Наступна зупинка
Буває так, що хочеться просто кудись поїхати. Без ніякої причини, мети, цілі... поїхати далеко, від усіх. Взяти квиток на самий ранній рейс, сісти в ще порожній вагон і зникнути. Зникнути на цілий день і повернутись вже ввечері, після заходу сонця, коли сутенітиме... До мурашок я обожнюю той момент коли в вагоні потухає світло, коли в вагоні темно. Ніч... або ще ранок. Стукіт коліс, запах протягів... В цей час завше приходить натхнення, з`являються особливі теми для роздумів... Ти один на один з дорогою. Коли в вагоні потухає світло, де-ніде над сидіннями видніють голови людей, можна просто дивитись мовчки у вікно, слухаючи музику в навушниках, і дивитись як за вікном пролітають стави, річки, ліси, верховини й низовини, села, поля... захоплюючі картини і невимовні краєвиди. Або як сідає чи сходить сонце, з`являються перші зірки чи розтворяються в приході ранку. Потім - вийти в містечку, де ще раніше не бував, і просто ходити його вулицями. Вийти з вагону і вдихнути запах, свіжий запах ранкового містечка, перону, залізничної станції, будинків... повітря, річкової води, цигаркового диму... І ти знаєш і віриш, що колись неодмінно сюди повернешся, знову пройдеш цими дорогами... Але це вже не сьогодні, адже остання електричка в твої краї відправлятиметься вже через хвилин двадцять...
Дороги були ще мокрими. В калюжах, які нагадували справжні великі озера, відбивалось помаранчеве світло сідаючого Сонця. А на воді стоїть повнісінький штиль. Дивовижно: менше ніж пів годинки тому ці водоймища дуже сильно штормили, а зараз вони неначе рідкі дзеркала, що розтеклись по мокрім асфальті. Цей асфальт пам`ятає як сьогодні зранку ями на дорогах наповнювались дощовою водою цієї першої осінньої зливи, як люди бігли кудись все з парасольками, а двірники автомобільних передніх вікон відкривали водіям чистий вид. Дерева шуміли, мелодійно пропускаючи крізь своє золотисте листя струї буйного ливня. Дощ омивав усі вікна містечка з самого ранку. А зараз вечірнє небо розвидняється. Весь день вони було затягнуте товстими хмарами.
Я стояв на автостанції та очікував прибуття свого автобуса. Він, старий, ще з радянських часів, автобус, як це прийнято, запізнювався. У повітрі, що мене оточує з усіх боків, уже давно запахло неочікуваною та неминучою осінню. З її настанням багато чого суттєво встигло змінитися. В мені... змінитися...
Пожовклий кленовий лист, немов паперовий кораблик, повільно пливе по цьому спокійному мілководному озері. Я стояв над ним, неначе на березі великого і глибокого водоймища, й задумливо розглядав своє відображення, освітлене червоними променями Сонця. Над моїм виразним силуетом - красиві рожеві й помаранчеві вечірні хмари. Кленовий листок пропливає через моє відображення, немов перерізає його навпіл. Дивно. Поки я стояв так, мені на деякий час здалося, що калюжа справді має божевільну глибину, що, зробивши крок вперед, можна по голову пірнути під воду. Що по ній не можна пройтись, намочивши повністю взуття, а ступити й провалитися в неї. Що в неї немає дна, а якщо і є, то там, на глибині, мешкають кити і дельфіни... і незліченна кількість інших жителів підводного царства. Серед коралових рифів загублені дорогоцінні перлини... Золото, наприклад, розгублене піратами.
Я стояв і дивився так довго, аж допоки тишу не зруйнував звук автобуса. Я не став підіймати голову. Темна резинова шина розбурхала калюжу й розчавила під собою золотий листок, а звучання двигуну автобуса й запах старизни підняв мій погляд прямо перед собою. Я увійшов до салону, заплатив водієві, сів, положив свою сумку на підлогу й дістав блокнот з ручкою...
Прокидатись того дня, першого вересня, мені не хотілося абсолютно. На межі першого осіннього сну, я чув як мама збирається на роботу. Я сонним голосом запитав у неї про те, яка погода за вікном, а вона відповіла, що ясна і жарка, що сонячна. Я засунув голову під подушку. Першого вересня відповідно цьому дню погода, по суті, повинна бути дощова і хмарна. Мене почали будити сотні звуків і я відкрив очі. Тоді ще сходило Сонце. На шпалери падало його ранішнє проміння. На стіну, на шафу і на двері. Згодом мама пішла на роботу, а я став одягатися. Блакитна теніска і світлі брюки і білі туфлі. Пішов пішки.
