Зозуленята
Спливав четвертий день відтоді, як за мамою та дядьком Степаном зі шемливим скрипінням, зачинилися двері.
Іванко та Наталочка лежали у ліжку, міцно притиснувшись одне до одного, так було тепліше. Проте холод, що господарював у давно нетопленій хаті, всюди знаходив шпарини. Особливо багато клопоту він завдавав дитячим ноженятам. Трохи краще стало після того, як Іванко роздер напірника на великій подушці й вони позанурювали ноги у пір`я.
— У зивоті взе не булчить, — прошепотіла мала Наталочка.
— Заснув твій живіт, того й не бурчить. І мій заснув, — пояснив шестирічний Іванко, з надією вдивляючись у замальовані морозяними візерунками вікна. Йому здалося, що за вікном промайнула тінь. Ще мить — і в хату зайде мама, лише обтрусить валянки від снігу. Нехай навіть дасть прочуханки за подерту подушку, він перетерпить, аби тільки не забула з собою дровець принести, щоб у грубці протопити...
Та знадвору ніяких звуків не долинало. Вже й не злічити, вкотре він отак помилявся. Іванко, зітхнувши, переводить погляд на стіл. Дивиться довго, довго... І вже бачить миску з гарячою картоплею, від якої підіймається густа запашна пара. Нарізаний товстими скибками хліб, а далі... Далі кружальце ковбаси! Точнісінько таке, як приносила тітка Марія на свята. До його носа навіть долинув смачний-пресмачний запах...
Від того «споглядання» рот наповнюється густою тягучою слиною, і він з натугою ковтає її. Ураз із столу все оте зникає, а перед очима вже інша картина: стакани, пляшка і купка задубілої вареної картоплі. А ще, окраєць сухого хліба. Іванко заховав його на полиці за тарілками, щоб потім розмочити, посипати сіллю і з Наталочкою поїсти. Та мама відшукала.
Ще він бачить дядька Степана, що нависає, зіпершись на лікті, над столом. Бачить, як той простягає руку, бере наповнений стакан і, не кваплячись, випиває, потім з хрускотом надкушує хліб.
Мама сидить поруч. Спочатку глипає сердитим поглядом на них — хоча вони в той день ніякої шкоди не робили. Потім підносить до рота стакан і швидко спорожнює. Бере з купки картоплину, не чистячи, їсть. Іванко помічає, як Наталочка веде очима за картоплею; від столу до маминого рота, та сказати, що й вона хоче їсти, боїться. Замашна, гнучка лозина лежить неподалік від мами. Вона не любить, щоб діти поперед старших «лізли» до столу, і може побити.
Дядько Степан кидає хліб поміж стаканів і підводиться. Мама стривожено кліпає очима.
— Ти чого?
— Піду я.
— Ти ж казав, що залишишся, — підхоплюється й собі — суха, тонкошия, з обличчям зморшкуватим, як у баби Фросини. — Я до Мотрі збігаю, принесу.
Дядько Степан кривить губу.
— В долг вона тобі вже не наллє.
— То я... за щось виміняю.
— За що? — Він обводить очима порожню кімнату. — Хіба за оцих байстрюків. Го-го-го!
Вона, ховаючи очі, теж догідливо хіхікає.
Іванко відчуває — дядько сказав про них з Наталочкою погане. Іншим разом за це, той отримав би від нього цеглиною по спині — за грубою їх ціла купа. Та сьогодні не можна — лозина поряд із мамою.
— А може залишишся?
Ні, таки піду.
"То й нехай іде. Тільки й того, що горілку дудлить і мамі наливає, а вона після того стає злою-презлою і може побити за просто так".
— Степане, Степанчику! Зачека-а-й! — на ходу запнула хустину і за ним услід. Навіть не оглянулася.
А вони залишилися.
Іванко взяв із лави, що стояла поряд, велику металеву кварту і ножем поколупав лід. Шматочок поклав до рота. Заворушилася Наталочка.
— Льодяної цукерки хочеш?
Мовчки розтулила сухі, потріскані губенята. Смоктала, а горошини сльозинок збігали по впалих щічках.
— Ма-а-а...
— Ще хочеш?.. Не хочеш, то поспи. І їсти не хтітимеш... Прокинешся, мама якраз і прийде... Та не плач, бо цукерки кінчаються — на сльози не хватить.
