Їхня тополя
Микола Петрович зайшов до тролейбуса на кінцевій. Звично кинув оком по салону. Вільних місць було вдосталь. Задоволений з того, всівся ближче до середини, не так трясе. Від якогось часу Микола Петрович почав помічати за собою оте бажання до зручностей, затишку та спокою. Хоча це, як він вважав, було не в його характері — енергійному і непосидючому. Не зважаючи на те, що він все життя пропрацював службовцем у різних конторах, в душі він завжди рвався в політ, до великих звершень; врешті-решт до подвигу! Проте кожного разу на заваді ставало щось мілке, повсякденне. І що цікаво: цього було достатньо, щоб він, мріючи про велике, завжди залишався нормальною людиною і громадянином — дисциплінованим і стриманим. За те його поважали. А поважаючи — і дружина, і керівництво — використовували з його якостей ті, що їм були до потреби.
Отак пройшли роки, і тепер на п`ятому десяткові йому просто хотілося зручностей, спокою, що, очевидно, є неодмінним додатком до віку. Думав так він сам, бо якось не випадало можливості з ким-небудь про це побалакати.
Робочий день наближався до завершення. Хоча Микола Петрович побував там, де потрібно, і зробив роботи за два дні наперед, та залишалося ще одне невиконане доручення керівництва. Якщо бути відвертим, то підготовка того звіту не була такою вже невідкладною справою, але ж його клята "порядність"! І, подумки лаючи себе, він їхав до офісу, хоча міг спокійнісінько завернути до дому.
Тролейбус підіймався по бульвару Дружби Народів. Не доїжджаючи до мосту, що нависав, пересікаючи його, стишив хід, проповз із десяток метрів і зупинився.
— Що сталося, чому стоїмо? — захвилювалися пасажири.
— Може, якась аварія попереду...
Микола Петрович заклопотано підвівся. Якщо так рухатися, то він певно що не встигне до офісу.
Тролейбус рушив... Та за мить знову зупинився. Хтось зойкнув. Задзвенів дзвоник, сповіщаючи, що злетіла штанга, яка з`єднує тролейбус із дротами. Двері відчинилися і, схопивши рукавиці, водій поспіхом вийшов.
"Таки не встигну... А, може, є ще шанс?" — подумав, знаючи, що за мостом є зупинка автобуса, шо іхав за тим же маршрутом.
Скориставшись відчиненими дверима, вийшов із салону. Та, пройшовши декілька кроків, пожалкував, що не залишився, бо тролейбус рушив і, набираючи швидкість, помчав навздогін своєму графіку. А він зупинився. Поперек тротуару стояв автокран, до стріли якого була підв`язана верхівка тополі, що росла поряд із бульваром. Біля стовбура лаштувалося двоє з бензопилкою.
Чоловік із прапорцем, який затримав його, доброзичливо відповів, що віття заважає електромережі, до того ж на місці старих будуть висаджувати молоді деревця.
Під час їхньої розмови тополю зрізали і опустили. Прохід звільнився. Та, кинувши погляд на годинника, Микола Петрович зрозумів: із двадцяти хвилин, що залишилися, користі буде мало. — "Все! Приїхав! Треба було ще тоді поїхати додому... "
Спостерігаючи, як обв`язують тросом наступну тополю, заспокоював себе: над тезами попрацює дома, а деталі залишаться на понеділок, і буде все в нормі.
"Але ж, що цікаво, не такі вже й старі ці тополі. Видно, основна причина — завада електромережі, а то б вони ще довгенько створювали затишок на бульварі. Такі красуні й під корінь!..
— Ця думка додала чорної фарби до настрою. —Поки те молоденьке виросте".
"Молоденьке?!" — Це слово, чомусь схвилювало. — "До чого б це? На що натякає підсвідомість?.."
Микола Петрович рушив далі, але раптом зупинився.
"Та вона ж тобі натякає!.. — Обвів поглядом навколо. І аж серце зайшлося. — Ех ти, старий телепню! Це ж, саме те місце... А ото, далі... Саме та тополя!.. Скільки ж років від тоді проминуло?".
Перед очима постало тоненьке, струнке деревце. Потім, тоненька й струнка немов оте деревце, — Валя. Її плаття, в дрібний, синій горошок на білому фоні.
