ЗІРКА, ЩО ВПАЛА
Серпневий вечір на морі. Вічний шум води, силуети закоханих. А над ними – круглий місяць,схожий на стару монету. Він освітлює шовкову поверхню моря і кілька сонних хмарин у вишині. Але для нічних мандрівників – кораблів - цього замало. Для заблукалих сяє рівним яскравим світлом вірний Маяк. Він тут дуже давно. Незважаючи на спеку чи шторми з вітровіями. Він завжди на сторожі. Він не відмовить у порятунку, бо чітко і ретельно виконує свою важливу роботу. Маяк важко відволікти чи то криками чайок, чи метушнею на піску, бо інакше світло потьмяніє або й згасне. І до чого – подумають усі – ця мурована гора каміння, що розрізає таку досконалу лінію, де зливається небо й море.
Зверху за Маяком давно спостерігала Зіронька. Спочатку вона й не відрізнила б його від інших ліхтарів та ілюмінацій, запалених людьми. Але згодом, захоплена його витримкою і мужністю, все частіше споглядала у бік моря.
І закохалась. Несподівано для самої себе. Їй здавалось, що Маяк не потребує людей: він і без них добре знає, що робити. Він мудрий і мовчазний, досвідчений і справедливий. Він – теж зірка, тільки на землі.
Деякий час небесна красуня задовольнялась лиш спогляданням. Вона завмирала і милувалась Маяком до світанку, а потім, як усі закохані, нетерпляче чекала вечора. І мріяла про зустріч. Хоч небесним світилам не личить заводити сумнівні знайомства на землі, та Зірка раз у раз віддзеркалювалась у нічному морі, погойдувалась і уявляла, як от-от її кохання погляне на неї і одразу збагне її глибше за море почуття, її чистого золота душу.
Чи бачив Маяк Зіроньку? Дні спливали, а він, як і колись, приділяв увагу тільки кораблям і човнам.
І Зірка задумала щось неймовірне. Вона вирішила впасти на землю, щоб завжди бути разом з коханим. Тоді її неможливо буде не помітити! А на таке почуття завжди відповідають взаємністю…
Деякий час Зіронька все ж вагалась. Не через своє рішення. Просто з’явившись на землі, зникнеш на небі. Вона втратила б вічність: не бути їй більше окрасою корони Ночі, не гойдатись їй на Місяці, не ширяти наввипередки з кометами. Вона, можливо, ніколи не побачить Маяка у всій його величі, але вічно буде поруч.
Зірка поглянула на прозору вуаль Ночі, потім на Маяк, ніби приймаючи остаточне рішення… І пірнула в море. Її падіння хоч і було стрімким, проте настільки прекрасним, що його не порівняти з наймайстернішим феєрверком. Навіть з яскравим світлом Маяка, що й не ворухнувся, бачачи таке диво.
Минав час. Зірка спочивала на морському оксамиті, але Маяк її холодно уникав. Якось до неї підкотила легка Хвилька і приязно заговорила:
- Ми називаємо таких, як ти, небесними діамантами. Це величезна рідкість – зустрітись так близько. Як ти опинилась у соленій воді?
- Я…впала.
- Ненароком?
- Навмисно.
- Навіщо?
І Зіронька розповіла Хвильці історію свого кохання. Морська краля розчулено підсумувала :
- Для усіх нас Маяк – незворушне чудовисько, байдуже до виру життя, до лоскоту води. Хоч побудований він заради життя, усе в ньому мертве і нездатне кохати взаємно. Який жаль! Ти більше не будеш зорею, ти залишишся тільки блискіткою моря. І все це через того, хто навіть не здогадується про жахливість своєї провини. Старий морський сухар!
Хвилька з відчаю сердито вдарила кам’яну основу Маяка, але нічого не змінилось. Вона повернулась до Зірки, що якось посмутніла, і майже плачучи мовила:
- Виходить, усе це даремно? Виходить, немає щастя на землі? Коли такий великий століттями живе без любові, а ти, така мала, втратила все заради безмежного, як небо, почуття?
- Щастя є, - тихо відповіла Зірка, - таки є…
- Де ж воно? – майже скрикнула Хвиля, по-бойовому розбризкуючи солоні морські сльози.
Зірка мрійливо відповіла:
- Коли я падала, багато закоханих встигли загадати бажання, які неодмінно здійсняться. Так буває завжди, ти знаєш. Хіба заради цього не варто було летіти?
Дрогобич, 2008
