22.03.2017 11:48
для всіх
146
    
  3 | 3  
 © Ге Орій

Їхня тополя

Микола Петрович зайшов до тролейбуса на кінцевій. Звично кинув оком по салону. Вільних місць було вдосталь. Задоволений з того, всівся ближче до середини, не так трясе. Від якогось часу Микола Петрович почав помічати за собою оте бажання до зручностей, затишку та спо­кою. Хоча це, як він вважав, було не в його ха­рактері — енергійному і непосидючому. Не зва­жаючи на те, що він все життя пропрацював слу­жбовцем у різних конторах, в душі він завжди рвався в політ, до великих звершень; врешті-решт до подвигу! Проте кожного разу на заваді ста­вало щось мілке, повсякденне. І що цікаво: цьо­го було достатньо, щоб він, мріючи про велике, завжди залишався нормальною людиною і гро­мадянином — дисциплінованим і стриманим. За те його поважали. А поважаючи — і дружина, і керівництво — використовували з його якостей ті, що їм були до потреби. 

Отак пройшли роки, і тепер на п`ятому де­сяткові йому просто хотілося зручностей, спо­кою, що, очевидно, є неодмінним додатком до віку. Думав так він сам, бо якось не випадало можливості з ким-небудь про це побалакати. 

Робочий день наближався до завершення. Хоча Микола Петрович побував там, де потріб­но, і зробив роботи за два дні наперед, та зали­шалося ще одне невиконане доручення керівни­цтва. Якщо бути відвертим, то підготовка того звіту не була такою вже невідкладною справою, але ж його клята "порядність"! І, подумки лаючи себе, він їхав до офісу, хоча міг спокійнісі­нько завернути до дому. 

Тролейбус підіймався по бульвару Дружби Народів. Не доїжджаючи до мосту, що нависав, пересікаючи його, стишив хід, проповз із деся­ток метрів і зупинився. 

— Що сталося, чому стоїмо? — захвилювали­ся пасажири. 

— Може, якась аварія попереду... 

Микола Петрович заклопотано підвівся. Якщо так рухатися, то він певно що не всти­гне до офісу. 

Тролейбус рушив... Та за мить знову зупинився. Хтось зойкнув. Задзвенів дзвоник, сповіщаючи, що злетіла штанга, яка з`єднує тро­лейбус із дротами. Двері відчинилися і, схопив­ши рукавиці, водій поспіхом вийшов. 

"Таки не встигну... А, може, є ще шанс?" — подумав, знаючи, що за мостом є зупинка автобуса, шо іхав за тим же маршрутом. 

Скориставшись відчиненими дверима, ви­йшов із салону. Та, пройшовши декілька кро­ків, пожалкував, що не залишився, бо тролей­бус рушив і, набираючи швидкість, помчав на­вздогін своєму графіку. А він зупинився. Попе­рек тротуару стояв автокран, до стріли якого була підв`язана верхівка тополі, що росла поряд із бульваром. Біля стовбура лаштувалося двоє з бензопилкою. 

Чоловік із прапорцем, який затримав його, доброзичливо відповів, що віття заважає елект­ромережі, до того ж на місці старих будуть виса­джувати молоді деревця. 

Під час їхньої розмови тополю зрізали і опустили. Прохід звільнився. Та, кинувши по­гляд на годинника, Микола Петрович зрозумів: із двадцяти хвилин, що залишилися, користі буде мало. — "Все! Приїхав! Треба було ще тоді поїха­ти додому... " 

Спостерігаючи, як обв`язують тросом насту­пну тополю, заспокоював себе: над тезами по­працює дома, а деталі залишаться на понеділок, і буде все в нормі. 

"Але ж, що цікаво, не такі вже й старі ці тополі. Видно, основна причина — завада елект­ромережі, а то б вони ще довгенько створювали затишок на бульварі. Такі красуні й під корінь!.. 

— Ця думка додала чорної фарби до настрою. —Поки те молоденьке виросте". 

"Молоденьке?!" — Це слово, чомусь схви­лювало. — "До чого б це? На що натякає під­свідомість?.." 

Микола Петрович рушив далі, але раптом зупинився. 

"Та вона ж тобі натякає!.. — Обвів погля­дом навколо. І аж серце зайшлося. — Ех ти, ста­рий телепню! Це ж, саме те місце... А ото, далі... Саме та тополя!.. Скільки ж років від тоді про­минуло?". 

Перед очима постало тоненьке, струнке деревце. Потім, тоненька й струнка немов оте дерев­це, — Валя. Її плаття, в дрібний, си­ній горошок на білому фоні. 