Йому згадалося, як тітка Оля, підперши рукою підборіддя, дивилася на них і промовляла:
— Зозуленята ви нещасні. Наплодила вас на білий світ ота зозуля, та за чаркою немає коли до ума довести. Якби не інтернат, то старшенькі чи й вижили б. Іванко розумів її, бо знав, що має десь по тих інтернатах двох братів і сестру, про яких мама не дуже журиться.
— Нічого, нічого: ще рік і він теж піде туди — жити і вчитися. Але не сам. Сестрички нізащо тут не залишить, бо у неї больненький животик.
... Холодною примарою проповзала ще одна ніч. Засірів ранок. Іванко облизав неслухняним язиком спраглі губи — хотілося пити, але лід у кварті скінчився. До відра, що стояло аж біля дверей, йти було понад силу. Тіло знемагала недуга.
Наталочка лежала горілиць. Оченята її бездумно вдивлялися в облуплену стелю. Йому здалося, що вона не дише.
— Наталю! — у розпачі закричав, термосячи малу. — Ната-ло-чко-о!!
Та повільно повела очима на брата... Іванко, усміхаючись крізь сльози, нахилився до неї.
— Я подумав, що ти вмерла. Хочеш льодяної цукерки? То я зараз... — почав поспіхом скидати з себе укриванки. — Зараз принесу.
— Не хоцю.
— А вермишельки? Там вермишелька ще є...
— Не хоцю...
— Ти тільки не помирай! Мама ось, ось прийде. Вона завжди приходить... — поправив укриванки, що сповзли з них, коли він ворушився і затих поруч. Знову почав зігріватися біля сестриччиного тільця, а може йому тільки уявлялося.
Нестримно хотілося спати. Іванко незчувся, як провалився у сон. Йому приснилося, немов у хаті гаряче-прегаряче натоплено. Біля грубки порається мама. По кімнаті розтікається смачний дух. Вони з Наталочкою сидять на лаві біля столу в чистій святковій одежі, а мама, весела й усміхнена, наповнює тарілки духмяним, паруючим борщем.
Але раптом у сновидіння нагло вриваються якісь голоси. Все звучніше й звучніше. Іванко, крізь марево, що вкрило очі та вуха, неначе здалеку упізнає голос тітки Олі, проте чомусь дуже сердитий. "Чого б це їй гніватися?"
До його свідомості долинає:
— Любка! Любка, зозуля проклята!!
Називають мамине ім`я — може мама прийшла? А незнайомий чоловічий голос каже незрозумілі слова: "запій", "біла гарячка" і, нарешті, — "лікарня". Це Іванко розуміє. Він якось попав у лікарню. Наталочки тоді ще не було, а мама надовго залишила одного. У лікарні добре, там тепло і годують.
Іванко через силу розклеплює повіки і бачить над собою тітку Олю та незнайомого дядька. Одежа того зблискує металевими гудзиками, ще й підперезаний широким ременем. Іванко здогадався: це міліціонер. Мама не раз лякала їх, якщо не будуть слухатися, прийде ось такий дядько і забере. Куди, вона не казала, але він розумів, що там їм буде непереливки.
Так і є! Дядько нахиляється й починає зсовувати укриванки з сестрички.
— Не віддам! Не відпущу! — Хлопчик випростовує руки намагається підвестися, щоб затримати її за одежу, та не може. Сльози безсилого розпачу котяться по щоках і губляться у шапці, яку він за ці дні так ні разу й не скинув з голови. Йому здається, що кричить на півсела, аби дядько не чіпав сестричку, бо він його цеглиною... Та з горла виривається лише кволий шепіт.
А дядько міліціонер таки забирає Наталочку, на якусь мить притискує до грудей і передає тітці Олі. Вона зі сльозами на очах загортає дівчинку в щойно скинутий кожух, примовляючи при цьому:
— Беріть братика і ходімо до мене, та хутчіш! Відігріємо... а там вирішимо, що далі з ними робити. Але тій зозулі, я їх вже нізащо не віддам!
— Ходімо захистниче, — дядько нахиляється над ним. — Який же ти легесенький!
У тому голосі стільки тепла, що мамині розповіді про злих міліціонерів кудись відлітають. Іванко обіймає його за шию, спочатку стримано, а потім, забувши про все — міцно-міцно притискується до чоловіка, ніби до свого рідного татка, якого ніколи не знав.
Українка, 2005