На лінійці мені вручили два диплома. За те, що я переможець, а саме зайняв перше місце в обласному етапі якогось Всеукраїнського фотоконкурсу юних фотоаматорів у номінаціях "пейзаж" і "експериментальне фото". Директорка, сказала, мовляв, запам`ятайте це прізвище, бо через пару років його роботи представлятимуть... і так далі. Мені було дуже-дуже приємно, хоч мені й здалось, знаючи її відношення до мене, що цими словами вона вміло заповнила незручну паузу на лінійці, зробивши мені своєрідний комплімент, тримаючи мікрофон в руках, поки я ішов забирати ці грамоти, бо фізично просто не міг підбігти швидше. Хтозна. Говорила ніби відверто.
Після лінійки я з Ніною, моєю подругою, пішли в музичну. Музична оказалася зачиненою, бо прийшли ми рано. Дорогою до "завітного повороту", повороту, де зазвичай в більшості випадків розходимось та роз`їжджаємося по домівкам, ми говорили зовсім мало. Було сильно жарко. Слова в таку жару важко промовляються. Я ніс свої дипломи в руках й думав про те, що незабаром я прийду до дому. В "Царському селі", Ніна тоді вже, можливо, дійшла додому, я купив невелику пляшку фанти й пішов затіненою стороною дороги. Просто помирав од спраги. Потім стало прохолодніше.
Мій останній в житті шкільний перший дзвоник закінчився. З наступного дня почнуться шкільні будні. З наступного дня, з першого навчального дня, я дійсно-таки став відчувати цю буденність.
В своїй кімнаті я зробив невеличку перестановку, помінявши місцями ліжко, яке стояло раніш перпендикулярно дверям, і стіл, що стояв паралельно їм. Тож тепер, прокидаючись, я відразу бачу яка погода за вікном, а це для мене чомусь завжди було важливо. Сіра, туманна, хмарна, дощова - таку погоду я люблю найбільше. В такі дні зазичай я більш слухаю, аніж розповідаю.
В музичну я записався з Ніною на вівторок і п`ятницю на п`ять двадцять вечора. Не файно, певно, в п`ятницю, останній день тижня, після всіх уроків йти в музичну, подумав я, але я переосмислив: зимою, коли світло ліхтарів, коли пухнастий сніг під темним небом в освітленні цих самих ліхтарів беззвучно вкриватиме дороги, падатиме тобі на руки й на шарф, коли сліди лишаються твої на снігу цім, а на вулицях буде жодної людини, коли захочеться йти от так до ранку в цій зимовій тиші, коли майже всі магазини і забігаловки будуть зачинені, буде дуже прекрасно повертатися з уроків на гітарі.
Потім декілька днів поспіль небо було затягнуте димом. В повітрі також був дим, який я зранку, будучи ще сонним, плутав з туманом. Цілі дні. Майже вся Україна останніми днями вкрита димом. Люди деякі ходять в масках. Дихати ним важко. Багатьом робиться погано від нього. На ноутбуці в мене немає поки Інтернету, через телефон заходжу рідко і заходити не зручно, а телевізор я майже не дивлюся, тому більш точно сказати не можу. Одні говорять, що десь вибухнув величезний завод під Жовтими Водами. Інші стверджують, що торфові поклади горять. Моя бабуся говорить, що вся Україна горить, але вогню ми не бачимо. Її варіанти достовірніші за варіанти всіляких ЗМІ. Потім роз`яснилося. Пожежі припинилися. Згодом листя, непомітно для очей, стали швидше жовтіти й вкриватися позолотою.
В одну п`ятницю нас з Ніною запросили пограти в групі. Двоє гітаристів з другої школи пішло навчатися, тому нас, як найстарших учнів Володьки, Володимира Валерійовича, нашого з Ніною вчителя по гітарі, запитали чи не хочемо ми увійти до складу і як ми до цього ставимося. Ми зраділи, переглянулись між собою. Взагалі Володька був прав, сказавши, коли ми всі зайшли в кабінет, що до нас є пропозиція від якої ми просто не зможемо відмовитись. Він був цілком правий, адже ми погодились.
Так, якщо не вдаватись в деталі, в вечори, в ночі і ранки, якщо не занурюватися в мої помисли і речі, які мене час від часу тривожать, так пройшов вересень.
