Баранець
А все могло би бути саме так…
– Сто кіло та ще сорок і маємо сто сорок. Та по шістдесят. Ого-го, більше восьми тисяч. Відкидаємо бензин, роботу, подарунки та представницькі витрати… і… п’ятсот сімдесят вісім гривенок і двадцять дві копійки мені на пивко. Життя прекрасне, якщо кумекає голова.
На окраїні села, у глиняному сараї, чоловік проводив підрахунки за допомогою калькуляторів, телефонів, лінійок, телят та здорового глузду. Хоча теля було одне і вже спало, проте і воно зіграло неабияку роль у підрахунках. А вони були складніші шкільних задачок, у яких Петрик ділиться яблучками із Марійкою.
Коли все було пораховано та сплановано, до сараю зайшов інший чоловік. Звали його Андрій. На чолі був піт та він важко дихав, проте це не заважало водночас курити. До нього вночі зателефонував друг, тому він поспіхом вирушив на допомогу. А насправді гадав, що Стас віддасть йому двадцятку, котру стирив на минулому тижні із машини.
– Вгадай, що моя кобіта на день народження зажадала!
– Квітів, золота та гарний трах на білому покривалі?
– Останнє реалізую, а от все інше мене харить. – сердито відповів Стас. – Квіти, сережки та ще й парфуми серії Дона Хара[1]. Херяку їй по гланди. Ти тільки уяви, як я метатимусь по магазинах і запитуватиму : «Дона Хара, у кого є Дона Хара». А продавщиця запитає : «скільки». Ну, і я відповім : «літр, хоча краще відро. Не партеся, я зі своїм».
Стасько був трактористом у селі – поважною людиною. Працював весною та осінню, а в інший час пропивав зароблене. Єдине, що не міг пропити – це синій кепчик. І не тому, що він нікому не потрібний, а тому, що це символ його незалежного життя, на яке інколи посягала Наташа. Лишень від згадки про неї Стаса лихоманило, трусило, а в очах згасав останній вогник надії. Він всерйоз боявся, що колись вона, якщо не з’їсть, то розчавить бідолаху. Тому засмучувати даму серця, та ще й у день народження, чоловік не збирався.
– То кидай її! – відрізав Андрій.
– Чи ти не розумієш, що це кохання?
Андрій тільки смачно цмакнув губами і вже збирався йти додому. Ніхто йому двадцятку так і не збирався віддавати. Лишень послухає звичні нарікання, від яких уже нудило.
– Стояти! – різко вигукнув Стас. – Ти мені потрібний! Що б придбати подарунок потрібні гроші, а це розкіш ранньою весною.
– І? Я тобі позичати не збираюся.
– Та й хто б сумнівався. Є вигідна справа. Ти за ніч можеш урвати три тисячі. Не багато, проте працювати буде лишень твоя тарантайка. І все законно.
У Андрія від радості майоріли очі. А він ледве не відрікся від друга за двадцятку, якогось там Франка, коли мова йде про Сковороду.
– А що робити?
– Пиляти та на перенести одну срань із одного місця на інше. У тебе ж є сила в руках?
Чоловік кивнув головою і показав дряхлу мускулатуру. Такими жилами танки із болота виймають не то що якусь срань перенести.
– А деталі?
– Тримай пилку по металу та менше базікай. Деталей немає. Три рухи рукою і шмат металолому у руках. Все інше розповім на місці.
Андрій посміхнувся і прийняв на збереження пилку. Нічні металеві рейди вже звичка, а не нонсенс. Цікаво лишень, що зайве цього разу, але це краще побачити.
Чоловік був молодшим за Стаса та схожим на його ад’ютанта, який завжди плентався за ним. Це була специфічна дружба. Стас забезпечував роботу, а Андрій транспорт. Дохід ділили порівно, Стасу – дві третини, Андрію – одну, інколи й менше. Проте чоловік не дорікав і завжди був задоволений дружбою. Загалом, Андрія сторонилися через його зовнішність та дивний сміх. Він був високий та горбатий, власне, сутулість з’явилася разом із коханою. А його жінкою була вишнева ЗАЗ «Славута», що більше нагадувала прокляття чи вирок долі. Зате секс із нею тривав довго, а кінчити Андрійко не міг. Проте це деталі.
