Струнка тополина
з рубрики / циклу «Мої гуморески»
Вибилася баба з сну,
Та заводить знов сумну,
– Чуєш, діду, як колись,
А дід з печі миттю блись.
Вискочив швиденько з хати,
Щось давай в дворі шукати,
Довго грюкав, щось несе,
Як той міх важко сопе.
– Пам’ятаєш, бабо, як колись,
Як з тобою ми зійшлись,
Посадив я тополину,
Струнку, гарну, як дівчину.
Та з роками похилилась,
Ну, а з часом геть звалилась,
Стара, трухлява уся стала,
Та ще листя розпускала.
А ти так, як тополина,
Була молода дівчина,
Цвіла, мов той маків цвіт,
Та крутився білий цвіт.
Йшли роки і ти старіла,
З часом зовсім побіліла,
Вже дістала, що казати,
Скільки можна вже рівняти?
Як колись не може бути,
Про минуле час забути,
Справний був кругом встигав,
До сусідки забігав.
– Ах ти, старий, баламут,
Нападав на тебе блуд,
Я не знала вік жила,
– Бабо, що ти завела.
Що було так загуло,
Про те знало все село,
Одна ти не помічала,
Я ж тебе дурня кохала.
Подивись на цей пеньок,
Який з нього уже толк,
Була колись тополина,
А тепер нема поліна.
Стовбур потрухлявів геть,
Для тополі прийшла смерть,
Я також був на коні,
А тепер, немов в труні.
Як колись не буде годі,
Дякуй, бабо, іще долі,
Що ще ноги волочу,
Спи ще може я засну.
м. Славута,
