ЗІПСОВАНИЙ ТЕЛЕФОН
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Уночі була гроза. Ще звечора рвучкий вітер нагнав повне небо сірих волохатих хмар, а коли стемніло, блискавка освітлювала їх, з тріскотом рвала на шматки та зливала на землю потоками дощу.
Під ранок негода вщухла, і червоне заспане сонце дарувало ласкавий весняний світанок.
На низенькому паркані коло хати всілися рядочком горобці і про щось жваво спілкувалися між собою. Найбільше метушився один зачучверений із обскубаним хвостом. Пережити минулу зиму йому допомогло тільки диво, бо був уже старим , ледь не замерз у тріскучі морози, а кіт-розбишака не раз намагався пообідати ним. Тож замість хвоста лишилося одне цурпалля.
Старий горобець ніяк не міг нарадітися, що пройшла вже проклятуща зима, і він все-таки зумів її пережити. Цього ранку після довгої квітневої посухи навіть удалося напитися з дощової калюжі. Тепла вода з запахом мокрого пилу геть задурманила голову, бо горобець уявив себе наймудрішим і взявся навчити молодняк грати у гру “зіпсований телефон”.
Він довго чивкотів на парканчику про умови гри, після чого швиденько пурхнув на вишневу гілку з білими запашними пуп’янками і звідти повідомив першому учаснику гри початкову фразу:
– Чив-чив, ніжки замочив.
Усі горобці зробили вигляд, що нічого не чули, а перший гравець аж занімів від відповідальності та напруження, але все ж таки повернув дзьоба до сусіда і прорік:
– Чив-чив, гре-ч-ч-ч-ку замочив!
Горобці весело розщебеталися. Другий гравець зразу ж забув майже всі сказані йому слова і випалив третьому найсмачніше:
– Гре-ч-ч-ч-ка!
І пішло й поїхало.
– Че-че-че-вич-ч-ч-ка!
– Жите-ч-ч-ч-ко!
– Пшени-ч-ч-ч-ка!
– Соне-ч-ч-ч-ко! – щебетали один одному горобці про те, що кому більше подобалось.
– Котяра!!! – раптом верескнув останній і гравці злетіли на високого осокора неподалік.
Старий організатор гри обурився і скрушно вигукував:
– Чо-чо-чому “котяра”?
– Як я вас у-чи-чи-чив?
– Не-че-че-чеми! Не-чу-чу-чу-пари!
– Почи-чи-чи-наймо іще-че-че!
– Чив-чив, ніжки замочив! Чив-чив, ніжки замочив!
Він іще б довго сварився на гілці, та раптом відчинилася кватирка, і в неї висунулася голова заспаного чолов’яги. Передчасно розбуджений “зіпсованим телефоном”, він роздратовано пожбурив у головного гравця стоптаним черевиком. Ця несподіванка примусила короткохвостого замовкнути та приєднатися до компанії на осокорі.
Сонце тим часом піднялося високо в небо. Воно заглядало у дощові калюжі і сміялося до свого відображення. За ним весело чивкотіли горобчики. Навіть чолов’яга у кімнаті посміхнувся крізь сон. Тільки стоптаний черевик, забутий у мокрій траві, сердився, здавалося, на весь світ.
