Магія вікон
яскравими фарбами вечірніх суконь.
дим цигарок, гранчаки, битий посуд,
поранений світ наших кухонь.
ця ніч виклик прози,
цей дощ – її сльози у світлі фар ДПС....
Арсен Мірзоян
Стояла солодка на подих травнева ніч. Я сидів на лавочці в парку й задивлявся на білу багатоповерхівку, що через дорогу навпроти. В деяких вікнах ще туманно й поодиноко сяяв екран монітора чи телевізора. Де-ні-де домашнім теплом горіла лампочка настільної лампи.
Мені здавалось тоді, що вікна – це очі, які під дією небесної колискової втомлено змикають свої вії. Погас ще один тьмяний вогник. Ще один. Оппа, он іще одненький... Проте... на тлі темних балконів і стіни досі малопомітно виділяється жовтувате мерехтіння на найвищому поверсі. Там, імовірно, нині хтось не спить. Самотня дівчина чи заможня жінка, молодий тато чи сивочолий дідусь... Виникає образ юначки, що, тримаючи гелеву ручку, схилилась над пожовтілими сторінками зошита. Раптом там водій автобуса, який ночами створює маслом постаті перехожих, чи продавщиця в магазинні взуття, яка дописує свою чергову повість про пересічних громадян, котрі навідуються до неї в крамницю? Цю повість, певно, ніколи й не побачить світ. А може, молода тендітна лікарка, яка сьогодні врятувала життя хлопчикові з третього класу? Можливо, власник величезної фірми, який зараз не може закінчити свою чергову поему (і ніхто не зна, що він поет)? Студент, котрий вдома створює на партитурах неперевершену музику? І грає її на старому роялі, а за стіною, в сусідній квартирі, світловолоса дівчина за столом почула цю музику. Положила ручку, вимкнула світло... Перейшла до своєї кімнати... Роздягнувшись, сховалась під ковдру. Слухала вальси й ноктюрни молодого композитора доки не заснула. "Скільки ж прекрасних картин, - напевно, думала вона, - не висітимуть на виставках, скільки книжок ніколи не стоятимуть на полицях книгарень... Світове культурне надбання було би багатшим і більш пишним, якби генії не ховались за вікнами багатоповерхівок... Уявити б який він..."
Багато таких, які не вимикають світло до пізньої пори, сидять у своїх кімнатах з недопитими чашками міцного чаю...
Вся романтика вікон в тому, що ніколи не знати, що за ними скривається. Які незвичайні історії довжиною у Вічність там живуть. Адже власна кімната – це маленький світ, який знає людину такою, якою може не знати її ніхто. Навіть найближчі та найдорожчі. Однокласникам, однокурсникам, колегам, навіть друзям не довідатись чия фотографія стоїть в тебе на столі біля настільної лампи, від кого листи лежать на підвіконні, що висить на шафі чи на стінах, що сховано під твоїм ліжком та в тумбочках. Кімната бачила всі твої печалі, радості, тривоги, страхи, хвилини щастя, хвилини відчаю. Вона знає й береже всі таємниці. Серед них є й ті, про які ти вже давно забув, але кімната, як і ніч, їх пам`ятає й береже. Кімната – це річ інтимна... А вікна - це двері, котрі відділяють світ весь від світу власного. Певно тому й я відчуваю щось дивне, дивлячись на ці вогні.
Перед тим як піти додому я ще довго споглядав на те розсіяне сяйво на останньому поверсі. Мене проймало відчуття чогось нерозгаданого й далекого. Чогось фантастичного й загадкового... В якійсь мірі навіть неосяжного. Та я розумів, що не маю жодного відношення до того, що там... А потім просто пішов.
смт. Лугини, 11.6.16