Ось вона сходить з тролейбуса, переходить бульвар. Його очі завжди виділяють кохану, у будь­-якому натовпі перехожих. Микола не витримує випробовування відстанню — поспішає назустріч. А теплому, лагідному вітру, що намагається ста­ти між ними, залишається лише тріпотіти скла­дками плаття та обвивати його круг дівочого стану. 

Потім, побравшись за руки, вони йдуть до своєї тополі. Чому власне до неї? Вже й не згада­ти... Підходять, зупиняються. Стоять довго, до­вго, не помічаючи плину часу. Чи розмовляють, чи мовчать — для них не існує на світі нічого, крім їхнього кохання. 

Іноді біля них зупиняються всюдисущі так­сі, та не отримавши відповіді на свої сигнали і зрозумівши причину — мчать далі. А вони зали­шаються... 

Микола Петрович спробував примусити себе відійти від спогадів, котрі крім смутку за минулим, нічого не принесуть. Це було так давно. Навіщо тепер дошукуватись при­чини, що роз`єднала їх. Очевидно, так у природі ведеться: не завжди перше кохання стає до віку. Проте, чомусь несподівано, з’явилося бажання відшукати Валю, щоб спо­вістити про долю їхньої тополі! Для чого?.. А хто його зна. Потрібно і все! 

Він підійшов до пильщиків, від яких топо­лю відділяло лише одне дерево. Той, що був із прапорцем, здивувався: "Не різати? Хоча б сьо­годні?" — і підкликав тих, що пиляли. 

— Тільки через могорич, — категорично від­повів один із чоловіків, вислухавши плута­ні від хвилювання пояснення Миколи Петровича...— Інакше сьо­годні, і обов`язково! У нас план. Правильно я кажу? — він підморгнув напарникові, велетневі, у руках якого бензопилка здавалася іграшковою. Той, помахом руки, зупинив Миколу Петровича, що встро­мив долоню до кишені. 

— То лишнє. — Глянув на тополю і розумію­че усміхнувся. — Залишимо дерево на вихідні. Он ще те спиляємо, і на сьогодні досить. 

І, не звертаючи уваги на напарника, що смикав його за полу, повернувся до роботи. 

Зрадівши такому повороту подій, Микола Петрович подякував і заспішив до тролейбусної зупинки. 

 

Дома він заходився обдзвонювати знайо­мих. Після кількох спроб, вже не сподіваючись на успіх, випадково, в одному з старих записни­ків відшукав номер її подруги. 

— Телефон Валі? — здивовано перепитала та. — Маю. 

Після того, як повідомила номер, по-жіно­чому поцікавилася — навіщо він йому? 

Що міг їй відповісти?.. Пояснювати — не впевнений, що його вірно зрозуміють. І чи вза­галі зрозуміють. Можна було відбутися жартом, але не спромігся й на те. Лише подякував і тремтячою рукою по­чав набирати номер. Робити це довелось кілька разів — неслухняні пальці не поціляли на кнопки і зривали набір. 

Нарешті йому відповіли. Не міг розпочати розмову. Лише після кількох її: — "Ало, ало... я вас не чую", злякавшись, що вона покладе трубку, хрипким від хвилювання голосом привітав­ся. 

— Слухаю вас, — почув знайомий і незнайо­мий голос. — Хто це дзвонить? Ало!.. 

Миколі Петровичу забракло сміливості на­зватися. Долоня, що тримала трубку, спітніла, він переклав її в другу руку. Подумки обізвавши себе старим телепнем, що досі не навчився вільно розмовляти з жінками, спро­мігся лише видавити: — Валю, а нашу тополю.., в понеділок зріжуть, — і, не чекаючи відповіді, поклав трубку. 

Потім довго сидів біля телефону. Дивився незрячим поглядом у вікно. Чогось чекав. Чого? Може, дзвінка? Хоча знав — даремно, адже вона не знає цього номера. Та й чи по­дзвонить коли б знала. Жінці, напевне, важ­че після стількох років підійняти тру­бку і зателефонувати. Все ж, — чекав... 

Нарешті відчувши даремність у тому сидін­ні, розіклав на столі документи і спробував пра­цювати над звітом. Проте робота не клеїлася — не міг зосередитися. 

