Притча про свято

Старий Рубінштейн повчає свою родину:

- От, подивіться на мене - я не п`ю, не курю, не цікавлюся жінками, і завтра я відсвяткую своє 70-річчя!

- Відсвяткуєш? - дивується онук, - цікаво, як?

- Хочеш побачити? - підморгує дідусь.

- Звичайно, хочу, - відповідає юнак.

- Тоді приходь завтра зранку до мене, тільки дуже рано, годині десь о у п`ятій.

- Так рано вставати? - скривився хлопець.

- Так, інакше ти багато чого пропустиш.

Онук пішов, кепкуючи подумки зі старого Рубінштейна, але все-таки наступного дня з`явився, як було домовлено. Дід чекав на нього в легкому літньому костюмі, бадьорий і усміхнений.

- З Днем Народження, діду! – мляво привітав старого онук.

- Спасибі, дорогий мій. Що, трохи не виспався і, певно, не поснідав? Ну, нічого, бабуся дасть нам у дорогу бутерброди і термос із чаєм.

Вони вийшли з будинку, коли місто тільки прокидалося, оповите димкою і залишками снів. Ранкова прохолода надавала сил, свіже повітря вливало в груди приємні передчуття. Можна ще багато чого написати про ранкову росу і подібні речі, але ми не станемо цього робити, тому що кожен з нас і так достатньо знає про них.

І от, дід з онуком опинилася на набережній: було вже досить світло, але сонце ще не зійшло. Морські хвилі ніжно плескалися біля ніг ранніх гостей. Онук позіхнув: «Навіщо ми сюди прийшли?»

- Зараз побачиш, тільки дивися уважно на море, - відказав старий чоловік.

Над темними водами, що зливалася з обрієм, розійшлася ніжна рожева заграва. Вона ставала щомиті яскравішою, ніби невідомий художник додавав фарбу на палітру краєвиду. І от відбулося диво! В одній маленькій точці поміж морем і небом з`явився крихітний малиновий серпик. Цей дорогоцінний шматочок розпеченої плазми виглядав настільки прекрасним, що не помітити його було неможливо. Онук уважно спостерігав за явищем, адже ніколи не бачив сходу сонця і навіть не припускав, що на жорстоке світило можна дивитися без захисних окулярів.

А серпик перетворився на малинове півколо, яке зростало, ширшало на очах, народжуючись із глибин моря: його світло ще не осліплювало і не обпалювало спекою. Новонароджене сонце, як всі діти, виявилося ніжним і безпечним. Сонячний диск набув майже ідеальної форми, трохи видовжився, здавалося, що море не бажає його відпускати, але в одну невловиму секунду, зв`язок увірвався: малинова куля повністю відділилася від води та повільно пішла вгору блакитним небом, щоб весь день пестити і мучити, радіти і гніватися, дарувати і відбирати життя.

- Якщо ми вже зустріли новий день, то не завадить і підкріпитися, - старий Рубінштейн простяг онукові бутерброд і чашку гарячого чаю.

Вони сиділи на широкому парапеті, їли, милуючись заспаними квітами на клумбах, розцілованими променями молодого сонця. Рослини розгублено піднімали свої голівки, розправляли пелюстки.

Повз них пройшла пара, що також спостерігала за світанком, пробіг чоловік, промайнула жінка із собакою, змушена вигулювати свого улюбленця в таку ранню годину. На обличчях перехожих грав рожевий відблиск нового дня і, незважаючи на ранню годину, не помічалося слідів утоми. Якщо у світі на лічені хвилини встановлюється гармонія, то саме тут і зараз вона вирішила зупинитися, присівши поруч з Рубінштейнами.

- Не можу не погодитися, це було круто. Ти добре відсвяткував, діду. Підемо додому? - запитав онук, покінчивши із сніданком.

- Відсвяткував? – лукаво посміхнувся старий. – Це тільки пролог, святкувати ми ще не починали.

Дід і внук рушили назад у місто: вже шумів транспорт, і поспішали пішоходи. На площі, де звичайно збиралися торговці всяким дрібним крамом – «продавці щастя», як їх називали городяни, розпочиналася підготовка до робочого дня. Підприємливі молоді люди розкладали різнобарвні речі і ладнали інструмент, що приносив їм прибуток, служачи розвагою для дітлахів і молоді. Надувалися кольорові гірки, напиналися батути, машинки з велосипедами займали свої місця.

Старий і хлопець присіли відпочити, поки все буде готовим до приходу клієнтів. І от перші відвідувачі: молоді матусі, родини з малечею весело крокували площею, випробовуючи по черзі нехитрі забавки.

- Що будемо далі робити? - Запитав онук, що не звик до ранкового життя, і знову починав нудьгувати.

- Гадаю, машинки та каруселі, як і от ці надувні гірки нам вже не до снаги, - серйозно міркував дідусь, - я б почав з цього, а потім перейшов - он туди.

Промовляючи останню фразу, чоловік вказав пальцем на прокат роликових ковзанів, а потім на батути.

- Ти будеш ковзатися і плигати на цих божевільних штуках? – здивувався, і навіть злякався онук.

- Чому тільки я? Разом з тобою! – запевнив його дід.

- Але це розваги для малечі, до того ж твоє здоров`я тобі навряд чи дозволить...

Онук не встиг закінчить свою заперечну фразу, тому що дідусь уже вів його за руку через майдан.

