Просто жінка
Звичайний, нічим непримітний день. Зима. 6 вечора. Темно. Йдеш собі спокійно від маршрутки до під’їзду. Від безпеки квартири тебе відділяють всього 320 кроків. Не рахуючи ліфта. За звичкою стискаєш у кулаку ключі. Просто так, про всяк випадок. Аби якщо доведеться бити, то бити боляче… На щастя, досі не доводилось.
Йдеш стежкою, яку колись постелили тут комунальні служби. Вузькою стежкою під балконами твого будинку. І тут раптом! Помічаєш якийсь рух, якусь постать біля сусіднього будинку. Різкий рух. А потім помічаєш, що постаті дві. І тебе глушить звук. Жіночий вереск від якого холоне кров. І тут більша з постатей помічає тебе. Менша, та що кричала втікає. І ти біжиш, і ті кілька кроків до квартири здаються безкінечними. І ключі в руці більше не зброя – гиря, що заважає бігти.
Ти ще місяць будеш труситись, відпрошуватись з роботи раніше, аби пройти ті 320 кроків засвітла. В одній руці, як і раніше будуть ключі, в іншій – газовий балончик.
А все чому?
Бо коли тобі було 10, ти бачила з свого вікна десятки міліціонерів на смітнику. Там знайшли тіло жорстоко вбитої жінки. А вона ж просто відмовилась потанцювати…
А коли тобі було 12, біля сусідньої школи знайшли ще одне тіло. Історія майже така ж. І це в місті, де всі один одного знають!
А потім були ще десятки історій знайомих про домагання чи фізичні, чи психологічні.
Та й тобі самій не раз давали відчути себе лише річчю. Тобі робили непристойні пропозиції, показували непристойні жести, до тебе чіплялись, намагались доторкнутись…
І при цьому всьому тобі було гидко і соромно.
Але чому тобі має бути соромно? Бо ти сама винна? Ти ж одягаєш надто обтягнуті джинси, надто коротку спідницю, маєш тонший голос, груди і взагалі ти жінка, а отже апріорі винна ти! І ніхто інший… Бо це ти провокуєш! Просто тим що ти є.
Найбільше тебе лякає те, що твоя донька так само колись повертатиметься щовечора додому затиснувши в кулаку ключі. Аби якщо доведеться бити, то бити боляче…