Інженери всесвітів
про те, звідки все бере свій початок
Спочатку інженери всесвітів навчають своїх дітей створювати зорі і планети. Все просто: незграбними рученятками зігнав розпечені космічні гази до купи – і крути їх на спеціально придбаному гончарному крузі. От вже з’явилася зірка. А рештки – на спеціальний прес (щоб швидше було), і кидай на орбіти.
Планети в дітей не дуже виходять – кострубаті якісь. З балансуванням проблеми, але спроба, друга, третя – і маємо чергову дитячу зоряну систему: нетривку, нестійку, з залишками зоряного пилу і просто бруду, але щось там вже відбувається. Кладемо її під рамку на пам’ять – перша бо! Інші – в загальну купу. Отак щороку вихователі дитячих садочків збирають малюнки, якусь ліпнину і купу іншого дитячо-творчого мотлоху, і з них формуються галактики.
Але вселенські інженери дуже раціональні. Вся ця творчість потрапляє до старших груп, які доводять справу до ладу: підрівняли планету, додали зірку, збалансували – ого, крутиться все! Прибирають пилюку з системи, бо це вже на оцінку робота, додають краси кометами – відразу видно що це робота старшої дитини космоінженера, а не якогось малюка!
Всі здобутки тепер ретельно складаються до нових галактик по окремих шафках.
Але діти є діти: щось зламали, щось загубили, щось переплутали. От і зсипають вихователі ті зоряні системи до купи, як частини конструктора з різних наборів: запчастини підходять одна до одної – то ще можна використовувати і далі. Так і потрапляють перемішані зоряні системи в холодні ще всесвіти – до рук старших груп.
Старші групи займаються більш серйозними справами: моделювання погоди на планетах, насичення рідинами, створення атмосфер. Беруть визначену Галактику, забирають з неї певну зоряну систему і починають чаклувати.
Отут – треба вулкана додати, щоб повітря трохи догріти, бо зірка слабка. А тут – гори поставити, щоб вітер утворювався. Ой багато гір наліпили! Щоб їх прибрати треба пів-планети переробити, але – кому таке треба? Правильно – легше пустелю організувати, яка збалансує температуру в середньому на планеті. Може ще додати магнітного поля, щоб грілася менше, чи навпаки прибрати, бо вітри слабкі? Але все це – початковий рівень знань.
– А от і блискавки для краси – це вже можна таку планету на конкурс відправляти. Ще одне випробування, вулкани підкрутили, зайві метеорити – попідмітали. Який бовдур накидав стільки комет в систему – комет має бути 3-4 на оберт, а більше – то просто не смак! (І чому їх там в менших групах тільки навчають?). Ай! Нащо ж було так вулканічну активність збільшувати: дивися скільки попелу тепер – два дні чистити! Пропав конкурс.
– Що робити?
– Та кинь ти її, ту зоряну систему, он у ту галактику з нерівними краями і хай там валяється…
Але не пропадають в інженерів всесвітів матеріали – лежать десь по шухлядах, вкриваються пилюкою, розсипаються. Аж раптом: треба ще одна галактика для збалансування нового всесвіту. Підходять, починають перебирати, зважувати. Ось ця кострубата – нічого так собі: за вагою підходить, за потужністю – теж, габарити – нормальні. Покоцана краями? Та нічого – притреться.
«Ну як там наш новий всесвіт?» – питає викладач субакадемічної групи в слухача, який вже цілий рік є цілим абітурієнтом місцевої академії творення світів. «Та нічого – працює. Я оце думаю: треба великі бульби газу додати на той край…» – відповідає майбутній вселенський інженер. «А нащо?» – питає знову наставник. «Не знаю напевно, але відчуваю що не зашкодить: трохи ваги додасть, троги непередбачуваних умов, і взагалі – просто гарно буде» – дає відповідь слухач. «Спробуй, але не передай куті меду, творець…» – посміхається викладач. Абітурієнт починає закачувати газ у всесвіт, той у відповідь трохи додає при розширенні і обертанні. Ще дві години роботи і всесвіт зданий – лабораторна робота виконана. Тепер всесвіт переносять до іншої шафки, до якої він влізе. Але перед тим слухач додає трохи життя на одну з планет. Йому це заборонено, але дуже хочеться. І де він тільки взяв те життя? Точно з кимось зі студентів знайомий. Ще й зайвих чорних дір накидав – не можна ж так!
