Про ювілей і ювіляра
з рубрики / циклу «Критика»
Олену запросили на ювілейний вечір. «Цікаво, – подумалося їй, – скільки років не бачилися…» Перед очима постала сцена: нинішній "винуватець торжества" – років п’ять-сім тому в Українському домі. Олена з власною книжкою – за персональним столиком на книжковому ярмарку. Ювіляр – неподалік. Те, що він має неабиякий стосунок до «українських меценатів», Олена тоді ще не знала. Просто запросила його – хотіла збірку власну подарувати. З автографом. Але той до її столика не підійшов. Підскочив до «маститої» письменниці, яка сиділа навпроти, почав з нею вітатися-обніматися… Далі – попрямував у протилежному напрямку і знову сів на своє місце. До Олени навіть не наблизився.
Згадалися й інші зустрічі. Її хвалили, відзначали ті чи інші вірші, але коли дізнавалися про намір видати власну збірку – відсторонювалися, усілякими способами уникали розмов на цю тему. А то й просто казали: шукайте гроші! Як знайдете – ми готові видати.
Ні, Олена нічого не від них уже більше не хоче. Сьогодні вона прийшла просто подивитися. Зі сторони. Послухати пишні промови, у яких слово «геній» повторюється ледь не в кожному реченні… Сьогодні вона вже має чотири поетичні збірки – самотужки видані за останні п’ятнадцять років. Бог допоміг і добрі люди.
«То де ж вони, оті «українські меценати»? – міркувала Олена, обіпершись на старий рояль, що як раз стояв під стінкою у проході. Людей було повнісінько у залі – яблуку ніде впасти. Та коли виходила згодом, почула: я прийшов або прийшла, щоб зустрітися з таким-то… Це був клуб, у якому серед промовців прийнято було навперебій хвалити одне одного і згадувати численні свої чесноти та нагороди. А що в тому поганого, запитаєте... Ні, абсолютно нічого!
Лише одне зауваження, панове: будь-яке суспільне явище має свої витоки. І коли суспільство доростає у своєму розвитку до справжнього МЕЦЕНАТСТВА, тоді воно процвітає – у повному розумінні цього слова. Віддає належне справжній літературі, справжньому мистецтву і справжній музиці. Без таких «сучасних» понять як кумівство, клановість, політична заангажованість.
Нарешті, слово дають самому Ювілярові. Той розповідає про своє важке дитинство, про безпросвітні колгоспні будні його родичів, про власного батька, який теж мав талант, але реалізуватися творчо так і не зміг. Тому Ювіляр ще в дитинстві вирішив, що «візьме реванш»... І досягне у житті всього – по повній!
Олена вихоплює блокнот – і починає записувати свої думки:
«Це покоління вийшло з колгоспного пекла. Тож усе життя воно прагнуло РЕВАНШУ. Але для честолюбства цього покоління характерна також і своєрідна «законсервованість». Консерватизм – якість, в цілому, позитивна, щоправда – до певної межі, оскільки з іншого боку маємо вже «консерву», повну відсутність свіжого повітря. Тут, у цьому середовищі, можна раювати – як завгодно довго, ледь не зомліти – від нескінченних похвал. Аплодувати Степанові, якого щойно згадав Петро, котрий знову назвав того «генієм»…»
Дивна річ! «Вовче середовище» новітнього бізнесу по-українськи вийшло з колишніх компартійних функціонерів. І це – радше закономірність, ніж виняток. Ось двоє дівчаток-менеджерів перед входом до зали. Олена їх не оминає, підходить. Гортає сторінки новеньких книжок – від досить відомого видавництва. Колись вона оббивала його пороги – марно! Сказали, меценати лише молодих видають. За якоюсь там заморською програмою. Олені це «не світило»… Не формат, як модно тепер казати. Те, що це – суто політичний хід, зрозуміла набагато пізніше.
Сьогодні, на цьому столі, вона побачила книжки – і Ювілярові, і його «братів по перу» – вельми поважного віку. І… «Розстріляне відродження» навіть. Себто поетів колись розстріляли вороги, а тепер-от пан Ювіляр їх знайшов у старих архівах – і видав! Гонорарів не потрібно платити – ніяких, бо авторів давно немає в живих. Зате – ПАМ’ЯТЬ буде. Наступні покоління читатимуть.
Олена запитує у дівчини-менеджера, яка сидить навпроти: «Хто спонсор?» Це запитання чомусь насторожує продавчиню. Та щось каже про комерційну таємницю, далі – знаходиться: за власні кошти видаються автори!
«Ой, не за власні, панове, – здогадується Олена. – Далеко не за власні! Хто ж ці таємничі «меценати»? Хто їх бачив? Зате компартійне ядро свого часу проросло – упевнено й потужно. На початку і в середині дев’яностих… Далі зашуміло вітами зеленими оте «Дерево посткомунізму»! І зажили щасливим життям під його кроною колишні компартійні діячі різного калібру! Їм було добре – і тоді, й тепер. Нині вони активно видаються, влаштовують всілякі піар-заходи, на яких клянуться в любові до рідної Вкраїни-неньки...
А народ – довірливий Буратіно – закопав свої «десять золотих» на "полі Чудес" у Країні Дурнів (як його навчили хитрі Лиска Аліска і Котик Базіліо, поплічники «червоних директорів») – тай марно сидить у чеканні… Вже чверть століття пройшло – КОЛИ Ж НАРЕШТІ РОЗЦВІТЕ ЩАСТЯ???
Та ніколи. НІКОЛИ. Його з’їли СВОЇ. З’їли артистично, мило, безпосередньо, ба, навіть, шляхетно. А тепер – хизуються: ми – з тих «вовків» українських, які взяли РЕВАНШ. І досягли СВОГО.
Ні, вони нікого зайвого не допустять до «внутрішнього кола». НЕ СВОЇХ. Нехай талановитих, цікавих, але – чужих. Їх замовчуватимуть, не помічатимуть… На виставках-ярмарках книжкових гордовито пробігатимуть повз – аби не приставали до «меценатів» зі своїми пропозиціями.
«МИ Є. НАМ НІКОГО НЕ ПОТРІБНО!» – написано на їхніх гаслах.
Але Україна, панове, років за п’ятдесят сама вирішить, чи ви «генії», чи ні. «Геніальний» ваш РЕВАНШИЗМ – у літературі, мистецтві, музиці, будь-де – колись постане перед судом Істоії.
ДАЙ БОЖЕ УКРАЇНІ ДОЖИТИ ДО ЦИХ ЧАСІВ.
