Зіпсовані хвилі
Перша частина з рубрики / циклу «Збірка казок»
По вікнам стукотіли краплі дощу. Джен сиділа за столом і мимоволі задивлялась на краплини. Думки відносили дівчину кудись далеко-далеко, можливо, навіть далі власної уяви. А потім перенесли її до моря. В голові з’явились спогади. Джен подумала - «Яке зараз море?» Уява шукала чітку картинку берега, який потерпав від бурхливих хвиль; коли вітер зносив хвилі вище і вище проти їхньої волі, полоскав камені, скелі, схили…
Джен опустила очі на незакінчену роботу і загорнула зошит. На мить здалося, що вона перестала слухати мозок: нею оволоділо лише одне бажання, яке підносило руки дівчини до мольберту, всипаного тонким шаром пилу. Руки ніби рефлекторно віднайшли загублені пензлі, фарби самі лягли збоку, готові нанестить на полотно. Пальці легко, як пір’їнку, взяли пензель і вмочили в темно-синю фарбу. Рука поволі тягнулася до верху полотна, лишаючи все нові й кращі образи темно-сірого берега і синіх, майже чорних хвиль. Вітер теж передався на картині: хвилі все більше і більше піднімались, загрозливо нависаючи над берегом.
Пролунав різкий звук.
Джен різко шарпнула руку і хвилі на картині стали нерівно, і геть не в правильному боці лягли на берег. Ненависна смуга перекреслила всю картину зиґзаґом, і дівчина зойкнула. Джен зітхнула і відкрила телефон: е-СМС-ка була від мами:
«Готуйся до подорожі. На канікулах поїдемо на море(смайл)».
На мить радість накрила дівчинку, але вона глянула на картину і важко зітхнула. Така новина в невідповідний момент…
«Гаразд. Перемалюю у поїздці» - врешті заспокоїла вона себе.
…Джен нервово застебнула блискавку на валізі і, зітхнувши, сіла на неї.
Голос мами й тата лунав з сусідньої кімнати, але приглушено. Так, що дівчина могла лише зрозуміти, що вони майже зібрались.
І ось вони вже на вокзалі. Потяг запізнився і тому мама почала більше нервувати. Але все починалось добре: вони сіли, розклали речі, а Джен майже одразу заснула.
Нове місто зустріло якось відчужено. Ходили похмурі люди, швидко ганяли автівки і лише думка про море додавала цьому місцю трохи більше тепла і привітності.
Але того ж дня уперіщив дощ.
Мама й тато відпочивали від подорожі, а Джен замкнулась в своїй кімнаті. Вона довго думала, чим краще зайнятись, адже під столом лежав її улюблений мольберт, який натякав на зіпсуту картину, що так треба було перемалювати. Але, може, краще просто почитати книжку і залишити ненамальоване море на наступний день? Джен не любила лишати незакінчені справи, тому рішуче дістала мольберт і поставила його посеред кімнати.
Дівчина уперто намагалась замалювати іншими фарбами цей ненависний зиґзаґ, але він щоразу якимось дивом вирізнявся на картині і зовсім не хотів зникати. Джен спробувала зробити хвилі темнішими, маскуючи невдалий штрих, потім навіть переносила берегову лінію – але все було марно. Врешті вона геть роздратована покинула цю роботу. Взяла улюблену книжку, яку читала ще в потязі, але слова вперто не йшли в голову і доводилось кілька разів перечитувати одне і те ж саме речення.
За вікном непомітно стемніло і закінчилась злива. Дівчина довго не могла заснути, але врешті поринула в тривожний сон.
Коли Джен прокинулась, було ще дуже рано. Батьки спали, але дівчина, попри те, що часто прокидалась вночі і бачила якісь жахливі сни, зовсім не хотіла спати.
Її одразу потривожили думки про зіпсуту картину. Такого ще ніколи з нею не траплялось! Дівчина виглянула у вікно – небо було затягнуте хмарами, але не таке похмуре, як вчора. Треба лише сподіватись, що дощ не піде знову.
