Остерігайтесь збайдужіть!
Я падала, щоб знову підніматись,
Хапаючи жадно ніздрями повітря і захлинаючись.
Щоразу здіймаючи долоні догори,
Щоб ухопитися за руку допомоги,
Яку чомусь ніхто не поспішав назустріч простягти.
Ніхто не відгукнеться на твій стогін,
Що вітром пронесеться і безучасно замовкне.
Нав’язлива всепоглинаюча байдужість
Наскрізь пронизує своїм крижаним вістрям гострим,
Вбиваючи останній проблиск світла людського милосердя
А він, наївний, що є сили, благає про помилування.
Як дивно… Що ж це сталося зі світом? Що робити?
Здається я поза зоною осмислення,
За межами загальноприйнятого розуміння.
Я зголосилася сама себе спасти!
Впораюся з гнітючим переслідуванням самоти,
Що так і тисне, давить звідусіль
Та норовить в своїх міцних обіймах задушить.
Я віднайду запас рушійних сил,
Переборовши біль тяжких поранень
Від численних незапланованих падінь.
Коли настане божевільна мить – постане вибір:
Розлучатися з життям чи воскресати,
Заново переродившися на світ?
Вагатися не стану. Тільки жить!!!
Не дочекаєтесь! Я вам усім ще відзвітую,
Коли шампанське відкоркую.
Та байдуже…
Здійматися на ноги! Не дам собі погрузнути в болоті!
Не зупиняючись, відштовхуватись, копирсатись.
Виборювати шанс собі на порятунок в виживанні.
А тоді бігти…чимдуж, не озираючись!
Навздогін за правом відібрати
Свою, заслужену діянням, нагороду (то є життя)
За відчайдушне борсання, за нездоланную свободу,
Що не скорилася знахабнілого ворога полону.
Не вір! Не бійся! Не проси!
Собі навік пообіцяю.
А наостанок…я благаю!
Остерігайтесь збайдужіть!
