22.03.2017 11:58
Без обмежень
90 views
Rating 5 | 5 users
 © Ге Орій

Зозуленята

Спливав четвертий день відтоді, як за ма­мою та дядьком Степаном зі шемливим скрипінням, зачинилися двері.

Іванко та Наталочка лежали у ліжку, міцно притиснувшись одне до одного, так було теплі­ше. Проте холод, що господарював у давно нетопленій хаті, всюди знаходив шпарини. Особливо багато клопоту він завдавав дитячим ноженя­там. Трохи краще стало після того, як Іванко роздер напірника на великій подушці й вони позанурювали ноги у пір`я.

— У зивоті взе не булчить, — прошепотіла мала Наталочка.

— Заснув твій живіт, того й не бурчить. І мій заснув, — пояснив шестирічний Іванко, з надією вдивляючись у замальовані морозяними візеру­нками вікна. Йому здалося, що за вікном про­майнула тінь. Ще мить — і в хату зайде мама, лише обтрусить валянки від снігу. Нехай навіть дасть прочуханки за подерту подушку, він пере­терпить, аби тільки не забула з собою дровець принести, щоб у грубці протопити...

Та знадвору ніяких звуків не долинало. Вже й не злічити, вкотре він отак помилявся. Іванко, зітхнувши, переводить погляд на стіл. Дивиться довго, довго... І вже бачить миску з гарячою кар­топлею, від якої підіймається густа запашна пара. Нарізаний товс­тими скибками хліб, а далі... Далі кружальце ковбаси! Точнісінько таке, як приносила тітка Марія на свята. До його носа навіть долинув смачний-пресмачний запах...

Від того «споглядання» рот наповнюється густою тягучою слиною, і він з натугою ковтає її. Ураз із столу все оте зникає, а перед очима вже інша картина: стакани, пляшка і купка за­дубілої вареної картоплі. А ще, окраєць сухого хліба. Іванко заховав його на полиці за тарілка­ми, щоб потім розмочити, посипати сіллю і з Наталочкою по­їсти. Та мама відшукала.

Ще він бачить дядька Степана, що нави­сає, зіпершись на лікті, над столом. Бачить, як той простягає руку, бере наповнений стакан і, не кваплячись, випиває, потім з хрускотом над­кушує хліб.

Мама сидить поруч. Спочатку глипає сер­дитим поглядом на них — хоча вони в той день ніякої шкоди не робили. Потім підносить до рота стакан і швидко спорожнює. Бере з купки кар­топлину, не чистячи, їсть. Іванко помічає, як Наталочка веде очима за картоплею; від столу до маминого рота, та сказати, що й вона хоче їсти, боїться. Замашна, гнучка лозина лежить неподалік від мами. Вона не любить, щоб діти поперед старших «лізли» до столу, і може поби­ти.

Дядько Степан кидає хліб поміж стаканів і підводиться. Мама стривожено кліпає очима.

— Ти чого?

— Піду я.

— Ти ж казав, що залишишся, — підхоплю­ється й собі — суха, тонкошия, з обличчям змор­шкуватим, як у баби Фросини. — Я до Мотрі збі­гаю, принесу.

Дядько Степан кривить губу.

— В долг вона тобі вже не наллє.

— То я... за щось виміняю.

— За що? — Він обводить очима порожню кімнату. — Хіба за оцих байстрюків. Го-го-го!

Вона, ховаючи очі, теж догідливо хіхікає.

Іванко відчуває — дядько сказав про них з Наталочкою погане. Іншим разом за це, той отримав би від нього цеглиною по спині — за гру­бою їх ціла купа. Та сьогодні не мож­на — лозина поряд із мамою.

— А може залишишся?

Ні, таки піду.


"То й нехай іде. Тільки й того, що горілку дудлить і мамі наливає, а вона після того стає злою-презлою і може побити за просто так".

— Степане, Степанчику! Зачека-а-й! — на ходу запнула хустину і за ним услід. Навіть не оглянулася.

А вони залишилися.

Іванко взяв із лави, що стояла поряд, вели­ку металеву кварту і ножем поколупав лід. Шма­точок поклав до рота. Заворушилася Наталоч­ка.

— Льодяної цукерки хочеш?

Мовчки розтулила сухі, потріскані губеня­та. Смоктала, а горошини сльозинок збігали по впалих щічках.

— Ма-а-а...

— Ще хочеш?.. Не хочеш, то поспи. І їсти не хтітимеш... Прокинешся, мама якраз і при­йде... Та не плач, бо цукерки кінчаються — на сльози не хватить.