Студенти останнього курсу академії займаються населенням всесвітів. До цього вони вивчають всі можливі форми життя, перетин просторів, зсуви часу тощо. Спочатку саме просте: вуглецеве життя, силіцієва форма життя, газоподібні форми життя, металеві форми життя (ох і мороки з ними, але на планетах з високою силою тяжіння інші не запускаються!). Потім просторово-часове моделювання, з якого починають вивчати різні енергетичні форми життя, миттєві форми і форми що простягаються в часі, життя високих духовних сфер (але то тільки вже як диплома отримаєш, а до того – лише загальна інформація).
Розбирають дипломники проекти, і ощадливі творці всесвітів видають їм всесвіти з занять практикантів. Всі треба доробляти: антиматерію запустити, правильно чорну енергію розподілити, життям заселити. «Стоп! А це що таке: звідки тут вже життя? Де воно зберігалося?» – дивується студент. Викладач заспокоює: «Не зважай, може десь зберігалося поруч з діючим всесвітом – таке буває. І вважай тобі пощастило – роботи менше, самому життя не створювати.». «Але ж з ним треба розбиратися – хто знає, як те життя там пристосувалося. Може краще зачистити і заселити наново?» – питає дипломник. «Можна, – відповідає керівник дипломної роботи, – але потім намахаєшся з балансуванням, бо прийдеться тобі його вичистити все аж до самісіньких решток. А якщо все не вичистиш, то на комісії можуть сприйняти як за невдалу спробу, помарку тощо. Воно тобі треба? Отож бери готове, вивчай і здавай. Тим більше це життя вже частково захоплює цей всесвіт: он диви які супутники запускають. Ти ба – металеві! У-ті-пу-ті, ви мої маленькі розумники! Бери, не сумнівайся! Цікава може бути робота: всесвіт на початкових стадіях розвитку життя, наприклад. Цю тему давно в нас ніхто не брав. Тай потім легше буде його передати до аспірантури, якщо сам туди не підеш - хтось доробить.». Випускник питає: «Цікаво, а чий він, бо здається щось мені знайомим, я такий наче збирав років п’ять-шість тому, ще як абітурієнтом був…». «Може і твій, – байдуже відповідає викладач, – як цікаво, то там бирка десь є – можеш почитати». Дипломник бере всесвіта, крутить його, знаходить бирку, читає і задоволено посміхається, а потім каже: «Добре, беру – розберуся, що тут в них і до чого». «Добре – то добре, – спокійно і задоволено промовляє викладач, – отут тепер мені розпишися, що ти взяв всесвіт, м-м-м, що там на бирці пишуть, який номер?». «1000-98465-TTZ1×360-1Е»
Готується дипломна робота. Тут трохи не так як у нас. Якщо дипломну зарахують, то всесвіт передають у масове виробництво. І штампують їх потім масовими партіями поки на ринку є попит. А щасливий дипломований інженер далі обирає свій шлях: може залишитися на академічній роботі, може піти на виробництво. А може і відійти від справ і податися в інші виміри – статус вселенського інженера то дозволяє.
А дехто знаходить себе в комерції – кажуть сама крута кар’єра. Щоб торгувати всесвітами, треба мати не аби який хист і вміння патякати, бо богів (це основні покупці всесвітів), ну, дуже важко вмовити, чи довести їм, що цей всесвіт – саме цей стандартний, серійний, місцями проблемний, але такий простий і зрозумілий всесвіт – вартий їх уваги. Ще й торгуються вони, ці боги, а цьому вмінню треба вчитися! Тут освіта не допомагає, тут практика потрібна: знання ринку, фінансовий стан бога, знайомства (а як без них: ніякий бог не пустить вас до себе без рекомендації іншого бога чи торговця).
Отака вона доля простого інженера всесвіту.
