Пам`ять
Чорні балетки моєї дорослої доньки стоять у коридорі біля дверей, балетки з м`якої шкіри, модель із закругленим носком та тонкою прошивкою посередині. Такі ж були і у тебе. Я пам`ятаю. У тебе таких було декілька пар. Одні — з прошивкою посередині червоною ниткою — на кожен день, другі — з тонесеньким зеленим візерунком — на вихід, ще одні з прошивкою блакитною ниткою «про запас». Навіщо тобі однакові шкіряні чорні туфельки з невеликими відмінностями? — подумала я лише раз. Потім ці чорні балетки ніби стали невід`ємною частиною твого образу для мене, а тепер і спогадами про тебе, моя рідна.
Я пам`ятаю. Все пам`ятаю... Пам`ятаю твої очі, безліч дрібних зморшок на обличчі, твоє довге волосся. Я і зараз можу відчути свою долоню у твоїй руці. Пам`ятаю твої руки — невеликі, натруджені, але такі рідні. Як ти ласкаво гладила по голові, хіба забути? Ти й зараз ніби поруч.
Пам`ятаю твоє вбрання: вишиті старовинними знаками і візерунками лляні сорочки, довгі, темні спідниці, жилетки та піджаки. У пам`яті збереглися всі барви твоїх фартухів з кишенями, візерунки твоїх хусток. Завжди у хустинці, яка приховувала красу твого волосся, виходила ти на вулицю. Проте увечері перед сном, коли ти розчісувала своє довге волосся, що спадало чорною хвилею нижче колін, я милувалася тобою, захоплювалася твоєю вродою, й дивувалася, чому ховаєш цю красу. Пам`ятаю, що з часом мама підстригла тобі волосся, воно стало тонким та сивим. Але у моїй пам`яті так і залишилася твоя ріка волосся й твоя жіноча краса, моя бабусенько.
Хіба забудеш наші посиденьки? Пам`ятаю, як тріщить у грубці вогонь, поруч на мотузці сушиться мій одяг, а я сиджу у тебе на руках і слухаю твої історії. Відчуття захищеності, безпеки, тепла і зараз зі мною при цьому спогаді.
Мені не забути історію твого заміжжя. Коли ти розповідала про знайомство з моїм дідом і про те, що тебе видавали за нього заміж родичі зовсім юною, я сиділа тихо, боячись, що ти зупинишся і не розповіси далі. Але ти розповіла, що ви йшли з дідом на вінчання до церкви через міст. Тобі не хотілося виходити за нього заміж, тому що ти ще не любила його. Ви були однолітками, він був нижчим й занадто худим. Тобі хотілося скинути його з мосту в річку, а не виходити заміж. Я не могла перебити твою розповідь питанням, але пам`ятаю своє внутрішнє обурення: «Як так не хотіла йти за діда?» Я ж пам`ятала діда лише по одній вцілілій після війни фотографії. Для мене він був красивим, ставним і високим, чужим і одночасно таким рідним. А ти неначе почула мій тихий внутрішній протест, сказала, що покохала діда пізніше, що він через рік підріс, а потім став набагато вищим за тебе, змужнів, на нього стали задивлятися інші жінки, зізналася, що тебе іноді це навіть засмучувало.
Знаю, ти кохала діда все життя. Пам`ятаю, як приходив тебе сватати «чужий дід». Ви поседіли на лаві під високим ясенем зовсім недовго й розійшлися, адже окрім мого діда тобі більше нікого поруч не хотілося бачити. Розповідали, що «чужий дід» не здавався, через кілька років знову намагався покликати у свій дім доживати віку. Але твоїм посивілим очам на старість, напевно, хотілося бачити лише дітей та внуків, бо в їхньому голосі, поглядах, рухах жив той, кому віддала своє серце занадто давно — ще до війни.
Пам`ятаю усі твої історії про дитинство, про голод, про війну, про людей. Не забути, скільки в них було болю. Але мені не забути і скільки в тобі було сили, любові й ніжності, моя бабусенько. Все пам`ятаю… Відчуваю.
Пригадую твої останні роки. Ти висохла, стала майже прозорою, маленькою, обличчя в роках-зморшках, очі втратили колір, але жіноча сила відчувалася в тобі й тоді. Ти була завжди берегинею нашого дому.
Я пам`ятаю найстрашніший день у твоєму житті - день, коли ховали твого онука. Ти вже не вставала, не могла навіть вийти попрощатися. До тебе тільки раз його піднесли. Усі вийшли з дому, і ти потім залишилася одна з своїм болем. Ти пережила синів, чоловіка і багатьох близьких, твої діти були вже з сивиною, а ти несла тягар своїх років, схиляючись все нижче і нижче до землі. Проте тоді небеса не покликали тебе до себе, а покликали молодшого онука. Я не бачила тебе, люба моя, того дня. Вірніше бачила лише очима, а душа була далеко від тебе. Але сьогодні я знову побачила тебе, моя рідненька, - маленьку, самотню жінку, яка сидить на ліжку й не може встати, провести онука, готову помінятися з ним місцями, аби лише на те була воля небес. Ти молила про це, проте небеса не почули. Я обіймаю тебе зараз, моя бабусенько. Подумки обіймаю.
Пам`ятаю все про тебе, твої пісні, твою посмішку і твої сльози. Можливо, тому звідти — із-за не пройденої мною ще межі — ти мене оберігаєш і нагадуєш про себе через сни. Хоча не лише уві сні являєшся ти мені, ти живеш нині у посмішці моєї мами, в очах твоїх онуків, ти живеш у мені й зі мною. Де б не була твоя душа, я люблю і пам`ятаю тебе, моя бабусенько.
Чорні балетки стоять біля дверей. Пам`ять, як вікно у минуле, — поглянув, помилувався і пішов далі. Життя продовжується. Дорогою життя легше йти, коли поруч серця, сповнені любові, рідні душі.
_
Присвячено Плаксій Ганні Семенівні, 2014 р.
м.Васильків,
