Відчуття прощання
Наступив цей ранок. Починається новий день. І мій час спливає... Це звучить із середини. Щось повільно покидає мене. Інколи здається, що цей день буде трішки не таким як всі.
Я сиджу тут сам. Вже який десяток хвилин поспіль не відвожу погляд від відображення сонячного проміння в річці. Яскраво-білі блискучі матерії, що рухаються на ранковій воді... Коли довго так дивитись, то вони стають рожевуватими і фіолетовими, а якщо примружити очі - розпливаються, перетворюються на одне ціле, утворюючи лінії, промені світла, які на неосяжній швидкості кудись несуться. Але якщо примружити очі, то схоже це також на дощ. Сяючий дощ. Краплі води, частинки палаючого сонця, немов летять з неба до води, а падаючи, швидко й секундно спалахують. Безмежна кількість таких секундних спалахів заполонила мій кругозір. В кожній краплині я помічаю вогник. Деякі летять до землі значно повільніше, чим інші...
На душі так легко, так бентежно в той же час. Так гірко і чудово водночас. Хочеться чомусь закінчити всі сюжетні лінії свого життя, розпрощатись із усіма, зникнути на віки вічні. Поїхати в безвість. Щось давить, щось не дає повністю насолодитись цією красою. Дивне відчуття прощання невідомо з чим... ким. Неначе цім ранком трапляються великі зміни. Неначе цей ранок понесе з собою океан перемін. Не знаю чому, але мені сумно. Із нічого з`являються переживання.
Хотілось просто взяти й встати й... не відпускати або закінчити всі сюжетні лінії свого життя. Ти не встаєш. Мовчки дивишся в вікно. Що несе з собою цей ранок? Які переміни він тягне з собою? І від цього так тривожно робилось. От-от немов щось закінчиться, відбувається щось вирішальне, а ти лежиш в ліжку й не знаєш що робити. Нічого не робиш. Як то десь ти маєш бути присутнім, бути в останній раз, але ти не знаєш де. А тут як тут все закінчиться, зупиниться, завершиться, може, на всі подальші часи. Не встигнеш вдихнути на повні груди, як все розвіється в ранковому повітрі, як ті парфуми незнайомої дівчини, що пройшла повз тебе. І ти чуєш як все міняється перед тобою і не можеш вдіяти нічогісінько. Зупинити, наприклад, потік часу на кілька діб. І так спокійно на душі. І так легко. Але вдихнути не можеш. Ти втрачаєш орієнтацію в часі. Відчуття таке, немов всі люди вже прокинулись і усі займаються важливими справами, від чого тебе охоплює незрозумілий неспокій, передчуття, натякаючи на початок чогось важливого в твоїм житті, чогось, що повинне початися саме цими дивними днями. Коли за вікном наступає ранок, сонячні промені залітають у твою кімнату і кажуть про те, що розпочинається новий день, а із середини звучить, що твій час спливає... І ніби ти не сумуєш, а відпустив, але мінором суцільним наповнюється кімната. Інколи цьому відчутті навіть не може бути причини.
Пухнасті білосніжні хмари на сході. Небо майже безхмарне. Блакитне.... Запах весни ще. Стоїть сухий перший літній ранок. І саме в цьому абсолютному усамітненні й дивному відчутті я й напишу цю повість, а після - ... хтозна. Все буде вже інакше....
