16.06.2017 12:41
for all
214 views
    
rating - | no usr.
 © Вікторія Івченко

Чорна магія серед білого дня

Чорна магія серед білого дня

Олена щоразу йде вулицею повз ченця, який стоїть біля монастирських воріт. Він роздає листівки релігійного змісту, в яких закликає мирян до покори і благочестя. Щоразу Олена перемовляється з ним – про політику, про церкву…

Минулого літа було дуже спекотно, але на ченцеві, як завжди, була довга чорна ряса, вицвіла на сонці, і маленька шапочка. Він якось пожартував: «На пляж піду…» Листівки, які він роздавав, були суто релігійного змісту. Їх не дуже беруть – люди поспішають, ідуть далі. Але є особливий «контингент» – прочани з інших міст не лише України, але й Росії, оскільки монастир належить Московській єпархії.

Тож цього разу Олена – вона працює журналісткою в газеті – наближається до ченця. Виконуючи відповідний ритуал, подає гривню чи дві, а той – чергову листівку. Заклики до миру, християнського благочестя… Хіба це погано? Звісно, ні. Людям потрібне Боже слово… БОЖЕ.

Одній Олениній знайомій було видіння: багато з тих, хто з особливим рвінням служать християнському богові, йдуть… до пекла. Одиниці лише – в так званий рай. Душі людські здебільшого не витримують того екзамену і падають у прірву пекельних мук. За гріхи. Чиї?..

На високій київській горі стоїть монумент – князю Володимиру хрестителю. Цей пам’ятник був зведений у ХІХ столітті за ініціативи дуже багатих людей… Колись Олена досліджувала цю тему і писала навіть про те, що біля підніжжя монумента є таємничі знаки. Десь вона бачила їх… Де саме? Пам’ятник, як казали до революції 1917 р., аспідно-чорного кольору. Якщо придивитися до профілю Володимира – хижий ніс, гостре підборіддя – отримаємо досконалий портрет пожадливого до влади правителя, готового «огнем і мечем» навернути будь-кого… у рабство.

Існує легенда про ніч Сварога, коли народ забуває своє прадавнє коріння, своїх предків – і йдуть під владу чужинців. За переказами стародавніми, коли «зрубали» Божича на Подолі у Києві, праслов’янського хранителя землі нашої, то кияни бігли за ним уздовж берега Дніпрового, і молили-просили:«Видибай, Боже!» ВИДИБАВ. У тому місці нині теж монастир стоїть. Видубицький. Київської єпархії… Але волхви дохристиянські, як відомо, прокляли власний народ на тисячу років – за боговідступництво.


Сьогодні Олена також іде тією вулицею, наближається до ченця, бере листівку, гривеньку кладе… «А що, панотче, – питає, – як воно далі буде?» «Гріхи наші тяжкі, – чує у відповідь. – Переповнили вони чашу терпіння Господнього, покарає Він усіх нас!» «Так-так, – відповідає Олена. – А конкретніше?»

Раптом священнослужитель переходить на суто світську мову і каже:«Народ ненавидить цю владу – всім серцем і всією душею своєю! Він скоро з вилами піде на тих можновладців… Засіли вони по своїх кабінетах – закони неправедні творять!» Олена дивується – хіба ченці так розмовляють?» Але продовжує розпитувати:«Багато є тих, що моляться, навіть і за таку владу, бажаючи миру та благополуччя Україні. Можливо, тяжкі часи минуть, краще стане?..»

І тут чернець не витримує такого невігластва, гнівно махає рукою і, сутулячись, віддаляється від Олени. Він стиха повторює: «Суд Божий гряде! Він прийде – і судитиме усіх! Яке ДОБРЕ, що ви кажете?? Не буде ДОБРЕ вже НІКОЛИ!!!» «Овва, – міркує журналістка. – Виявляється, можна УСІ ГРІХИ на інших скинути, а самим – жирувати?.. Схотіли цей світ білий знищити – і по наших кісточках у свій рай перейти? Непогано влаштовано.

Але ж, за переказами, ОТЕ ПРОКЛЯТТЯ ТИСЯЧОЛІТНЄ повинно вже скінчитися – і народ прозріє! Він уже прозріває…» Про це Олена ніколи не скаже тому ченцю, ба, і не підійде навіть… Після цієї зустрічі їй якось незатишно на душі. Хто ж це так жорстоко експериментує упродовж століть над Україною? Була Держава – Київська Русь… Була й Руїна… І поневолення імперське… І влада радянська… І – Незалежність, яку вкрали знов… Народе, прокидайся! Борони батьківське коріння!


Доволі вже чужі гріхи відробляти – варто власним життям ЖИТИ. Не животіти…

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись