31.08.2016 08:48
for all
513 views
    
rating 4 | 3 usr.
 © Вікторія Івченко

Про ювілей і ювіляра

Про ювілей і ювіляра

Олену запросили на ювілейний вечір. «Цікаво, – подумалося їй, – скільки років не бачилися…» Перед очима постала сцена: нинішній "винуватець торжества" – років п’ять-сім тому в Українському домі. Олена з власною книжкою – за персональним столиком на книжковому ярмарку. Ювіляр – неподалік. Те, що він має неабиякий стосунок до «українських меценатів», Олена тоді ще не знала. Просто запросила його – хотіла збірку власну подарувати. З автографом. Але той до її столика не підійшов. Підскочив до «маститої» письменниці, яка сиділа навпроти, почав з нею вітатися-обніматися… Далі – попрямував у протилежному напрямку і знову сів на своє місце. До Олени навіть не наблизився.


Згадалися й інші зустрічі. Її хвалили, відзначали ті чи інші вірші, але коли дізнавалися про намір видати власну збірку – відсторонювалися, усілякими способами уникали розмов на цю тему. А то й просто казали: шукайте гроші! Як знайдете – ми готові видати.


Ні, Олена нічого не від них уже більше не хоче. Сьогодні вона прийшла просто подивитися. Зі сторони. Послухати пишні промови, у яких слово «геній» повторюється ледь не в кожному реченні… Сьогодні вона вже має чотири поетичні збірки – самотужки видані за останні п’ятнадцять років. Бог допоміг і добрі люди.


«То де ж вони, оті «українські меценати»? – міркувала Олена, обіпершись на старий рояль, що як раз стояв під стінкою у проході. Людей було повнісінько у залі – яблуку ніде впасти. Та коли виходила згодом, почула: я прийшов або прийшла, щоб зустрітися з таким-то… Це був клуб, у якому серед промовців прийнято було навперебій хвалити одне одного і згадувати численні свої чесноти та нагороди. А що в тому поганого, запитаєте... Ні, абсолютно нічого!


Лише одне зауваження, панове: будь-яке суспільне явище має свої витоки. І коли суспільство доростає у своєму розвитку до справжнього МЕЦЕНАТСТВА, тоді воно процвітає – у повному розумінні цього слова. Віддає належне справжній літературі, справжньому мистецтву і справжній музиці. Без таких «сучасних» понять як кумівство, клановість, політична заангажованість.


Нарешті, слово дають самому Ювілярові. Той розповідає про своє важке дитинство, про безпросвітні колгоспні будні його родичів, про власного батька, який теж мав талант, але реалізуватися творчо так і не зміг. Тому Ювіляр ще в дитинстві вирішив, що «візьме реванш»... І досягне у житті всього – по повній!


Олена вихоплює блокнот – і починає записувати свої думки:


«Це покоління вийшло з колгоспного пекла. Тож усе життя воно прагнуло РЕВАНШУ. Але для честолюбства цього покоління характерна також і своєрідна «законсервованість». Консерватизм – якість, в цілому, позитивна, щоправда – до певної межі, оскільки з іншого боку маємо вже «консерву», повну відсутність свіжого повітря. Тут, у цьому середовищі, можна раювати – як завгодно довго, ледь не зомліти – від нескінченних похвал. Аплодувати Степанові, якого щойно згадав Петро, котрий знову назвав того «генієм»…»


Дивна річ! «Вовче середовище» новітнього бізнесу по-українськи вийшло з колишніх компартійних функціонерів. І це – радше закономірність, ніж виняток. Ось двоє дівчаток-менеджерів перед входом до зали. Олена їх не оминає, підходить. Гортає сторінки новеньких книжок – від досить відомого видавництва. Колись вона оббивала його пороги – марно! Сказали, меценати лише молодих видають. За якоюсь там заморською програмою. Олені це «не світило»… Не формат, як модно тепер казати. Те, що це – суто політичний хід, зрозуміла набагато пізніше.


Сьогодні, на цьому столі, вона побачила книжки – і Ювілярові, і його «братів по перу» – вельми поважного віку. І… «Розстріляне відродження» навіть. Себто поетів колись розстріляли вороги, а тепер-от пан Ювіляр їх знайшов у старих архівах – і видав! Гонорарів не потрібно платити – ніяких, бо авторів давно немає в живих. Зате – ПАМ’ЯТЬ буде. Наступні покоління читатимуть.


Олена запитує у дівчини-менеджера, яка сидить навпроти: «Хто спонсор?» Це запитання чомусь насторожує продавчиню. Та щось каже про комерційну таємницю, далі – знаходиться: за власні кошти видаються автори!