Сьогодні мені снився дивний сон. Снилось, що лежав у своєму старому ліжку й прислуховувався як гуде вітер. Неначе він диригент і керує велетенським оркестром або хором, який стоїть над верхівками дерев та над усіма димоходами. Уявляв собі небо, яке воно важке й неспокійне. Уявляв вулиці, які вони злякані й стривожені, як вони тремтять від страху й холоду. А вітер все шумів, ревів і плакав, як старезний орган, з якого видавлюють той єдиний, ідеальний і неповторний звук. Добре було чути удари за вікном - то вітер вдаряє в шибки, б`є кулаками у вікна та стіни домівок, збиваючи свої мокрі кулаки до самих оголених кісток, піднімає з землі каміння й жбурляє їм по мокрому шиферу, оброслому слизькими мохами, стукає в холодні й сірі двері гаражів, відчиняє й гнівно зачиняє хвіртки, зриває антени, хитає електровежі, обертає колеса припаркованих автомобілів, змушує дерева танцювати під органну музику, ламаючи при цьому їх крихкі гілки та насолоджуючись танцем, піднімає гілки в повітря й розриває електричні кабелі, заливає чорною барвою ночі передні вікна таксі, переказує підслухані під вікнами слова розгніваним деревам, що вже стомилися від хаотичних рухів та божевільних дисонансів, перекидає складені дрова, зрушує з місця трухляві колоди... Здавалося, що в ті секунди здригався весь світ. Страшно подумати, що б сталося, якби вітер залетів в дім, вибивши вікно, перетворивши скло на колючий прозорий порошок. Але я відганяв від себе ці думки і вкотре робив ще один ковток чаю з лимоном. Так, це було у сні. Мене від всього, що творилося на відстані витягнутої руки, відділяла стіна і саме те вікно, по якому час від часу пробігали компанії мурашок. Таке відчуття, що в ті миті за вікном все руйнувалося, знищувалося, розбивалося, ламалося, рвалося, вибухало, загоралося, падало і зникало. Пишні ліси виростали по-новому, звірі й птахи влаштовували масові втечі з зоопарків... тощо. Я чув їх радісний крик. Таке відчуття, що весь світ змінювався і відновлювалося все суще... А на ранок я як завжди прокинувся. Світ лишився таким самим. Класика жанру, що скажеш?
Гарний ранок видався вчора, першого жовтня. У повітрі, яке вже значно дихало традиційною осінньою прохолодою, було свіжо і чисто. Комусь би подзвонити та всі або сплять або готуються до школи.
Хто приїжджає в останні дні серпня в мальовниче село, де шумлять потяги по ночам? Одного із фінальних днів літа на твоєму телефоні заграє одна маловідома композиція, яка ще не звучала з динаміка твого мобільного на протязі усього літа. Всього вересня. В навушниках також рахується. Не бреши собі, що ти не зрозумів хто це телефонує. Не кажи, що ти цього потай не чекав. Це останній день літа. Останній вечір. Все як і мало бути. Тільки от тепер... Вже осінь. Літо давно минуло, а пожовклі листки деяких дерев відіграють роль закладок між сторінками твоїх улюблених книжок... Та людина так і не приїхала. Минулої осені ви з нею вперше запускали небесний ліхтарик. Скоріш, вона вперше в житті, а ти стояв на дамбі і дивився як вона радіє цьому маленькому чуду. Ти чекав... чекав... і змирився... Цієї осені вона... не приїде.
Гарний ранок видався першого жовтня. У повітрі, яке вже значно дихало традиційною осінньою прохолодою, було свіжо і чисто, а навкруги... тихо. І в мить цю тишину перервав телефонний дзвінок. Ця пісня... саме ця пісня... Так!
— Алло, — обережно починаю розмову. Хтозна, може ще виб`є.
— Ну, привіт. Не забув ще мене? — прозвучав приємний голос в динаміку мобільного.
— Як тебе ото забудеш?!
— Ти не розбуджений мною? — питає.
— Ні. На автобусній стою. Зараз шкільний під`їде. А ти, власне, де?
— Стою на пероні. Зараз йтиму до бабусі. Змінилося це село за рік... якщо в деталях, звичайно. Не хочеш школу прогуляти?
— Я б не відмовився.