Коли Андрій сміявся – люди тікали. Він водночас захлинався слинною та викидав її як азійський вулкан лаву. Анекдоти із ним були забороненою темою, але і це його не зупиняло, адже в нього у свідомості постійно виринала розповідь про жадібного єврея. І який йолоп розповів її?!
Розбудивши всіх курей у селі та злякавши свиню Машку, хлопці полетіли на справу. На вулиці було темно, ліхтарі цієї ночі навіть не вмикалися, як і всю зиму загалом. Нічне освітлення вважалося розкішшю, а вона-то не на кожен день.
Здійснивши декілька кругів селом, полем та забутою дорогою через хиткий місток хлопці добралися до місця призначення. Біля яблуневих садів при дорозі розташовувався пам’ятник. Бронзовий юнак із вівцею, ягням чи дорослим бараном. Машину залишили за кілька сотень метрів, а самі прийнялися за справу.
– Барана продамо як витвір мистецтва? Я чув, що подібні скульптури скуповують для садів. Тоді він вартуватиме не три тисячі, а тридцять! І не гривень, а доларів або євриків.
Фантазія Андрія малювала картини, як він продає свою таратайку і купує Жигулі, або Ланоса.
– Ага, тридцять тисяч рублів і п’ять років за вандалізм і плюндрування святині.
– Барани святими не бувають! – заперечив Андрій.
Стас наказав валяти пам’ятник, а сам смалив «прилуки». Вслухався у нічну тишу, чи ніхто не слідкує. Вдивлявся у темінь на залишки світла та нічого крім зірок не бачив.
Андрій не зрозумів Стаса та почав налягати на хлопчика. Вирішив спочатку завалить юнака, а потім барана. У цьому світі ж повинна бути гармонія. Пилка почала вгризатися у бронзу, рух за рухом, шматуючи метал. Права нога була першою жертвою агресії.
– Що ти робиш, ідіот! – Вигукнув Стас та вихватив пилку із рук друга. – Барана валяй! Чи ти хочеш, що б за нами СБУ ганялися? Не чув про ідеологічний вандалізм?
– Що ти городиш?
– Недоумок, це ж Шевченко! Шевченко із своїм бараном! Чи ти не вчив вірша : «Мені тринадцятий минало…».
– І що?
– А то, що йому ноги миють чиновники язиками та кладуть квіти. Ті, що з Києва, у чоло цьомкають, обласні – у колінце, а з району – барана полірують. Гадаєш, чому він виблискує.
Андрій прослухав монолог друга, але так нічого і не зрозумів. У чому то проблема! Як на кладовищі нержавійку вирізати у покійної бабусі – то можна, приїжджай із причепом, а як Шевченка – то ні, злочин! По районному телебаченні покажуть. Не друг, а начитане бидло, що не дає заробити!
Стас перевів подих та продовжив!
– А ще він не поміститься у твоїй вишневій крихітці? Сьогодні беремо барана, а потім приїдемо і по нього. Та й тільки про барана домовлявся.
– А хто його прийме?
– Пирило! Шістдесят гривенок за кіло дає.
Пирило – місцевий бізнесмен, котрий побудував свою індустрію на вирізанні лісополоси та прийому хламу. Потрібні речі перепродував, все інше відвозив у порт. І все під пильним наглядом дільничного, що був йому двоюрідним братом.
З бараном вовтузилися довго. Він відчайдушно противився. Спочатку ампутували передні лаписька, потім задні. Загалом на розпилення барана витратили чотири полотна та сорок хвилин часу. Він виявився важчим, ніж очікував Андрій.
– І скільки тут? Це точно бронза?
– Сто сорок! У районній газеті писали, що пам’ятник відливали у Європі! Підганяй машину! А я віділлю своє золотце.
Із пам’ятником прийшлося пововтузитися. Голова ягняти ніяк не влазила у багажник. І тоді Стас запропонував посадити тварину на заднє сидіння. До Пирила було півгодини їзди, тому хлопці дуже не заморочувалися. Зайва ж вага на задньому сидінні постійно нагадувала про себе. Автомобіль просів та ревів. Двигун гаркався, тому поїдка зайняла набагато більше часу. На горизонті вже розвиднювалося. Будити металевого гіганта не поспішали – дали виспатися. А тим часом винесли барана із машини та посадили на ваги. Здійснивши кілька рухових маніпуляцій з’явилася завітна цифра –132 кг.Трішки менше, проте й так не погано. Зменшення ваги Стас обґрунтував тим, що копита лишились із Шевченком.
Близько восьмої години компаньйони почали гатили по вікнах, дзвонили, дразнили собак та їм ніхто не відповідав. Через десять хвилин до них вийшов Перило. Він був ні злий, ні радий, а мертвий. Алкоголь витав у його червоній голові. Він не відразу впізнав Стаса, та й упізнавши не відразу згадав, чому той приперся.
– Нах мені твій баран? У мене своїх п’ятеро на коврі дрихнуть.
Стас посміхнувся та дістав із куртки сигарети і потерту фляшку. Перед переговорами потрібно було збадьоритися і набратися сил.
– Скотиняки, це ж пам’ятник! Це ж Шевченко! Нахер вам його баранець!
Перило вважався інтелігентом. Навчався у ліцеї на токаря та три місяці в університеті. Більше не захотів, інженерна справа була для нього складна. Чоловік більше полюбляв поезію. Це було дивовижне явище, коли пропита морда, покрита чорним волоссям, починає цитувати Стуса чи Симоненка. До кінця ніхто не чув вірші, проте перші стовпчики були вкарбовані у нього в голові.
– Бронзовий баран! Просто бронзовий баран! А бронза по шістдесят грн.
– Та хоч і мармуровий, у мене не поховальне бюро. Нах мені твій баранюка?!
Стас вже хотів розгатити мордяку Перилу об вишневу «Славуту». Андрію це б, можливо, не сподобалося, але ж задоволення було райське. Вчора він домовився із ним з приводу бронзового барана, а сьогодні він впирається. Тварина йому вже не така.
– Слухай мене! – не менш зловісно, ніж Стас, промовив Перило. – Тиждень назад смілянська гнида – полковник із військової частини – привіз мені вісім, мать твою, моторів. Купа міді та алюмінію. Анонімності просив, говорив, що вони «списані».
– І? є ще щось, що вони не продали? – вставив свого язичка Андрій.
– Закрий ротяку і слухай. А через тиждень приїжджає до мене їх забирати. Із військовою міліцією. Два дні яйця чухали. Залізо перебирали. Сам себе, черв’як, і заклав, а що б не вилетіти все детально виклав своїм сучкам.
– А моторів то немає! – посміхнувшись додав Стас. – Я також знаю таких гнид.
Пирило харкнув, підкурив нову сигарету та продовжив.
– Немає, бо сім із них я перепродав, а восьмого переплавив.
– То і барана переплавиш! Сьогодні жопу порвеш, а завтра поліцаїв послухаєш!
Перило довго вдивлявся у скульптуру. Плавка не важка, зате марудна справа. Йому більше хотілося холодного пивка, ніж проблем, але все ж він погодився із Стасом – діло вигідне.
– даю двадцять за кіло!
– Ти кумедний? П’ятдесят і не менше!
– Більше двадцяти п’яти твоя срань не коштує!
– Андрійко, що скажеш?
– Їдемо далі! Чмошників вистачає!
– Більше двадцяти семи не дам.
Стас смачно сплюнув і засадив Перилі під око. Той упав. Нехай проспиться, після обіду у нього тяжкий день.
Усадивши баранця на заднє сидіння автомобіля та заполонивши салон їдким димом, друзі ринули на зустріч іншій пригоді. Покупців брухту безліч, деякі із них до десятої години тверезі. У Стаса у телефоні було записано ще шість контактів. Один із них не відповідав, іншим було не до баранців. Чи не єдиним виходом було здати тварину Вакілю. З ним він говорив місяць назад. Чоловік пропонував п’ятдесят гривенок за кіло. Це було менше ніж розраховував Стас, проте достатньо і він зв’язався із ним.
– Привіт, пам’ятаєш ми з тобою розмовляли на рахунок баранця?
– За п’ятдесят заберу.
– А більше?
– Більше ні, сам на дні. Якщо влаштовує – вези до Єрок на станцію.
Увімкнувши музику до дзижчання скла, хлопці рвонули на південь. Баран ритмічно покачувався під звуки російської рок музики. Йому не вистачало бандами та косухи, а так-то він уже мекав – Цой живий, вмикай «Акваріум», додайте у «Крематорії» газу, звуку. Настрій був веселим – хоч і дешевше та, все ж, продано. Майже продано.
Через кілька кілометрів задзвонив телефон. Наташечка – висвітилося на дисплеї. Андрій виключив музику.
– Скотиняка, а ти нічого не забувся? – єхидно мовила жінка.
