Дід Війни
з рубрики / циклу «Героїчне та іронічне»
Я – Дід війни. То мене політики нарекли свого часу Дитиною війни, але ж мені уже сімдесят чотири… А бабі моїй – сімдесят три. Пару років тому в нас забрали льготи. ДІТЕЙ ВІЙНИ. Тепер-от хочуть підсадити на с у б с и д і ю…
Ні, ми не жебраки, яким потрібна допомога у злиднях. Ми пережили війну – в дитинстві. Переживем і цю напасть!
Працюючи усе своє життя, ми придбали такий-сякий д о с т а т о к. Дачу цегляну збудували – ще у вісімдесяті, яку нещодавно спробували продати. Безрезультатно! Через «море», Київське водосховище, від нашого дачного селища – Чорнобиль… І хоча у нас відносно чисто, «круті» сюди не навідуються. А прості покупці спроможні купити нерухомість лише за безцінь.
…Навесні вісімдесят шостого ми як раз відпочивали на дачі. Двадцять шостого була чудова погода, сонячна і тепла. Повівав легенький вітерець – з півдня. Наша родина, пам’ятаю, обідала на подвір’ї, біля будиночку. Хіба могли ми тоді знати, що за кілька десятків кілометрів уже палахкотіла Зоря Полинь?! Почався новий відлік Часу: до і після…
Так, ми ще не знали, як драпали тодішні компартійні очільнички наші – на вантажівках, з радіоактивними меблями та килимами. Своїх дітей вони уже встигли на той момент вивезти. Про це ми дізналися лише після повернення до Києва. Ніякої офіційної інформації – лише чутки. Розмови бабусь під «парадними», миття підлоги, змінне взуття.
І – «велопробіг під каштанами». З рясним травневим дощем. І – «демонстрація трудящих». На Хрещатику та по телевізору. Всі – щасливі, радісні… Усі – радянські.
Повертаючись до новітнього часу, скажу: то за що ж я маю, панове можновладці, сплачувати податки?.. За свій напіврозвалений сарай? За квадратні метри, зведені більш ніж тридцять років тому? За машину, придбану ще в радянські часи? За гараж – на відгородженому шматку болота, засипаному ледь не власноруч?
От і все. Яка там субсидія, кажете? Мізерна, копійчана…
Виявляється, її видають не на всю площу, на якій проживає родина, а лише на певну її частину. Моя баба жаліється: забрали пенсію... Бо ж ми твердо вирішили: платити за квартиру. А коли так, то як раз бабиної пенсії і вистачить, особливо взимку – в опалювальний сезон. Жити будемо лише на мою пенсію – удвох. Зате – нехай тільки сунуться до нас. Охоронятиму своє майно – разом із сараєм дачним – з «двостволкою». Зареєстрованою, між іншим. Нехай спробують порахувати, скільки я їм винен!
«Дітям війни» свого часу видавали посвідчення, в метро могли їздити безкоштовно. Тепер – аби п о д о в ж и т и оте посвідчення – потрібно вистояти у довжелезній черзі. Через те, що б а н к л о п н у в. Там, де вони були зареєстровані.
Подейкують люди, пограбували той банк, що наше місто обслуговував. Заощадження простих громадян поцупили. Закрили рахунки підприємств комунальної власності – з багатотисячними активами.
Тож я нині став Дідом війни. Я – на фронті. Хоч і мовчазливому, але – на ФРОНТІ. Не потрібно, панове, перетворювати мене на жебрака. Я – достойна людина. Нехай про те пам’ятають сьогоднішні можновладці. У них, кажете, мільйони долярів під матрасами?..
А наді мною – мій Рід. Мої предки, які усе те бачать. Ви, турботливі наші, зібралися драпати звідси? До Європи?
Е, ні… Зупиніться, поки не пізно. Бо ж будете оті свої годинники швейцарські у пеклі ковтати! У смолі варитися – разом з ланцюжками золотими та каблучками діамантовими... Нагадають вам чорти у с е – і льготи наші, і субсидії, од яких ми готові відмовитися. Аби не чорнити ними душу, не загиджувати її стоянням багатогодинним по чергах. Ви – раби отих своїх нечесних статків. Ми – вільні. Ви продалися нечистому і тепер трясетеся над горами антикваріату, раритетів усіляких… Ми ж – спимо спокійно. У нас немає ані золотих унітазів, ані батонів позолочених!
А вас панна Історія – рано чи пізно – в ті унітази спустить… у вигляді лайна. Попливете відтак до Європи… НА ЧУЖИНУ.
Ми ж, господарі славні, нащадки отців та дідів наших, жили на цій землі десятки, сотні років – і далі житимемо. І підемо звідси – ДОСТОЙНО. У призначений Всевишнім час.
І будемо з небес за всім, що тут коїться, спостерігати. Як потрібно буде, то й по руках дамо – усім ордам татаро-монгольським наступним!
Чом же не боїтеся ви тієї Волі, панове? Згадайте хоча б своїх синів, дочок. Онуків і правнуків. Не накликайте на голови їхні кару Божу – за сподіяні вами гріхи. Будьте Людьми – хоча б в останню мить свого земного існування… І – пам’ятайте:
СЛОВО моє – міцне.
ТВЕРДЕ, мов криця.
Гостре, мов сталь.
Влучне, мов стріла.
Бо СЛОВО – то ЗБРОЯ.
І я – Дід війни. Мені – сімдесят чотири!