Коли вони надягали ковзани, старий Рубінштейн спокійно помітив: «Розваги для дорослих, у нас ще попереду, а поки - перевіримо нашу фізичну форму».

Непомітно минуло кілька годин серед цієї радісної суєти. Виявилося, що старий катається на ковзанах не гірше за підлітка, але от «катапульту», «кенгуру» і «зорб» онукові довелося підкорювати самотужки. І все-таки обоє чоловіків, молодий та літній, знову відчули себе дітьми, згадали смак дитинства, незрівняної, позбавленої гіркоти тривог і розчарувань, свободи. До цього смаку наприкінці вони додали присмак полуничного морозива, молочного коктейлю та солодкої вати.

Герої «переводили подих» в парку і старий знову звернувся до улюбленого онука:

- Ну, от тепер настала черга дорослих задоволень.

Було вже за полудень. У місті ставало гаряче.

Заінтригований хлопчина не наважився запитати, про що йдеться. Дід та внук довго їхали у трамваї повз новобудови, старі будинки, ряди алей і заборів, приватних будиночків та крамничок. Нарешті вони зійшли на зупинці біля базару: дід ішов попереду, і звернув до магазинчику з дитячими товарами. Він став методично вибирати іграшки, ласощі, набори олівців.

- Для кого ти все це купуєш, для Дмитрика та Сашка?

Так звали інших нащадків Рубінштейна, юних племінників парубка, що поставив це запитання.

- Ти занадто нетерплячий, почекай, скоро дізнаєшся, - стисло відповів дідусь.

Нав`ючивши на себе великі пакунки, вони знову рушили на зупинку та, проїхавши ще кілька кварталів на автобусі, зійшли на окраїні. Онук бував тут рідко, погано орієнтувався на місцевості. Він зніяковів, коли вони з дідом спинилися перед дверима дитячого будинку. Їм відчинила літня, але приязна пані, привітавшись зі старшим Рубінштейном, як із добрим знайомим. Вочевидь, дідуся приймали у закладі не вперше. Також ласкаво віталися з ним всі інші працівники. Юнак остаточно розгубився, але покірно слідував за дідом, роздумуючи, як мало він зрештою знає про нього.

Нарешті відвідувачі дісталися до просторого ігрового залу, де з десяток малих чотирьох-п`яти років водили хоровод з вихователькою. Помітивши гостей, вона зупинилися: до старого Рубінштейна підбігла ватага малят. Хлоп’ята й дівчатка з лементами радості кинулися на шию дідусеві. Вони розповідали щось про свої нехитрі новини, галасували, воліючи дізнатися, який подарунок чекає на них сьогодні.

Поки дід роздавав презенти, онук стояв осторонь . До нього підійшла вихователька - молода дівчина, не небагато старша од нього самого.

- Ваш дідусь – напрочуд добра душа, цілісінький рік дбає про сиріт, мов святий Миколай, - жартівливо, але щиро вимовила вона.

- Хіба він тут часто буває? – несміливо запитав онук.

-Звичайно. А ви не знали? Він не тільки приносить речі, але вчить малих майструвати щось власноруч, розповідає цікаві історії, прищеплює інтерес до творчості. Розумієте, ваш дідусь вважає, і я з ним згодна, що дітей не можна просто балувати, їх потрібно готовити до майбутнього життя в такій от ігровій формі, навчати чогось корисного.

- Так... - задумливо вимовив хлопець, на якого нахлинули різні думки та почування. Він переводив погляд із щасливої дітвори на виховательку, чиї ясні блакитні очі змушували його червоніти.

- Мене звуть Тетяна, Тетяна Андріївна, - додала дівчина, і на її щоках заграв рожевий відблиск, схожий на побачений нещодавно світанок. - Сподіваюся, ви з дідусем не забудете про нас та відвідаєте ще раз.

Хлопець назвав своє ім’я та, запевнивши, що повернеться сюди знову. Раніше він ніколи не соромився у товаристві жінок. Наразі все складалося інакше.

Коли вони вийшли з дитячого будинку старий Рібенштейн підштовхнув онука:

- Ну, що взяв ти в Тетяни Андріївни номер телефону?

- Дідусю, але ти ж не цікавишся жінками.

- Маєш рацію, я цікавлюся лише однією жінкою і цілих п`ять десятків років, чого й тобі бажаю.

- То це й була «доросла розвага»?

- Так, мій дорогий внуче, кожний дорослий повинен піклуватися про ближніх за змогою, це величезне задоволення! Найперше ми «нагодували» серця естетикою природи; потім наше тіло – здоровими, радісними заняттями і прогулянкою; а зрештою (що найголовніше) - свій дух, що збагачується доброю справою.

Теплий літній вечір прийшов на зміну спекотному дню. Дід і онук сиділи на лавочці, дослухаючись, як грає маленький оркестрик, а також до «гудіння» своїх натруджених ніг і тихих приємних думок.

- Спасибі тобі, що запросив мене на це свято! - Нарешті озвався онук. - Я ще ніколи так не святкував, це один із кращих днів мого життя.

- Немає за що, мій любий! Буття - важка штука, але як бачиш, воно сповнене і прекрасних моментів, головне правильно їх обрати, стаючи героєм мудрої притчі, а не анекдоту.

Таврійськ, 30.08.2016