Потяг до Пирятина
Напевно, найкраще, що було у моєму житті це потяг до Пирятина... Шум вітру за вікном... Степ, поля, густі соковиті ліси. Передчуття запаху абрикосів і шовковиці, волоських горіхів і стиглих яблук, які пахли у нашому саду, та й зараз пахнуть, тільки сад вже не наш...
Самий добрий і щедрий тато на світі - капітан Липа, молодий, життєрадісний, веселий... І маленька україночка, Оля, поверталися у серці роду.
Стоянка поїзда дві хвилини... І ось ми вже в обіймах привітного, доброзичливого вокзалу, дуже рідних і дорогих серцю людей! І сонце, воно тут особливе, ніби обіймає з усіх боків, обличчя, волосся, зап`ястя, сандалі і серце! Це повітря, небо, рідні - робили мене такою сильною, ніби кожен ділився частинкою своєї Душі! А нічне, зіркове небо вкривало ковдрою радісних, щасливих снів... Коли перший промінчик українського сонця будив запахом свіжих садів, козячого молока, вареників з вишнями, картоплею, печінкою... і абрикосовим компотом, і любов`ю.
Ясн`i пирятинські зiрки,
О, Боже милий, якi ясн`i!
Де є іще такi зiрки?
Над серцем старої сосн`и.
Вони над хатами і степом,
Летять алмазним цепом,
Серця тут тихо завмирають…
А степовi зiрки так сяють!
Ледь ніч з’являється, i місто,
Зiрок освiтить хоровод,
Та хвилi українських вод,
Вони, красули i невicти.
Букет посріблених зiрок
Як я`сний сонячний вiнок,
Завжди освітять шлях,
Кохання у твоїх очах!
Руками мрієш дотягнутись,
Намилувавшись вдосталь знову
Пiд покривалом зорь заснути.
I вiтру слухати розмову.
Бабуся, моя улюблена, гарна бабуся Марфа, яку я дуже рано втратила... Жива, щаслива, найкраща у світі. У неї було таке неосяжне серце, що у ньому знаходили любов і зігрівались теплом, всі люди на світі! А я була її повторенням, я стала її відображенням, яке я й досі бачу у дзеркалі. Я знаю, вона завжди поруч, і тримає мене за руку, подібно Янголу, вона і є мій Янгол. Я розуміла, що багато людей мене люблять, але бабуся навчила відчувати любов, вона була першою людиною, чию любов я саме відчула, подібно подиху вітру або пахощів українських садів. З тих пір, я відчуваю любов і ненависть інших людей до себе, і до добрих почуттів я взаємна... Але ненавидіти не вмію, просто оминаю таких людей стороною. Іноді мене запитують: «Чому ти так любиш Україну»? «Тому що вона любить мене»! А дідусь, милий дідусь, його серце було таке велике і добре з яким можна тільки народиться, втілюючись від чесних предків, нехай Благословить їх Світлі Душі Господь!
Не знаю чому, але у дитинстві я дуже боялася плавати на човні, навіть у рідній річці Удай. А дідусь Альоша любив співати мені пісню, яку я ніколи не забуду:
Оля на човні каталась,
Оля воды не лякалась.
А річка і зараз найулюбленіша, і я більше не боюся плавати по ній на човні... Дідусева пісня допомогла перетворити страх у любов.
Скільки було любові... скільки щастя... якими ж були благословенними ті часи! Та всі часи благословенні, виросли нові покоління... Які дали життя наступним поколінням... І ми пам`ятаємо звідки родом. Вшановуємо пам`ять предків і знаємо, що всі ми велика родина, пам`ятаємо і шануємо засновника Роду. Але це вже зовсім інша розповідь!