«Біля моря я маю краще малювати» - подумала вона і рішуче зняла куртку з гачка.
На столі залишила коротеньку записку, в якій пояснювала мамі й татові, що вийшла прогулятись.
Під одною рукою – мольберт, в другій – фарби. Так вона вийшла на берег моря і мимоволі завмерла.
Горизонт вражав. Попри всі хмари, на обрію чітко вимальовувалось вранішнє сонце, яке сліпило м’яким червоним світлом. Хвилі не були такими великими, якими дівчина їх зображала на картині, але й не досить спокійними: щохвилини зривався сильний вітер, що підіймав їх і хвилював море.
Зіпсута картина застигла на мольберті, ніби чекаючи, коли її торкнеться чийсь пензель.
Джен поволі вимальовувала на тій самій картині нові обриси, силкуючись замалювати зиґзаґ. Спочатку було досить добре. Джен навіть подумала, що зможе закінчити картину вже сьогодні. Але коли відійшла трохи далі, картина ані трохи не змінилась. Невірний штрих все псував. Нічого не виходило! Дівчина безсило опустила руки, і з пензля почала повільно капати синя фарба на пісок.
Пролунав гуркіт грому. Потім ще і ще. Джен розлючено поглянула на небо. Ось-ось мав би початись дощ. Вона не встигне. Вона вже не зможе ніколи перемалювати цю красиву картину, яку зіпсував один-єдиний штрих. Хотілось розплакатись і розірвати полотно. Руки самі потягнулись до картини і вже торкнулись її, готові розірвати, коли ззаду пролунав дзвінкий голос:
- Зачекай!
Джен різко обернулась і побачила неподалік хлопця. Він був у чорній шапці, з-під якої було видно темно-коричневе волосся, вдягнений був у спортивній куртці і в чорних штанях, у руці тримав довгу скручену парасольку і дивився на дівчину темно-карими очима. Хлопець усміхнувся, але на мить здалося, що на його обличчі промайнув переляк.
- Привіт. – він підійшов ближче, переводячи погляд з Джен на картину. – Я Джейкоб. Ти ж не хотіла порвати цей шедевр, правда?
Дівчина розгубилась і лише мовчки кліпала очима, не знаючи, що відповісти.
- Це не шедевр.. – врешті промовила вона. – Це зіпсута картина, яку я ніяк не можу виправити.
- Зіпсута? – перепитав Джейкоб. – А я лише бачу красиві хвилі під час шторму. Чому ти вибрала саме коней? – запитав хлопець.
- Коней? – нерозуміюче повторила дівчина. – Яких коней? – вона обернулась до картини і вже хотіла вказати, що там нічого такого немає, але завмерла. Зиґзаґ досі перекреслював хвилі, але тепер якось.. правильно, чи що? Тепер вона побачила, що цей штрих дуже добре нагадує початок форми коня.
Вона б так і стояла, здивовано роздивляючись штрих, який так добре доповнював картину, «Коні на хвилях! Тільки подумати!», але її пробудив дощ, що почав з силою розсипатись по піску.
Пролунав нечіткий звук і Джейкоб простягнув просто гігантську парасольку, що закривала їх двох, і навіть мольберт. Джен ніби прокинулась і мимохіть всміхнулась.
- Ти ж не місцева, адже так? – запитав Джейкоб, силкуючись втримати парасольку, яку щоразу хотів зірвати вітер.
- Ні. – відповіла дівчина. – Лише вчора приїхала.
- Ці дощі дуже сильні, але швидко минають. Перечекаємо, чи як? – запитав хлопець.
- Гаразд.
Джен непомітно розглядала Джейкоба: красиві образи обличчя, чіткий виріз очей, волосся, яке якось мило крутилося з-під шапки. Дівчина на мить задумалась, але наступної миті вирішила не гаяти часу і піднесла пензель до полотна. Краєм ока вловила зацікавлений погляд хлопця. Але він нічого не сказав, лише підійшов ближче, щоб парасолька краще ховала їх від дощу.