Потім була ніч. Ніч без сну, заповнена спогадами, роздумами, сумнівами. Як результат — на ранок головний біль та розтривожене сер­це. Шукаючи таблетки, згадав про дружину: поїхала до сестри на тиждень, затрималася на три. Зателефонувала, що вірить у нього і в його куховарські здібності. Впевнена, що тиждень він протримається. Тим часом, вона владнає сімейні справи сестри. Їй до вподоби — влаштовувати справи родичів та зна­йомих. Як за проханням, так і за власним ба­жанням — таке собі "хобі". Щоправда, на свою сім`ю у дружини часу не вистачало. Та він до того звик і не ремствував. Діти також більше знали батька ніж матір... Проте, Микола Петрович не погоджувався, коли хто-небудь заки­дав, що сімейне життя його не склалося. Він міг назвати десяток сімей, у яких стосунки між чоловіком та жінкою набагато гірші. А у них все добре — вони не часто лаються, і діти у них хороші. 

Що ж, нині, змушує його отак зну­щатися над собою?! Ностальгія? Він серцем відчував: ні до чого хорошого це не приведе, але зупинитися вже не міг. У грудях щеміло. Давався взнаки не­давно перенесений інфаркт. Випив ліки й ліг на диван... За кілька хвилин немов би полегшало. Ми­кола Петрович підвівся і почав одягатися. 

"Поїду, попрощаюся з тополею, і від­разу все скінчиться. Це був епізод, просто епізод, що завершиться тільки-но побуваю там"... — змушував себе не гадати, що буде робити якщо зустріне там Валю? 

 

На зупинці "Печерський міст" вийшов з тролейбуса і, пам`ятаючи про серце, не поспіша­ючи рушив до переходу. Та здалеку побачивши свою тополю, прискорив кроки... а далі — побіг. Різкий скрегіт гальм повернув його до дійснос­ті. Зрозумів з лайки водіїв, що не звернув уваги на червоне світло світлофора. 

Казав у відповідь якісь слова вибачення, про­пустивши мимо вух зауваження про пішоходів, що встромляють очі в сраку. Чекаючи на зелене — ніби трохи заспокоївся. Все ж останні метри до дерева таки пробіг. 

На якийсь час, обхопивши долонями стовбур, прикипів до тополі, немов бажаю­чи додати сили їй, вистояти перед неминучим. 

І диво! Відчув, що не він тополі, а навпаки — вона йому віддає життєдайні сили, накопичені за десятиріччя. Це відчуття було настільки мо­гутнє, що тіло його немов помолоділо — навіть біль у серці минув. А може тополя його упізна­ла, кажуть же, що рослини володіють пам`яттю. Упізнала і віддавала енергію, відчувши, що він потребує допомоги більше ніж вона. 

Час пролітав непомітно. Микола Петрович глянув на годинника. Більше півгодини пройш­ло, як він стояв біля свого дерева. Кинув погляд у бік тролейбусної зупинки. Валя не з`явилася. Подумалось: — "Виходить, не всі ще з глузду з`їха­ли!" Але про те, що прийшов, нітрохи не пожалкував. Відчув — він отримав заряд, якого вистачить на все подальше життя. Смутку май­же не стало. 

В останнє притулив до­лоні до стовбура. 

— Що ж, прощавай тополе... Прощавай, минуле. 

Тепер вже він може йти відсіля... Проте йшов, а очі мимоволі ковзали у натовпі, що пе­реходив бульвар. 

"Ох, так і є — вона!" — Аж зупинився. Загепало молотом у скронях. Вона й тепер виділяла­ся із перехожих властивою тільки їй стрункістю та елегантністю. 

Але то була не вона. Жінка завершила пе­рехід і повернула в протилежний бік. Микола Петрович відчув полегкість. "Може, це й на кра­ще". І, ніби звільнившись від наболілого, рушив до зупинки. 

У тролейбусі, компостуючи проїзний талон, глянув, який вже раз — просто так — через спітні­ле скло. І побачив… 

Ні, скоріш відчув — Валя!! 

Подумки лаючи себе, відкинувши сумніви і доводи тверезого глузду, кинувся до виходу. Але двері із звуком, що скреготнув по серцю, зачинилися. 

Тролейбус рушив. 

Першим бажанням було гукати, прохати зупинитися... Але опанував себе. Лише швидко, швидко заходився протирати долонею скло. 

Напружуючи зір, ще встиг побачити, як жінка на мить зупинилася, оглянулася навколо, немов шукаючи когось і підійшла до тополі. Приклала долоні до стовбура. Потім притислась щокою... 

Тролейбус набирав швидкість. 



2006

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 23.07.2017 09:42  Каранда Галина => ©