Йому згадалося, як тітка Оля, підперши рукою підборіддя, дивилася на них і промовляла:

— Зозуленята ви нещасні. Наплодила вас на бі­лий світ ота зозуля, та за чаркою немає коли до ума довести. Якби не інтернат, то стар­шенькі чи й вижили б. Іванко розумів її, бо знав, що має десь по тих інтернатах двох братів і сестру, про яких мама не дуже журиться.

— Нічого, нічого: ще рік і він теж піде туди — жити і вчитися. Але не сам. Сестрички ніза­що тут не залишить, бо у неї больненький живо­тик.

... Холодною примарою проповзала ще одна ніч. Засірів ранок. Іванко облизав неслух­няним язиком спраглі губи — хотілося пити, але лід у кварті скінчився. До відра, що стояло аж біля дверей, йти було понад силу. Тіло знемага­ла недуга.

Наталочка лежала горілиць. Оченята її без­думно вдивлялися в облуплену стелю. Йому зда­лося, що вона не дише.

— Наталю! — у розпачі закричав, термосячи малу. — Ната-ло-чко-о!!

Та повільно повела очима на брата... Іван­ко, усміхаючись крізь сльози, нахилився до неї.

— Я подумав, що ти вмерла. Хочеш льодя­ної цукерки? То я зараз... — почав поспіхом ски­дати з себе укриванки. — Зараз принесу.

— Не хоцю.

— А вермишельки? Там вермишелька ще є...

— Не хоцю...

— Ти тільки не помирай! Мама ось, ось при­йде. Вона завжди приходить... — поправив укриванки, що сповзли з них, коли він воруши­вся і затих поруч. Знову почав зігрівати­ся біля сестриччиного тільця, а може йому тільки уявлялося.

Нестримно хотілося спати. Іванко незчувся, як провалився у сон. Йому приснило­ся, немов у хаті гаряче-прегаряче натоплено. Біля грубки порається мама. По кімнаті розтікається смачний дух. Вони з Наталочкою сидять на лаві біля столу в чистій святковій одежі, а мама, ве­села й усміхнена, наповнює тарілки духмяним, паруючим борщем.

Але раптом у сновидіння нагло вривають­ся якісь голоси. Все звучніше й звучніше. Іван­ко, крізь марево, що вкрило очі та вуха, неначе здалеку упізнає голос тітки Олі, проте чомусь дуже сердитий. "Чого б це їй гніватися?"

До його свідомості долинає:

— Любка! Любка, зозуля проклята!!

Називають мамине ім`я — може мама при­йшла? А незнайомий чоловічий голос каже незрозумілі слова: "запій", "біла гарячка" і, на­решті, — "лікарня". Це Іванко розуміє. Він якось попав у лікарню. Наталочки тоді ще не було, а мама надовго залишила одного. У лікарні добре, там те­пло і годують.

Іванко через силу розклеплює повіки і ба­чить над собою тітку Олю та незнайомого дядь­ка. Одежа того зблискує металевими гудзиками, ще й підпе­резаний широким ременем. Іванко здогадався: це мі­ліціонер. Мама не раз лякала їх, якщо не будуть слухатися, прийде ось такий дядько і забере. Куди, вона не казала, але він розумів, що там їм буде непереливки.

Так і є! Дядько нахиляється й починає зсо­вувати укриванки з сестрички.

— Не віддам! Не відпущу! — Хлопчик випростовує руки нама­гається підвестися, щоб затримати її за одежу, та не може. Сльози безсилого розпачу котяться по щоках і губляться у шапці, яку він за ці дні так ні разу й не скинув з голови. Йому здається, що кри­чить на півсела, аби дядько не чіпав сестричку, бо він його цеглиною... Та з горла виривається лише кволий шепіт.

А дядько міліціонер таки забирає Натало­чку, на якусь мить притискує до грудей і передає тітці Олі. Вона зі сльозами на очах загортає дівчинку в щойно скинутий кожух, примовляю­чи при цьому:

— Беріть братика і ходімо до мене, та хут­чіш! Відігріємо... а там вирішимо, що далі з ними робити. Але тій зозулі, я їх вже нізащо не від­дам!

— Ходімо захистниче, — дядь­ко нахиляється над ним. — Який же ти легесень­кий!

У тому голосі стільки тепла, що мамині розповіді про злих міліціонерів кудись відлітають. Іванко обіймає його за шию, спочатку стри­мано, а потім, забувши про все — міцно-міцно притискується до чоловіка, ніби до свого рідного татка, якого ніколи не знав.



Українка 2005




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 24.03.2017 12:18  © ... => Тетяна Ільніцька 

Щиро дякую Тетянко, але це життя. В житті є місце і радісному і трагічному. 

 23.03.2017 09:35  Тетяна Ільніцька => © 

Ви знаєте, не змогла прочитати. Почала... Потім лише поглянула в кінці, чи діти лишилися живими. Важко... 

Публікації автора Ге Орій

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше