Світ
Знаєш, світ завжди був дуже дивним і жорстоким. Він постійно вчить йти, гнатись за тим, що, по суті, робить нас нещасними. Я досі вважаю, що найгеніальніші письменники і поети ремонтують туалети або чистять вікна автомобілям. Бо одні нас запевняли, що щастя- це йти за мрією, але інші, та загалом увесь світ переконував, що тільки інший шлях, який навіть не до вподоби нам, зробить нас щасливими.
Якби я була пташкою і дивилась на людей з висоти польоту, то неодмінно сказала б "людям замало одного життя, щоб збагнути, що таке крила". Ми завжди будемо прагнути того, чого ніколи не зможемо мати, і що б ми не робили, скільки б не бігли за мрією, нам завжди буде чогось бракувати.
Я це збагнула тоді, коли сестра-історик сказала, що дуже мріяла бути письменником. Адже вона обожнює історію, вона їй подобається, але... Якщо досягнути лише половини мрії, чи будеш щасливим? Чи перестанеш задумуватись: що в цьому світі від початку було не так, якщо єдина ціль людства- щастя, а всі живуть нещасні? Пишуть, знімають фільми, розповідають у піснях ціну щастя, правду любові і незрадливість мрії. Що таке - мрії? Ми привчились думати, що це казки і дитинство. Але на мріях будуються думки і жага до життя. Через мрії ми змушуємо себе падаючи вставати, через мрії...
А ще кажуть, що можна зробити все, якщо дуже того захотіти. Чи так воно? Чи вистачить нам одного життя, аби збагнути, навіщо в цьому світі кожен, і чи варті зусиль мрії, які навіть не схожі на реальність?
Життя складна річ, надто вже нерозбірлива і сентиментальна. Я знаю лише одне: деякі емоції, які ми переживаємо, а потім думаємо і завертаємо думки до ролі світу, наближають нас до нерозгаданого.
Може, в цьому й сенс? Не торкнутись розгадки, а просто шукати її? Адже часто говорять, що найкращі спогади лишаються не через перемогу, а у шляху до неї... Я... я не знаю. Впевнена лише в тому, що ми ніколи не станемо щасливі, будучи самотніми. А все інше...
Мрії... Що воно таке? Я їх теж маю? Але як вгадати, що- мрія, а що- помилкова думка? Адже кожен робить помилки... І багато через це опускають руки. Я не виню їх. Я не кажу, що завжди треба чіплятись за ціль і бути сміливим, аби ніщо не могло спинити тебе. Просто... а якщо це помилка? Іноді надто багато задаєш питань. І надто багато відповідей ніхто тобі не дасть.
Ні-хто. Від цього й страшно. Час іде, але куди? Навіщо? Кажуть, такий стан переростаєш. Спочатку думаєш над життям, а потім це минає. Невже? Люди перестали думати про те, чому вони самі роблять і себе, й інших нещасними. Адже вся суть- в щасті, хіба ні? Кожен хоче цього. Кожен хоче любити і щоб любили його. Кожен боїться смерті, хоча і не зовсім розуміє, в чому роль його життя. Дивно все це, дивно... Винаходять нові прилади, досліджують все і всюди, а себе не розуміють. Та, отак завжди.
