Фіолетово-зеленаво
Поезія в прозі
Так прекрасно. Тендітні легкі пелюстки, вільна тканина суконь, глибина фіолетових дум. Ти зосереджуєшся лише на ній, тебе чарує її мрійлива свобода, ти хочеш стрічати це все частіш. Твої очі прагнуть чудесного обнадійливого блаженства, воно вельми скромне тільки на перший погляд. О, покинь недоречні дріб’язкові страхи! Прийми дивовижну блакить цієї ніжної квітки, ти ж засліплений її близькістю.
Глечик надбитий тільки збоку, одна непримітна тріщина!.. Ти не зауважуєш більше.
Тепле зелене листя… Голова болить лише в першу коротку миттєвість.
Тебе й досі щось нестерпно турбує. Як недоречно! Твої сподівання не знайдуть прихистку? Обманутий, обманутий мрією! Попереду кілька довгих столів, людський шум не стихає. Що вони роблять, ці чужі тобі постаті? Ти не можеш збагнути. Їхні рухи плутаються в твоєму сприйнятті, усе зсувається, ти вже й сам не контролюєш себе… Метушня, метушня, лише вона обридливо чіпляється вух. Все ж, ти помічаєш, як вона повільно спадає, та ти відчуваєш її присутність. Все злегка віддаляється, все таке непотрібне, ти ніколи цього не благав. Ах, ні, це ти сам покидаєш свідомість, ти готовий посперечатись!..
Огортайся сліпою метою, ілюзії все ж сховали свою нещадність, будь певний.
М’який нескінченний коридор, ти готовий блукати тут вічно. Усе належить тобі, ти здатний на будь-що вплинути. Підлога встелена безліччю дрібних візерунків, ноги тонуть у її фіолетовій піддатливості. Стіна ліворуч покрита бридкими брудними дошками. Ти знервований. Це наводить відчуття колишньої реальності речей, вона неприємна тобі! Шукаєш чогось очима, підсвідомо сподіваєшся на якийсь виняток. Ось воно, ось воно, тут… Ти міг його не помітити, ти міг полягти тихою жертвою сього сірого шорсткого світу! Чіткість ясної блакиті солодко врізається в серце, ти усміхаєшся. Темна дошка безладно звисає, вона переможена чимось більшим. Незвична глибина вміщається у невеличкому клапті стіни, мало не виливається, вона жадає суцільно огорнути тебе. Ти бачиш там дивні фігури, вони не містять в собі глибокого сенсу, а все ж безмежно манять, липнуть до твоїх розгублених уст. Усе складається в сувору послідовність, вона непорушна й незмінна. Ти можеш вільно блукати цією затишною напівсонною реальністю, ти можеш втрачати відчуття часу й логіки, усе залишиться тим же, тим же, тим же, ти пам’ятатимеш початкові образи. Нестабільно мерехтить брудно-жовтава лампа, та цього достатньо, щоб розпалити довіру й сліпу безпечність. Руки тремтять, руки поривчасто хапають повітря, ти повинен опанувати цю досконалість.
Вікна – мовчазні тягучі дзеркала світлої однотонної води. В них розмірено й вільно пливуть чорні нерви дерев, в них тече атмосфера замріяності. Ти вдивляєшся в пістряве разюче листя, ти сам твориш химерні чудні фігури. Тонко сплетене віття видається тобі здивованою німою рибою, замість плавців у неї – жовтувата кленова блідість. Змушуєш все залитись зеленим, тобі обридає відсутність чіткості.
Розгубленість. Немає стін, немає обмеження, твій простір кудись непомітно зсунувся. Вгорі, навколо в самому тобі – всюди лише золотисто-рожеве небо, ти зачарований цією безпечністю. Земля під тобою страшенно низька й далека, вона тонка і зовсім не потрібна, ти ігноруєш її наявність.
Мимоволі вдивляєшся у свої руки. Тебе щось злегка бентежить, ти не розумієш… Усе надто схоже на сон, все відбувається само собою, хоча ти і важливий елемент дійства(справді?). Концентрація надто погана… Ти не можеш порахувати пальці, ти дещо схвильований. Постійна неуважність… Досить, це не повинне тебе турбувати.
Ти відчуваєш, що небо пливе над тобою, воно безмежно величне, ти захоплений… Як ти цього чекав! Серце відкрите для повного сприйняття.
Єдине, що в тобі залишилось – незахищена віра.
Кислотні, кислотні стіни… Над головою туманне арочне склепіння, тебе дивують такі варіації надій. Самотність страшенно недоречна. О, ти лише тепер почав її помічати? Ти слабнеш, схоже.
Тобі потрібен контроль?
Твоїй сонній свідомості!
Ох, стіни кислотні, кислотні, кислотно-жовті… Ти готовий прийняти усе, що пропонує тобі забуття.
Очі опановує м’якість, неможливо оминути вечір. Колишнє блаженство навідується з усе більшими паузами. Ти ворожий, ворожий, ворожий, розлючений. Як ти можеш відчути себе щасливим? Температура ж навколо тебе така різна, така неприємна шкірі…
Бачиш чорні силуети попереду, вони вимагають твого сприйняття. Ти не можеш нічого вдіяти, це байдуже тобі. Пейзаж огорнений тонкою сірою поліетиленовою плівкою, він видається тобі окремою картиною, він не пов`язаний з світом. Краще б повернулась ризикована невідомість, все надто чуже, тебе охоплюють сумніви.
Беземоційно розглядаєш чорний чіткий ліхтар, він дещо відлякує, він схожий на хрест. Його світло видається тобі дрібною чіпкою пилюкою, вона надто обмежує простір. Це не потрібне тобі, пропозиції марні!..
З кожним кроком ти все більше поринаєш у темне волосся ночі, дорога стає слизькою. Ти відчуваєш за собою якесь спостереження, ти більш не один. Ти змушений прямувати швидше, ти вкритий провиною й страхом. У тобі тремтить несміливе захоплення, схоже, ти повертаєш собі втрачене нещодавно, ти…
Так, люба чорнильносте ночі, дорога приятелько!
Ти більш не один!
Обмеження, обмеження, як ти до нього прив’язаний… Ти не бачиш нічого, окрім землі, твій погляд не підніметься вище, це неможливо, це завдасть тобі гострого болю. Ти сидиш на плямистому листі зеленавої папороті на могильній плиті, ти дрібніший за фіолетові квіти жаги… Прекрасна, прекрасна гойдалка, тебе заспокоюють її мирні стабільні рухи.
Ясність, блакить, жодних зайвих деталей.
Тобі мало цього. Ти не відчуваєш того, що у перше блаженство. Очі тривожні й тремтливі, шукаєш фіолетові квіти, вони здатні перебудувати тебе повністю. Успіх! Рожевуватість в’їдається у твій погляд, нетерплячість дарує солодкий біль. Ти наповнюєшся запахом безпечності, у голову блискавично прокрадається тисячі змін, тобі так погано, ти такий цим вдоволений…
Дивне, дивне збентеження, щось не так. Ти більш не можеш контролювати усі примхливі миттєвості, під шкірою повзуть вени, усе розщеплюється, ти не здатен зібрати разом чудні епізодичні спалахи, ти відчуваєш себе обманутим. Обманутим! Тільки тепер зрозумів? Усе фальшиве, фальшиве, все досягає тонкої межі, ти хочеш це зупинити, це неправильно, ти…
Світанок! Надто коротко.