– Сонечко, принцеска, через дві годинки буду.
– Знову забухав?
– Ні в якому разі. Уже годинку не можу визначитися. Що краще личитиме до твоїх оченят – ланцюжок із топазом чи аметистом?
– Котику, мені більше подобаються рубінчики. Чекаю тебе у ліжку.
– Мур, – відповів Стас і відключився.
Чоловік тяжко видихнув і вгатив ліктем у дверку.
– Кидай те курвище! З трьома тисячами будь-яка баба твоя. І щоденно тратитись не потрібно. Головне вчасно зранку здриснути.
Стас змовчав. Він-то знав, що у Андрія за все життя була одна жінка і та у відключці. Що він з нею встиг зробити ніхто не знав, зате після цього Андрюха вихвалявся про свої походеньки.
Машина мчала, перескакуючи ямиська. Часу було обмаль і Стас постійно підганяв «страсного вожака плем’я». Коли спідометр показав завітних90 км., на горизонті виринув даїшник. Усміхнений чоловік показував жезлом на зупинку. А хлопцям було не до сміху. Стас аби як прикрив барана покривалом та цього було замало : то голова, то копита визирали з під тканини.
– Хлопчики, а сто десять на цій дорозі не можна!
– На цій машині ще й неможливо! – заперечив Андрій.
Даїшник сплюнув на колесо. Перевірив документи, аптечку та настрій. Постукотів по колесах та фарах. Розповів декілька анекдотів про український автопром і навіть почав подобатися хлопцям. Та раптом він придивився до пасажира на задньому сидінні.
– Чому баран не пристебнутий!
– Це ягня! Мале ягнятко, скульптура. – Виправдовувався Стас
– Ягня? – Здивовано перепитав даїшник та продовжив наступ. – Чому не у дитячому кріслі! Думаєте, якщо декоративне то можна нехтувати його життям! А якщо б воно вилетіло на вас! Безпека! Безпека на дорозі – ось, що важливе у житті.
Хлопці переглянулися одне на одного та дістали по сотні із кишені. Це враз змінило настрій даїшника. Навіть сказав, що його звати Генадій, але це ім’я йому не подобається. А на прощання побажав щасливої дороги. Золота людина.
– Пощастило, – промовив крізь зуби Андрій.
– А витрати зростають… ще кілька подібних зупинок і будемо розраховуватися бараном на заправці.
– Його не візьмуть. Раз я хотів розрахуватися …
– Заткнись бо наврочиш.
І наврочив. На ФМ-хвилях зранку торочили про вандалів – бидлоту, що зрізала бронзове ягня та пошкодило праву калошу Шевченка. Молодий пророк нації сплюндрований. Націоналісти один за одним розповідають про російський слід. Начебто підготовлена група ФСБ була заслана у центр України для дестабілізації ситуації і їх першим ударом став бронзовий баран. А далі будуть інші жертви, тому будьте пильними.
З райцентру, області та з Києва приїхала темінь поліціантів. Вони прочісували яблуневий сад. Шукали баранячий слід. Можливо, гадали, що він сам вирішив поскакати у сади та не повернувся. Поряд із Шевченком знайшли кілька недопалків, сліди сорок п’ятого розміру та відбитки пальців. Хоча останніх було близько сотні та й всі змазані. Міністерство заявило, що знайде по гарячих слідах злочинців, а поки сліди зникають, поліціанти поїхали на обід. Деякі майори з вчорашнього вечора не їли, адже несамовито мчали на місце пригоди.
– Класно, що даїшник тормознутий трапився, – наслухавшись новин, мовив Андрій.
– Хай таким і залишається. Добре, що Шевченка не зрізали, а то б військовий стан у країні увели.
– То що ми з ним робимо? Єрки за десять кілометрів.
– Їдемо. У нас зустріч. Вакілю байдуже на походження барана. Головне, що бронзовий.
За п’ятнадцять хвилин хлопці були на станції у Єрках. Стас набрав Вакіля і той сказав, щоб їхали до Генделя «Привокзального». Будівля була старенька, радянська, зате пофарбована у червоний колір та файно прибрана. Хазяїн закладу догоджав своїм пиякам.
Під вивіскою «живе пиво» курила велика чорна морда із підвищеною рослинністю. Леза бритви давно не торкалися обличчя. Вакіль був вгодованим карликом із орлиним поглядом. Коли він вдивлявся в очі важко було йому збрехати. На цій особливості він і зробив свій бізнес. Торгуючись до останнього за допомогою погляду та безвиході приблуд, що здавали йому метал. Та було дещо, про що не знали хлопці.
