Притча про щастя
Одного разу, у стародавні часи, з`явилося на Світ Щастя!!! Побачив його молодий козак Андрій і закохався всією Душею, серцем і кожною крапелькою крові!!! З тих пір не було козакові ні сну, ні доброго здоров`я!!! Кручинился Андрій, топив Долю у вині!!! Бувало, вийде у лісостеп, сяде на коня і мчить туди, де сонце обіймає горизонт... А зорепад обпікає долоні, і гріє, гріє його втомлене і холодне серце. Багато років минуло, одружився козак на Тузі, дочки- Суми народилися на світ у тій родині, бо без Щастя немає і Любові. А Туга породжує лише Печаль. Південне вино обпікало Душу, прогоняло Тугу і Смуток.
Знав козак, де живе його Щастя - на сонячній галявині, стародавнього острова, у самій глибині Массальского лісу (1):
Де світанки Святить роса,
Черноокого щастя коса.
І цілує заходи зоря,
Зігрівається мить кобзаря.
Один раз у рік, виходило Щастя на берег древньої річки. Співало вінчальні пісні, заплітало чорні коси, в обіймах ніжності. Води Удаю вдячно підспівували, сонячні промені танцювали у хвилях, і всім людям ставало тепліше і ласкавіше. І лише у Андрія у ці славні дні серце рвалося з грудей, і Туга зі своїми дітьми немов зникали у туманній далині. Зростала і зростала любов козака рік від року.
В один із днів, коли Щастя співало весільні пісні на березі Удаю (2), вирвалося серце з грудей молодого отамана. І помчало назустріч своїй Долi, а що козак без серця? Осідлав Андрій чорного, як ніч коня і помчав на його поклик, а вели його крапельки крові, які відгукувалися любов`ю і ніжністю у грудях.
Забрав отаман своє Щастя, воно лагідно обійняло козака за міцні плечі, і впало рубіновим медальйоном йому на груди. Але серце не повернуло, ніколи Щастя не поверне серце козакові... У морi ніжності тонув отаман, бо Щастя породжує дочок і синів, ім`я їм Ніжність. Туга і Смуток розтанули у темряві, чекаючи нового козака, який відмовиться від свого Щастя!
***
Хотілося б залишити цю бувальщину у вічності, але є у неї продовження...
Гарячий був отаман, як багаття полтавських козаків, швидкий, як степовий ураган, сміливий, як хвилі Дніпра, і гордий, як молодий орел. Перемагав у військових походах, а Щастя прогоняло Тугу... В один з літніх днів, Любов і Частка козака втомилася проганяти Тугу і Смуток, і попросила розпалити таке високе багаття, яке ніколи не підпустить до їх будинку Тугу, а якщо він не виконає її прохання, то залишить його Щастя. Гордість гострим ножем пронизала Душу і тіло козака, зірвав він медальйон з грудей, і відкинув геть, а разом з ним і своє серце. Не розумів козак, що Щастя не можна втратити випадково, і воно не може піти, поки він сам не відмовиться від нього.
З тих пір, ходить багато століть по землі неприкаяний козак, він шукає своє Щастя і своє серце. А коли знайде, то більше вже ніколи не відмовиться від нього. Бо, що за козак без серця? Порожньо у нього у грудях і на Душі, бо, навіть Туга і Смуток покинули його, їм стало ніде жити.
