Маячня
Знаєте, що найстрашніше у цьому світі? Що майже вбиває тебе, повільно висмоктуючи всі сили з тебе, поступово осріблює твоє волосся, отруює твій мозок, напружує нерви...
Можна пережити все: брехню, зраду, нещасливе кохання. Можна пережити навіть смерть близьких - час поступово, повільно, але все ж таки гоїть рани. Не лишить лише він в покої лише незнання. Невпевненість у собі. Незмогу вимовити 3 слова.
Чому людям важко відкрити своє серце, показати свої почуття? Через те, що бояться невзаємності, бояться болю, який їм може завдати інша людина. Ми ніколи не можемо передбачити майбутнє, вчинки інших людей... Та що там інших! Ми не знаємо, що буде завтра з НАМИ.
***
Згадую його. Давно не бачила, але зараз можу описати все, кожен штрих. Очі, блакитні в посмішці, але сірі в поганому настрої. Аромат парфюмів, змішаний з тютюновим димом. Ще досі з цим ароматом у мене розширюються зіниці в очах і вимикається мозок. Голос, неповторний, властивий лише йому. Той, що казав мені безліч приємних дурниць, радіючи моїй зніяковілості. Теплі м`які руки, яких я всього раз мала можливість торкнутися. Він був тоді такий обережний, ніби боявся мене. Стук серця заглушав музика, шум вечору перемішався в одну мелодію, під яку ми танцювали...
Всі ці згадки - це намистинки. Вони різнокольорові. Блакитні - твої очі. Прозорі - сльози, пролиті впусту. Рожеві - дурнуваті слова, що ти мені казав. Лілові - мої безглузді мрії. Є навіть сірі - дні, проведені в байдужості, і чорні - абсолютна апатія... За півроку я встигла розгубити всі намистинки, але зовсім нещодавно віднайшла одну - мої записи. Далі більше: наші фотографії, його улюблену пісню, спогади, дурнуваті думки... Все це повернулося в мою голову, в якій знову перемішалоя і сплелося чудернацьким мереживом в одне намисто.
Де жа вю... Довгі осінні вечори, гарячий глінтвейн, безглуздя в голові, калюжі, жовте брудне листя, мокрі ноги і повна невпевненість. А далі зима... Зустрічі в холоднючих класах, розмови не по темі, пусті посмішки - так посміхаються ляльки у вітринах магазинів, Новий рік, єдине бажання, загадане опівночі, безсонні ночі, старання, ніким не оцінені - ЦЕ ВСЕ БУЛО ВПУСТУ...
Дуже сумно, що нічого так і не було. Пусті страждання. Пусте серце. А я ж любила!!!!! Любила просто і віддано. Без мети, з маленькою іскринкою надії. Любила і терпіла все. Але любила без віддачі. Кохання заради кохання. Кохання для страждання...
А він і не знав. Напевно... А можливо здогадувався, але не хотів цього показувати. Але це тепер немає ніякого сенсу. Це все ПУСТЕ...
Ніхто не знав про ті страждання, про мокру від сліз подушку. Боже, як це все банально!!! Але я посміхалася, я сміялася разом з усіма. Тому ніхто нічого не знав. Знали тільки моя бідолашна подушка і ведмедик, який щоночі слухав мої нарікання...
Крижана леді, нездатна на почуття, яку ніщо нецікавить крім власних амбіцій. А вночі маленька, перелякана дівчинка, якій не вистачало краплинку ніжності та лагідності. Її довелося вбити. Але вона ще досі приходить до мене вночі. Разом із ним.
Він часто приходив до мене уві сні. Мовчав, тримав за руку. Потім з часом кудись зник. І ось зовсім нещодавно повернувся знову.
Я ж тебе кохала. Кохаю.
Знову страждаю...
І досі не знаю,
Що в тобі знайшла. Навіщо пішла?
Цього я не знаю...
Лиш тебе запитаю,
Для чого все це?
Україна, 2011 р