Ось вона сходить з тролейбуса, переходить бульвар. Його очі завжди виділяють кохану, у будь-якому натовпі перехожих. Микола не витримує випробовування відстанню — поспішає назустріч. А теплому, лагідному вітру, що намагається стати між ними, залишається лише тріпотіти складками плаття та обвивати його круг дівочого стану.
Потім, побравшись за руки, вони йдуть до своєї тополі. Чому власне до неї? Вже й не згадати... Підходять, зупиняються. Стоять довго, довго, не помічаючи плину часу. Чи розмовляють, чи мовчать — для них не існує на світі нічого, крім їхнього кохання.
Іноді біля них зупиняються всюдисущі таксі, та не отримавши відповіді на свої сигнали і зрозумівши причину — мчать далі. А вони залишаються...
Микола Петрович спробував примусити себе відійти від спогадів, котрі крім смутку за минулим, нічого не принесуть. Це було так давно. Навіщо тепер дошукуватись причини, що роз`єднала їх. Очевидно, так у природі ведеться: не завжди перше кохання стає до віку. Проте, чомусь несподівано, з’явилося бажання відшукати Валю, щоб сповістити про долю їхньої тополі! Для чого?.. А хто його зна. Потрібно і все!
Він підійшов до пильщиків, від яких тополю відділяло лише одне дерево. Той, що був із прапорцем, здивувався: "Не різати? Хоча б сьогодні?" — і підкликав тих, що пиляли.
— Тільки через могорич, — категорично відповів один із чоловіків, вислухавши плутані від хвилювання пояснення Миколи Петровича...— Інакше сьогодні, і обов`язково! У нас план. Правильно я кажу? — він підморгнув напарникові, велетневі, у руках якого бензопилка здавалася іграшковою. Той, помахом руки, зупинив Миколу Петровича, що встромив долоню до кишені.
— То лишнє. — Глянув на тополю і розуміюче усміхнувся. — Залишимо дерево на вихідні. Он ще те спиляємо, і на сьогодні досить.
І, не звертаючи уваги на напарника, що смикав його за полу, повернувся до роботи.
Зрадівши такому повороту подій, Микола Петрович подякував і заспішив до тролейбусної зупинки.
Дома він заходився обдзвонювати знайомих. Після кількох спроб, вже не сподіваючись на успіх, випадково, в одному з старих записників відшукав номер її подруги.
— Телефон Валі? — здивовано перепитала та. — Маю.
Після того, як повідомила номер, по-жіночому поцікавилася — навіщо він йому?
Що міг їй відповісти?.. Пояснювати — не впевнений, що його вірно зрозуміють. І чи взагалі зрозуміють. Можна було відбутися жартом, але не спромігся й на те. Лише подякував і тремтячою рукою почав набирати номер. Робити це довелось кілька разів — неслухняні пальці не поціляли на кнопки і зривали набір.
Нарешті йому відповіли. Не міг розпочати розмову. Лише після кількох її: — "Ало, ало... я вас не чую", злякавшись, що вона покладе трубку, хрипким від хвилювання голосом привітався.
— Слухаю вас, — почув знайомий і незнайомий голос. — Хто це дзвонить? Ало!..
Миколі Петровичу забракло сміливості назватися. Долоня, що тримала трубку, спітніла, він переклав її в другу руку. Подумки обізвавши себе старим телепнем, що досі не навчився вільно розмовляти з жінками, спромігся лише видавити: — Валю, а нашу тополю.., в понеділок зріжуть, — і, не чекаючи відповіді, поклав трубку.
Потім довго сидів біля телефону. Дивився незрячим поглядом у вікно. Чогось чекав. Чого? Може, дзвінка? Хоча знав — даремно, адже вона не знає цього номера. Та й чи подзвонить коли б знала. Жінці, напевне, важче після стількох років підійняти трубку і зателефонувати. Все ж, — чекав...
Нарешті відчувши даремність у тому сидінні, розіклав на столі документи і спробував працювати над звітом. Проте робота не клеїлася — не міг зосередитися.
