на нашому шляху, я вірю – ми відкинемо всі образи та прислухаємось голосу серця. А зараз я прошу відповісти на дуже просте питання: чи згодна ти стати моєю дружиною та найщасливішою дівчиною на землі?
- ТАК (великими чіткими літерами)
- ні (дрібним та нерозбірливим почерком)»
На неї впала тінь, через що папірець дрібно затремтів у її руці і вона різко підняла голову – на зупинці їх було вже двоє.
Неслухняні пальці довго не могли розстебнути сумочки та ось їй це вдалося і в її руці появилась кулькова ручка. На декілька секунд вона показово замислилась, нервово гризучи пластмасовий ковпачок, а тоді впевнено обвела одне слово і склала папірець вдвоє. І подивилась йому прямо в очі, які сяяли тріумфом.
Тріск розірваного паперу був несподіванкою для них обох. Вони не відривали погляду одне від одного, а клаптики ставали все дрібніші та дрібніші, аж поки їй не забракло сил. Тоді її рука метнулась вгору, і легкий вітерець поніс їх у повітрі.
Вона у величному жесті протягнула руку, і він хижо вхопився за неї. І ось так, рука об руку, вони попрямували додому, а позаду них, поміж зеленим листям, кружляв паперовий сніг.
с. Зубрець, 13.02.2016.21:56