«Ой, не за власні, панове, – здогадується Олена. – Далеко не за власні! Хто ж ці таємничі «меценати»? Хто їх бачив? Зате компартійне ядро свого часу проросло – упевнено й потужно. На початку і в середині дев’яностих… Далі зашуміло вітами зеленими оте «Дерево посткомунізму»! І зажили щасливим життям під його кроною колишні компартійні діячі різного калібру! Їм було добре – і тоді, й тепер. Нині вони активно видаються, влаштовують всілякі піар-заходи, на яких клянуться в любові до рідної Вкраїни-неньки...


А народ – довірливий Буратіно – закопав свої «десять золотих» на "полі Чудес" у Країні Дурнів (як його навчили хитрі Лиска Аліска і Котик Базіліо, поплічники «червоних директорів») – тай марно сидить у чеканні… Вже чверть століття пройшло – КОЛИ Ж НАРЕШТІ РОЗЦВІТЕ ЩАСТЯ???


Та ніколи. НІКОЛИ. Його з’їли СВОЇ. З’їли артистично, мило, безпосередньо, ба, навіть, шляхетно. А тепер – хизуються: ми – з тих «вовків» українських, які взяли РЕВАНШ. І досягли СВОГО.


Ні, вони нікого зайвого не допустять до «внутрішнього кола». НЕ СВОЇХ. Нехай талановитих, цікавих, але – чужих. Їх замовчуватимуть, не помічатимуть… На виставках-ярмарках книжкових гордовито пробігатимуть повз – аби не приставали до «меценатів» зі своїми пропозиціями.


«МИ Є. НАМ НІКОГО НЕ ПОТРІБНО!» – написано на їхніх гаслах.


Але Україна, панове, років за п’ятдесят сама вирішить, чи ви «генії», чи ні. «Геніальний» ваш РЕВАНШИЗМ – у літературі, мистецтві, музиці, будь-де – колись постане перед судом Істоії.


ДАЙ БОЖЕ УКРАЇНІ ДОЖИТИ ДО ЦИХ ЧАСІВ.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 02.09.2016 15:15  © ... => Каранда Галина 

Мені колись одна мудра людина сказала :НІКУДИ НЕ ВСТУПАЙ. Життя тебе саме приведе до потрібних людей і надасть відповідні шанси... ТАК ВОНО І Є. Одна редакторка у видавництві, де я у 2000 році свою першу книжку видавала, сказала так: ВІКТОРІЄ, ТОБІ ДОПОМОЖЕ ОДНА ЛЮДИНА З МІЛЬЙОНА. Як у воду дивилася... Так воно і є! Але все ж у Долі є і свої нагороди. Вона випробовує - от і все. Потрібно лише достойно пройти оте випробування! 

 
 01.09.2016 09:42  Каранда Галина => © 

ну, тут я нічого не можу сказати, я туди глибоко не заходила, мені вистачило того, що зверху побачила. 

це те, що називається "широко известный в узких кругах". Якщо чесно, якби я не була на Порталі, то тих усих прізвищ і не чула б ніколи...  

Знаєте, то все чепуха. Авторка Гаррі Поттера в жодних літтусовках участі не брала і ніяким членом не була.  

А хто в нас після Нестайка щось подібне зробив??? 

 
 01.09.2016 09:23  © ... => Каранда Галина 

Дякую Вам - за цікаву, змістовну відповідь. Я розмовляла з деякими людьмі, які були на тому заході. 

Одна каже - я на Ювіляра і його найближче оточення не йшла... Я З ТИМ-ТО ЗУСТРІТИСЯ ХОТІЛА. Повірте мені, я теж на них "не йшла"... Мені цікавий, наприклад, Тарас Компаніченко зі своїм гуртом, який завершив той вечір натхненним співом в дусі Сковородинських поезій. AD LIBERTATE -до свободи! - співали хлопці з козацького гурту. Й усі, нарешті, прокинулись, встали, заспівали разом. І вийшли із зали у піднесенному настрої - не як після компартійних зборів, які я чудово пам`ятаю. Вони і тоді непогано жили, видавалися, володіли усіма "активами". І тепер - те ж саме. То люди ТІЄЇ ЕПОХИ. І НОВОЇ - ТЕЖ. Вони просто змінили вивіску. Насправді - мало що змінилося... Ба, навіть у гіршу сторону. 

НІ, Я ДО НИХ НЕ ХОЧУ. Але ж то - частина СОЦІУМУ. В якому сила-силенна цікавих, незаангажованих людей - тих, що ліктями ніколи не працювали і тепер не працюють. Я там познайомилася з жіночкою, наприклад, яка подарувала мені вірші Чубинського - російською мовою. І запросила мене до себе в гості, у село - з ночівкою. Бо автобус іде лише рано вранці й о восьмій вечора... ТАКІ ЛЮДИ - НАШ СКАРБ. А ТІ, ПИХАТІ Й ЗАВЗЯТІ... БОГ їм суддя. Україна свої талаланти рано чи пізно відкриє. Без їхньої допомоги. Якої, власне, ніколи й не було. Вони окопалися в літературі - і тягнуть туди ЛИШЕ СВОЇХ. Сіреньких, але рідненьких - часто-густо... 