– А де баран? Скільки вас можна чекати! – почав Вакіль.
– У машині. А що тут будемо важити?
– Нах ви барана у машині возите!
– Світ показуємо. Якщо не купиш, у Черкаси в музей повеземо, – спробував пожартувати Андрій.
– Ведіть його сюди. Мене клієнти чекають. – Промовив Вакіль та пішов до ґенделя.
Хлопці ж почали вовтузитися із баранюкою. Їм здалося, що він накатав кілька зайвих кіло. Руки боліли, спина хрустіла та все ж ягня виблискувало перед входом у бар. Та його можна використовувати як рекламу закладу : «Випий пива, стань бараном».
– На задній двір несіть! Прохід через бар! – запрошував Вакіль.
У закладі сиділо з десяток чоловік. Дивилися англійський фільм про цицькасту бабу та періодично проголошували тост за головну героїню. Пройшовши крізь ґендель, хлопці поклали барана на ваги. Електронне табло показало сто двадцять кіло. Стас лишень посміхнувся. Він знав про звичку Вакіля дурити відвідувачів.
– То де баран? Що ви мені притаскали?
– На вагах. З високоякісної бронзи.
Здивуванню Вакіля не було меж. Він декілька разів обійшов його з усіх сторін, а потім мовив.
– І як мені його на шампур наколювати? У мене сьогодні футбол! Публіка шашлика хоче, а не цю бронзову срань.
– Так ми ж домовлялися про металобрухт!
– І золоте руно, кіло героїну і труси з підігрівом. Про що ми тільки не говоримо за чаркою! Я рік як не займаюся прийомом металів. У мене свій бізнес – продаж алкоголю.
Вакіль був злий, Стас розчарований, а Андрій заливав сміхом всю округу. Його було не зупинити. Слина била гейзером із рота, а чорні зуби були виставлені, як на показі мод, та ще й з різних ракурсів.
Заспокоївшись і так не доторгувавшись із власником ґенделя «Привокзального», хлопці погрузили своє майно назад у машину та поїхали додому.
– Мене Наташка уб’є. Без подарунка та ще й просрав невідомо де її день народження.
Андрій пильно подивився в очі друга, а потім почав радити сто способів самогубства. Стасу сподобалася гільйотина та шкода, що по неї потрібно їхати у Францію. Іншим дієвим методом було скинути бронзового баранюку на нього із горища. Це б додало пікантності історії. Та й саме ягня перетворилося із жертви на нападника.
Жарти закінчувалися, а до села залишалося кілька кілометрів. По району рискала поліція. Вдома чекала розлючена жінка. У кармані не вистачало на цигарки. Життя стає прекраснішим. Розкуривши останню сигарету, Андрій запропонував вихід із ситуації :
– Подаруй ягня Наташці. Якщо приїдуть менти вали все на неї. Я підтверджу, що ти був у алкоголічному угарі та у житті ніколи не тримав пилки.
– Класно! Геніально! Чудово. Тільки трішки не так! Барана фарбуємо у білий колір і кладемо біля вишні. Поряд розміщую столика, скатертину і чисті вилки і літня альтанка готова.
– Ти дивний! – лишень вимовив Андрій.
– Вона чотири роки мене гризе за літню альтанку. А я тільки яєчка чухав та ухилявся. За тиждень про баранюку всі забудуть, а Наташка буде задоволена все життя.
Андрій противився та все ж допоміг облаштувати місце для голубків. Навіть позичив кошти для романтичної вечері. Після цієї пригоди він вже не рахував витрачене.
Наташка була задоволена, хоч і допитувалася де її рубіни. Вихваляла баранця. Гадала, що скульптура відлита на замовлення і Стас пам’ятає, що вона дуже полюбляє тваринок.
Вперше Стас не боявся своєї жінки, а зачаровано споглядав на її посмішку. Він розповідав, як у нього виникла ідея. Що означає ягня та взагалі чому альтанка повинна бути під вишнею. Він був втомлений та задоволений.
Задоволеним був і баран. За півдня він побачив більше, ніж за все життя і тепер оселися у садку, де квітне кохання.
[1] Парфуми про якій йдеться - donna karan new york
с. Хацьки, березень 2017