Як мишеня хмаринку врятувало
На пагорбі сиділо мишеня. Мишеня як мишеня, нічого особливого: маленьке, сіреньке, зовсім непомітне серед зеленої трави. Але це мишеня любило спостерігати за хмаринками. Вранці забіжить на пагорб, сяде на задні лапки й дивиться довго-довго на небо. Хмаринки такі веселі та цікаві, пустують, бавляться. Була серед них одна хмаринка, улюблениця мишеняти. Справжня дзиґа. А яка гарненька! Мишеня милувалося її білявими косами зі стрічками, що підстрибували, наче весь день готові забавлятися. Йому було цікаво: ці коси коли-небудь відпочивають? Що вони роблять вночі, коли хмаринка спить? Теж засинають? Може, чекають ранку, щоб знову розпочати веселощі?
Кожного дня хмаринка-Білявка (як назвало її мишеня) вигадувала нові пустощі. Одного разу захотіла з дощовими хмарами наввипередки побігати. Куди ж цим хмарам, поважним тіткам, бігати, вони тільки дощ розплескають. Ще хмаринка з цікавістю розглядала землю: що ж відбувається там, внизу. Зітхало мишеня, може, і його помітить хмаринка-Білявка. Воно підстрибувало, махало лапками, намагаючись привернути її увагу, марно. Йому хотілося перетворитися на легеньку хмаринку і полетіти кудись далеко-далеко. Сумно ставало мишеняті. Не познайомитися йому з цією хмаринкою. Навіщо їй якесь сіре непримітне мишеня.
Ввечері, коли сонце вкладалося спати, бігло мишеня додому, щоб зранку повернутися на пагорб…
Одного дня хмаринка-Білявка, як завжди, стала роздивлятися землю. Та цього разу вона занадто низько опустилася, не втрималася й почала падати.
Мишеня з тривогою дивилося як падає Білявка. Були б у нього крила, воно б піднялося в небо і підхопило бідолашну хмаринку. Нажаль, мишенята не літають…
Хмаринка була зовсім близько. «Заб’ється», – подумало мишеня й заплющило очі. Згодом воно почуло жалібне «ой» та схлипування, тому обережно глянуло поперед себе. Хмаринки ніде не було. Де ж вона? Схлипування повторилося. І тут мишеня помітило кущ терену. Хмаринка дивом зачепилася за колючу гілку.
– Я врятую тебе, Білявко, – мишеня дряпалося вгору, незважаючи на колючки. Нарешті воно на гілці, де сиділа хмаринка. Білявка вже не схлипувала, вона зітхала, затуливши обличчя долонями. Мишеня наважилося заговорити з нею:
– З тобою все гаразд?
– Здається... Ти хто?
– Я – мишеня.
– Ти великий страшний звір?
– Ні. Я маленьке, сіреньке, таке собі мишеня. Подивися на мене.
– Я боюся.
– Тоді торкнутися мене, переконайся сама.
Хмаринка погладила мишеня:
– М’якеньке...
Потім розплющила очі:
– Ти симпатичне.
– А ти – моя улюблена хмаринка!
– Справді?.. Напевно, я зараз занадто бліда і моє волосся розкуйовджене?.. Десь у мене було люстерко… Загубила… Ой, я в твоїх чорних оченятах бачу себе. Так, я занадто бліда… Жах! Мої коси!.. Моя сукня!.. Ці кляті колючки!
– Якби не «ці кляті колючки» ти б вдарилася об землю й забилася.
– Згодна. Але як мені повернутися на небо?
– Ти ж вмієш літати?!
– Нас переносить вітер... Так! Вітер! Треба йому повідомити: я тут. Він забере мене…
– Я щось вигадаю, – пообіцяло мишеня. Воно раділо. Неможливе стало можливим, хмаринка поруч із ним:
– Ти для мене хмаринка-Білявка. Тобі подобається?
– Звісно… А ти…
Хмаринка здивовано розглядала мишеня:
– Твої очі... Вони стали блакитними, тепер в них плавають хмаринки.
– Ти змінила колір моїх очей?
– Я хотіла поправити стрічки.
– Стрічки, – повторило мишеня, – давай я причеплю їх на краю гілки. Вітер обов’язково помітить блакитні стрічки і прилетить за тобою.
– Ти таке розумне та хоробре, – хмаринка розплела коси й простягнула стрічки мишеняті.
Мишеня вирішило не признаватися їй, що боїться висоти. Буде ще переживати. Воно затисло стрічки між зубами і почало повільно дряпатися вперед. Гілка прогиналася, ніби прагнула скинути мишеня додолу. Колючки чіплялися за стрічки, наче хотіли роздерти їх на шматки. Серце мишеняти стискалося від страху, але воно пам’ятало: хмаринці потрібна допомога. Раптом одна думка майже зупинила мишеня: скоро Білявка повернеться додому й забуде його. Треба навмисно відпустити стрічки, тоді хмаринка залишиться з ним. Мишеня ледве відігнало цю нав’язливу думку. Ні! Воно виконає свою обіцянку…
Нарешті гілка майже закінчилася, і мишеня зачепило стрічки за колючку. Тепер вітер швидко знайде загублену хмаринку.
Повертатися було значно легше. Хмаринка чекала на нього:
– Добре, що ти повернулося… Я хвилювалися… Я завжди пам’ятатиму про тебе…
Потім запитала:
– Я бачу зелений килим із яскравими візерунками. Хто його розстелив?
– Це запашна трава, на ній розсипалися різнокольорові квіти, ніжні та ароматні.
– Вчора я бачила ще одне небо. Там теж пливла хмаринка, схожа на мене.
– То була річка з чистою прохолодною водою.
– Ти живеш серед такої краси!
– Зате у вас є сонце, місяць, зірки. І ви, хмаринки, теж надзвичайні. Знаєш, мене вважають дивакуватим. Я роблю не те, що роблять звичайні мишенята: я постійно дивлюся на небо і мрію… Чесно, до зустрічі з тобою я теж вважало себе диваком.
– Про мене думають, я здатна лише на вигадки. А я, коли виросту, стану дощовою хмарою. Тітоньки розповідали: все живе чекає на дощ і спрагло ловить кожну краплю.
Травою прокотилася зелена хвиля. Кущ захитався від легкого подиху свіжості.
– Ось і вітер за мною прилетів, – сказала хмаринка-Білявка, – гнівається, клопоту йому завдала. Дякую тобі... Ми скоро побачимося. Я тебе повідомлю веселкою.
– Обіцяєш?
– Обіцяю. Бувай.
– Бувай. Я найщасливіше мишеня серед тисячі тисяч мишенят усього світу!
Хмаринка, підхоплена вітром, поверталася додому. Мишеня проводжало її поглядом. Це було особливе мишеня. Це – мишеня з хмаринками в очах.