Смерть
з рубрики / циклу «Думки перед сном»
Смерть у кожного своя і знаходиться у нас за спиною. Вона бачить нас всюди і постійно. Вона спостерігає за нами, коли ми спимо, їмо чи навіть справляємо нужду. Смерть бачить наші сни, знає наші бажання та страхи. Смерть - наша похоть, одкровення, наш фатум. Ми без Неї не можемо, Вона без нас теж. Вона єдина для всіх, але різна для кожного. Все, що ми можемо зробити - чекати на Неї. Все, що Вона може - позбавити нас життя, яким би воно не було. Вона не знає жалю, не знає горя та радості, щастя, любові чи ненависті. Вона просто існує. Тут. Поруч. За нашими спинами. Читає цей текст. Дивиться на свій годинник.
Тік - минула мить нашого життя. Одна секунда зійшла з таймеру. Тік - дві. Тік - три. Тік - все. Темно. Що це? Де це? Коли, як, за що і для чого?!
- Так треба, - тихо шепоче вона.
- Не хочу.
- Знаю. Я беззсила. Я маю забрати твою душу. Хотілося б помінятися з тобою місцями - віддати мою душу замість твоєї, але не можу, бо не маю. Я проклята, без душі. Мушу дивитися на твої страждання. Але Мені не жаль тебе, ні.
- Змилуйся! Хочу жити!
- Знаю. Не можу. Не хочу. Прощай...
Кінець. Смерть стала самотньою, бо єдина Її розрада - спостерігати за своєю ціллю.
Але, що це? Сльози, червоні, немов дорогоцінний рубін та такі ж глибокі. Чому? Стоп. Не сльози. Це кров. Кров кип`ятком потекла з очей Смерті. Гаряче. Боляче. Як? Як таке може бути? Вона гадала, що вічна. Не так. Зовсім не так.
Ще мить і Її не стало.
Смерть... померла? Каламбур виходить. Смерть не могла себе вбити. Чи могла? А може, може, по Її слідах теж хтось ходить, хтось вищий за Смерть? Вищий за... все?
07\08.03.2016