Йосип Мандельштам
Золотистого меду із пляшки струминка текла
Золотистого меду із пляшки струминка текла
Так тягуче і довго, що мовить хазяйка поспіла:
Тут, в Тавриді сумній, куди доля всіх нас занесла,
Не нудьгуєм ніяк ми - і через плече подивилась.
Всюди Бахуса служби, неначе на світі одні
Сторожі і собаки, - ідеш, і нікого не бачиш.
Як тяженні вщерть бочки, у спокої котяться дні:
Голоси в курені вдалині — не сприймеш, не зазначиш.
Після чаю ми вийшли в гігантський коричневий сад,
Немов вії, на вікнах опущені чорності штори.
Мимо білих колон подивитись пішли виноград,
Де повітряним склом обливаються заспані гори.
Я сказав: виноград, як прадавності битва, живе,
Кучерявих де вершників бій у виткому порядку:
В кам`янистій Тавриді наука Еллади — і ген
Золотих десятин благородні, коричневі латки.
А в кімнаті побіленій, прядкою тиша німа.
Пахне оцтом і фарбою, свіжим вином ще нестало,
Пам`ятаєш, у грецькому домі: дружина одна, -
Не Єлена — а інша — як довго вона вишивала?
Де ти, золото-руно? Проглянь крізь туманне вікно!
Всю дорогу ревли хвилі в морі тяжкі, невгамовні.
І покинув вітрильник, стомив у морях полотно,
Одіссей повернувся привілля і вічності повний.
..........................................................................
Осип Мандельштам
* * *
Золотистого меда струя из бутылки текла
Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела:
Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла,
Мы совсем не скучаем,— и через плечо поглядела.
Всюду Бахуса службы, как будто на свете одни
Сторожа и собаки,— идешь, никого не заметишь.
Как тяжелые бочки, спокойные катятся дни:
Далеко в шалаше голоса — не поймешь, не ответишь.
После чаю мы вышли в огромный коричневый сад,
Как ресницы, на окнах опущены темные шторы.
Мимо белых колонн мы пошли посмотреть виноград,
Где воздушным стеклом обливаются сонные горы.
Я сказал: виноград, как старинная битва, живет,
Где курчавые всадники бьются в кудрявом порядке:
В каменистой Тавриде наука Эллады — и вот
Золотых десятин благородные, ржавые грядки.
Ну а в комнате белой, как прялка, стоит тишина.
Пахнет уксусом, краской и свежим вином из подвала,
Помнишь, в греческом доме: любимая всеми жена,—
Не Елена — другая — как долго она вышивала?
Золотое руно, где же ты, золотое руно?
Всю дорогу шумели морские тяжелые волны.
И, покинув корабль, натрудивший в морях полотно,
Одиссей возвратился, пространством и временем полный.
1917
