Капелюх
Дід був старий-старий, як і його капелюх, з яким вони, здавалось, давно зрослися і були одним цілим. Капелюх незрозумілого кольору, з вузенькими вилинялими на сонці крисами, з казна-якого матеріалу, хоча, можливо, то був фетр. Такий собі вірний товариш старої голови. Дід теж був незрозумілого кольору: і не жовтий, і не рум’яний, і не сірий – якийсь біло-рудий з коричневими плямками. Ясна річ, що колись-давно його лице було схоже на мармур, а вилинялі очі, що визирали з-під кошлатих брів, були кольору небесної безодні…
Дід сидів годинами на лавці і дивився на дітей, що гралися неподалік, на немовлят, котрі діловито погойдувались у колясках, та на їх батьків, що йшли за візочками гордою ходою, не відчуваючи ніг від щастя. Чи було у нього колись щось схоже в житті? – Було. Принаймні, пам’ятає відчуття ніжного трепету, коли тримаєш на руках маленьке тепле тільце, що пахне молоком. Дід уважно подивився на свої руки – старі... Схожі на мапу світу, але друковану не на папері, а витіснену на доісторичному пергаменті, де все ж проглядалися випуклі сині ріки-вени, мозолисті острови, кістляві гори. Руки, які колись гладенькими пальцями тримали тонкий стан дівчини, однієї… П`ятнадцять років тому ці ж пальці закрили їй навічно очі і торкнулись востаннє холодних синюватих уст. Усміхнувся… І жодна жива душа не дізнається до кого. Раптом у потускнілих старечих очах визирнув той давній молодий і жвавий хлопчина – визирнув і знову заховався у кутиках, разом із застиглими сльозами. Просто не годиться так демонстративно показуватись, бо ж ніхто не знає, що дід вже давненько бачить тих, хто відійшов у інший світ. Отже, однією ногою він там, а інша тупцює цю грішну земельку. Скоро-скоро… А чи покладуть капелюха в домовину? Хто ж знає…
Київ, 21.06.2017
