Мумія
В обласному музеї старожитностей сталася прикра подія – зник експонат, а саме – мумія єкатерининських часів, яку випадкового знайшли під час розкопок старовинного містечка з його кладовищем. Сама мумія втекти не могла, це розуміли навіть забобонні люди, отже хтось її вкрав. Але хто і навіщо? Після внутрішнього розслідування директор музею переконався, що всі сліди ведуть до молодого наукового співробітника – Петра. І от тепер саме цей Петро стояв «на килимі» у сурового начальника.
- Зізнавайся, поганцю, де ти дів, мумію? – репетував директор вже в котре і очі в нього наливалися кров’ю.
Він і раніше не звик виявляти повагу до підлеглих, а нині лютував особливо нестримано. Йому не так була важлива пропажа, грець із нею, як власний авторитет. А цей малий хробак, цей Петрик з відділу середньовічної та нової історії, насміхався з нього, не зізнаючись у злочині.
- Та я тебе до буцегарні спроваджу, ти в мене сидітимеш до кінця віків, я вже й до поліції звернувся.
- Правильно зробили, - знизав плечима Петро.
- То ти не скажеш, нащо вкрав експонат і куди його продав?
- Я нічого не крав і не продавав, а куди подівся експонат № 1567 із 13-ої зали і гадки не маю.
- Але ж ввечері ти чергував, тебе бачила прибиральниця, більше нікого не було на вихідних у приміщенні, а в понеділок її вже не було у залі 13!
- Кого не було?
- Та ти що, зовсім знущаєшся, негіднику?! Мумії не було! Отієї дівки висохлої! Та я тебе засуджу, та я тебе затягаю по судах. Я захистив дисертацію, коли та ще під стіл пішки ходив!
Петро, всміхнувся, але тільки про себе, аби не дратувати ще більше шаленого директора. Він знав, що той не написав жодної наукової роботи самотужки, ба навіть плутав історичні епохи, дати і діячів.
- То я можу йти? – спокійно запитав Петро, дивлячись прямісінько на начальника, що знесилено впав у крісло, вичерпавши запаси гніву.
- Іди, іди, тебе звільнено. І чекай повістки, ні, арешту! – кинув директор, поки колишній працівник музею виходив з кабінету.
Петро справді брехав, він знав все про долю Асі. Так чомусь прозвали співробітники музею ту саму мумію.
Рештки, що гарно збереглися їм привезли разом із старовинними уламками якогось посуду, кахлів, тощо. Тіло молодої дівчини, що померла триста років тому, добре збереглося з невідомих причин. Було видно пишне каштанове волосся, прибране у високу зачіску, тонкі риси обличчя. Не менш гарно збереглася дорога сукня, що чудово лежала на тонкому стані. Певно, померла була аристократкою. Небіжчиця тримала тонкі руки біля грудей і ніби трохи схилила голову набік.
Петрові чомусь завжди було її шкода. Малого того, що вона померла молодою, так ще і тепер з неї зробили опудало і не дають спокою. Коли він поділився подібними думками із колегою, яка йому подобалась, то вона сказала: «Ти вважаєш, що її треба поховати? Але ж тоді і єгипетських фараонів і мумії Наска, мощі святих треба просто зарити у землю». Петро відповів ствердно. Ну, справді, що тут такого вартого уваги? Просто мертві тіла, що не розклалися під впливом природних факторів. А залишити мерця без поховання вважалося у древніх греків і багатьох інших народові великим гріхом, блюзнірством.
Ася продовжувала сумно стояти за склом у залі, спричиняючи докори сумління у Петра. Чутливому молодому спеціалістові не подобалося, коли відвідувачі безцеремонно роздивлялися її, зауважуючи: «Ага, клас, але одно око в неї запало!». Він ледь стримувався аби не тріснути їм добрячого потиличника.
Зрештою Петро придбав невелику труну і якось в п’ятницю викрав Асю, обережно поклавши гріб і з нею у власне авто. Він поховав її далеко за містом у заростях бузку. Спочатку було страшно, він боявся невідворотних наслідків. Довго не міг заснути тієї ночі. А коли заснув, то побачив чудернацький сон. До нього прийшла Ася. Тільки не у вигляді мумії, а живої квітучої дівчини. На ній була таж сама сукня, тільки не злиняла, ще нова яскрава, прикрашена стрічками. Її власниця виявилася напрочуд вродливою. Вона лагідно звернулася до Петра:
- Дякую, вам, шановний пане! Ви виявили співчуття і щирій жаль до мене, безталанної. Тепер завдяки вам я знайду вічний спокій. Не бійтеся, ваш шляхетний вчинок не стане фатальним. Навпаки, я хочу віддячити. Їдьте у стару Миколаївську слободу. Там колись розташовувалася панська садиба. Тепер її немає, проте лишився флігель. Він напівзруйнований. У його грубі треба вийняти третю цеглину зліва знизу. У схові зберігається скарб. А тепер, прощавайте, мій рятівник.
Зранку Петро курив на балконі і розмірковував про той сон. Як закінчений матеріаліст він не вірив у містику, але що йому втрачати? Поснідавши чоловік вирішив подивитися на ту слободу і флігель, якщо будова насправді існує.
Сказане «мумією» виявилося правдою. Петро знайшов невеличку непримітну скриньку та забрав із собою. Дивно, що вона вціліла і пропливла крізь буремні часі, як і крихке тіло незнайомки з минулого. Відкривши її вдома, він аж скрикнув. Всередині було повно старовинних коштовних прикрас. Він одразу «прикинув» їх приблизну вартість і зрозумів, що йому не треба боятися звільнення, позовів та бідної старості. Почуття виконаного обов’язку і справжнього задоволення зробило його щасливим.
Таврійськ, 01.06.2017
.gif "{#}")
з днем народження!