 
 01.09.2016 09:19  © ... => Каранда Галина 

31.08.2016 23:10 Каранда Галина для Вікторія Івченко  

[Автор/Стаж: 1842дн ] 

 

відчувається, що наболіло... он хтось дуже маститий двійку вліпив - значить, правдиво описали) 

мені вистачило лиш ледь-ледь доторкнутися до описаного вами світу, аби зрозуміти, що мене від нього нудить... я втекла була сюди, на Портал, але той світ - справжній спрут... 

знаєте, біда Вашої ЛГ в тому, що вона сама хоче стати частиною того світу, який з такою презирливою ненавистю описує... знає про нього все, і про геніїв-ювілярів, і про перемащених патріотів., і про кукушка хвалит пєтуха... - знає. і однак хоче туди... і от на цьому моменті я перестаю її розуміти... 

а в МЕЦЕНАТСТВО, в якого всі букви великі, я ніколи не вірила... як і в справедливість суду історії. і вам не раджу) 

як казав Карлсон - "дурниці, не варто й згадувати". 

Ставлю "чудово". За сміливість. І щоб трохи зрівноважити оцінку когось маститого...  

відповісти 

01.09.2016 09:18 Вікторія Івченко для Каранда Галина [Click: Відобразити цитату повністю] 

 

відчувається, що наболіло... он хтось дуже маститий двійку вліпив - значить, правдиво описали)мені вистачило лиш ледь-ледь доторкнутися до описаного вами світу, аби зрозуміти, що мене від нього нудить... я втекла була сюди, на Портал, але той світ - сп 

 

[Автор/Стаж: 333дн ] 

 

Дякую Вам - за цікаву, змістовну відповідь. Я розмовляла з деякими людьмі, які були на тому заході. 

Одна каже - я на Ювіляра і його найближче оточення не йшла... Я З ТИМ-ТО ЗУСТРІТИСЯ ХОТІЛА. Повірте мені, я теж на них "не йшла"... Мені цікавий, наприклад, Тарас Компаніченко зі своїм гуртом, який завершив той вечір натхненним співом в дусі Сковородинських поезій. AD LIBERTATE -до свободи! - співали хлопці з козацького гурту. Й усі, нарешті, прокинулись, встали, заспівали разом. І вийшли із зали у піднесенному настрої - не як після компартійних зборів, які я чудово пам`ятаю. Вони і тоді непогано жили, видавалися, володіли усіма "активами". І тепер - те ж саме. То люди ТІЄЇ ЕПОХИ. І НОВОЇ - ТЕЖ. Вони просто змінили вивіску. Насправді - мало що змінилося... Ба, навіть у гіршу сторону. 

НІ, Я ДО НИХ НЕ ХОЧУ. Але ж то - частина СОЦІУМУ. В якому сила-силенна цікавих, незаангажованих людей - тих, що ліктями ніколи не працювали і тепер не працюють. Я там познайомилася з жіночкою, наприклад, яка подарувала мені вірші Чубинського - російською мовою. І запросила мене до себе в гості, у село - з ночівкою. Бо автобус іде лише рано вранці й о восьмій вечора... ТАКІ ЛЮДИ - НАШ СКАРБ. А ТІ, ПИХАТІ Й ЗАВЗЯТІ... БОГ їм суддя. Україна свої талаланти рано чи пізно відкриє. Без їхньої допомоги. Якої, власне, ніколи й не було. Вони окопалися в літературі - і тягнуть туди ЛИШЕ СВОЇХ. Сіреньких, але рідненьких - часто-густо... 

 
 31.08.2016 23:10  Каранда Галина => © 

відчувається, що наболіло... он хтось дуже маститий двійку вліпив - значить, правдиво описали) 

мені вистачило лиш ледь-ледь доторкнутися до описаного вами світу, аби зрозуміти, що мене від нього нудить... я втекла була сюди, на Портал, але той світ - справжній спрут... 

знаєте, біда Вашої ЛГ в тому, що вона сама хоче стати частиною того світу, який з такою презирливою ненавистю описує... знає про нього все, і про геніїв-ювілярів, і про перемащених патріотів., і про кукушка хвалит пєтуха... - знає. і однак хоче туди... і от на цьому моменті я перестаю її розуміти...  

а в МЕЦЕНАТСТВО, в якого всі букви великі, я ніколи не вірила... як і в справедливість суду історії. і вам не раджу) 

як казав Карлсон - "дурниці, не варто й згадувати". 

Ставлю "чудово". За сміливість. І щоб трохи зрівноважити оцінку когось маститого...