Невдовзі потяг прибуває на вокзал. Люди беруть до рук свої речі, підіймають або знімають з верхніх поличок свої рюкзаки, сумки, й не поспішаючи виходять із вагону. Місця повільно залишаються пустими. Незабаром на їх будуть сидіти інші люди, які будуть мати дещо подібні, але дещо інакші маршрути. Це незабаром, а зараз... всі покидають вагон. За вікнами вже вечір. Всюди у вагоні літають багацько пилинок, немов сотні мікроскопічних світлячків...
Щоразу коли я покидаю повітряну браму цього міста, яке я гордо величаю містом, ясно знаючи, що це просте селище міського типу, залишаючи його кордони, збудовані із рясних дощів, рубінових падолистів, лапатих снігопадів, пилом падаючих за лісом зірок, я закриваю очі, затримую свій нерівний в такі моменти подих, стискаю кулаки, притискуюсь до спинки сидіння, по можливості надягаю навушники, вмикаю музику й намагаюся звільнити себе від щемкого відчуття і розуміння, що вкотре прощаюся з ним, з цим до болі знайомим містечком. До болі... І скільки мурашок було пущено, і скільки ампер пронизувало всі мої м`язи, і скільки сторонніх чинників, серед яких і деякі люди, пхало мене в спину, в безсвідомість, в безодню. Я забагато знаю і вельми багато пам`ятаю, щоб повертатися сюди, але... я тут. Знову. Привіт.
Моє повернення в це містечко пішло якось не так. Я не знаю як могло б бути, але коли я зійшов з автобуса, то мені здалось, що час тут продовжив тривати з того ранку... коли я звідси поїхав. Ці роки він не стояв. Просто я не жив цим часом. Я жив іншим часом, незабутнім часом. Годинники запустили свої двигуни, зрушили з місць заіржавілі стрілки. Сонце зіштовхнулося з місця й попливло вверх по екліптиці. Я ще поки не знаю, що тут змінилося. Можливо, ці зміни не дуже помітні. Але... вже чимось іншим віє в повітрі. Я відчуваю це. В ранковім повітрі віє тим, що в близькому часі щось гряде. Це містечко чекає вагомі переміни. Щось невідомо звідки, з неба, з глибин квітучих провулків, з очей людей, яких я зустрів на автостанції. Щось тихе і грандіозне, гучне і незрозуміле, глобальне, якщо сприймати це містечко за маленький світ.
Я виходжу на перон і як завжди чекаю коли потяг відправиться далі в дорогу. І от він рушає. Я сиджу на лавочці і слухаю оголошення наступних прибуттів на цю колію, а самий задній вагон електрички в якій я тільки-що їхав, зникає десь в сутінках. Зненацька в когось на телефоні грає вельми знайома пісня. Де ж я міг її чути? Ах точно...
Залишилось тільки розуміння того, що через рік, через два, три або чотири обов`язково відбудеться щось, що нагадає теперішнім схожі події... які колись вже були прожиті. Час від часу ти повертаєшся до минулого не тільки у спогадах, старих фотографіях, піснях, як співав один легендарний український співак, а й в ситуаціях, моментах, днях.
Якщо зупинитись, оглянутися й подивитися назад, то можна побачити те, як швидко пролетіли всі ті часи й історії з ними разом. Пролетіли зі швидкістю світла, звуку, потягу, який мчить вслід за вогнями. І так як було вже не буде. Все буде йти на краще, змінюватись на очах, але так як тоді - ні. З часом, ми починаємо згадувати те, що було колись . Можливо згадуємо в компанії тих самих вірних друзів. Тоді на обличчі з`являється посмішка або сум. Сум - значно гірше, бо тоді ці згадки починають потроху вбивати із середини. Так чи інакше, колись про все згадується. Згадуємо якими ми були, які обставини чи люди нас змінили. Не пройде так багато часу, як ми змінимось самі. Станемо інакшими, будемо по-іншому дивитися на минуле, на світ...
Коли-небудь зі всім треба розпрощатися, бо ніщо не вічне. Колись настане час, що треба просто... просто взяти і відпустити. І потече молодим джерелом весна, і птахи рвонуть в даль борознити простори неба, як і щороку... Сезони дощів змінюватимуться раптовими потепліннями, а сніг буде танути на очах. Дороги знову змінять колір, дні все більше ставатимуть сонячними, натхненними, а повітря запахне чимось... чимось... чимось запам`ятовуючим. Спогадами, напевно.
смт. Лугини, дороги, с. Лугинки, кінець 2015-ого