Потім була ніч. Ніч без сну, заповнена спогадами, роздумами, сумнівами. Як результат — на ранок головний біль та розтривожене серце. Шукаючи таблетки, згадав про дружину: поїхала до сестри на тиждень, затрималася на три. Зателефонувала, що вірить у нього і в його куховарські здібності. Впевнена, що тиждень він протримається. Тим часом, вона владнає сімейні справи сестри. Їй до вподоби — влаштовувати справи родичів та знайомих. Як за проханням, так і за власним бажанням — таке собі "хобі". Щоправда, на свою сім`ю у дружини часу не вистачало. Та він до того звик і не ремствував. Діти також більше знали батька ніж матір... Проте, Микола Петрович не погоджувався, коли хто-небудь закидав, що сімейне життя його не склалося. Він міг назвати десяток сімей, у яких стосунки між чоловіком та жінкою набагато гірші. А у них все добре — вони не часто лаються, і діти у них хороші.
Що ж, нині, змушує його отак знущатися над собою?! Ностальгія? Він серцем відчував: ні до чого хорошого це не приведе, але зупинитися вже не міг. У грудях щеміло. Давався взнаки недавно перенесений інфаркт. Випив ліки й ліг на диван... За кілька хвилин немов би полегшало. Микола Петрович підвівся і почав одягатися.
"Поїду, попрощаюся з тополею, і відразу все скінчиться. Це був епізод, просто епізод, що завершиться тільки-но побуваю там"... — змушував себе не гадати, що буде робити якщо зустріне там Валю?
На зупинці "Печерський міст" вийшов з тролейбуса і, пам`ятаючи про серце, не поспішаючи рушив до переходу. Та здалеку побачивши свою тополю, прискорив кроки... а далі — побіг. Різкий скрегіт гальм повернув його до дійсності. Зрозумів з лайки водіїв, що не звернув уваги на червоне світло світлофора.
Казав у відповідь якісь слова вибачення, пропустивши мимо вух зауваження про пішоходів, що встромляють очі в сраку. Чекаючи на зелене — ніби трохи заспокоївся. Все ж останні метри до дерева таки пробіг.
На якийсь час, обхопивши долонями стовбур, прикипів до тополі, немов бажаючи додати сили їй, вистояти перед неминучим.
І диво! Відчув, що не він тополі, а навпаки — вона йому віддає життєдайні сили, накопичені за десятиріччя. Це відчуття було настільки могутнє, що тіло його немов помолоділо — навіть біль у серці минув. А може тополя його упізнала, кажуть же, що рослини володіють пам`яттю. Упізнала і віддавала енергію, відчувши, що він потребує допомоги більше ніж вона.
Час пролітав непомітно. Микола Петрович глянув на годинника. Більше півгодини пройшло, як він стояв біля свого дерева. Кинув погляд у бік тролейбусної зупинки. Валя не з`явилася. Подумалось: — "Виходить, не всі ще з глузду з`їхали!" Але про те, що прийшов, нітрохи не пожалкував. Відчув — він отримав заряд, якого вистачить на все подальше життя. Смутку майже не стало.
В останнє притулив долоні до стовбура.
— Що ж, прощавай тополе... Прощавай, минуле.
Тепер вже він може йти відсіля... Проте йшов, а очі мимоволі ковзали у натовпі, що переходив бульвар.
"Ох, так і є — вона!" — Аж зупинився. Загепало молотом у скронях. Вона й тепер виділялася із перехожих властивою тільки їй стрункістю та елегантністю.
Але то була не вона. Жінка завершила перехід і повернула в протилежний бік. Микола Петрович відчув полегкість. "Може, це й на краще". І, ніби звільнившись від наболілого, рушив до зупинки.
У тролейбусі, компостуючи проїзний талон, глянув, який вже раз — просто так — через спітніле скло. І побачив…
Ні, скоріш відчув — Валя!!
Подумки лаючи себе, відкинувши сумніви і доводи тверезого глузду, кинувся до виходу. Але двері із звуком, що скреготнув по серцю, зачинилися.
Тролейбус рушив.
Першим бажанням було гукати, прохати зупинитися... Але опанував себе. Лише швидко, швидко заходився протирати долонею скло.
Напружуючи зір, ще встиг побачити, як жінка на мить зупинилася, оглянулася навколо, немов шукаючи когось і підійшла до тополі. Приклала долоні до стовбура. Потім притислась щокою...
Тролейбус набирав швидкість.
2006