Перехожий
Світлана поспішала додому. Втомлена, після роботи, з господарською сумкою, бо ще ж забігла до супермаркету купити сяке-таке до вечері, вона вицокувала високими і тоненькими підборами по вологому асфальті тротуару, що чорнів після літнього дощу, ніби одягнув святковий костюм. Раптом молода жінка помітила шматки білого хліба, розкиданого по вулиці, по яких вже встигли походити чиїсь черевики. Хлібці були маленькі, великі, зовсім крихти – може хто пташок годував? Світлана змалку виховувалась у сім’ї, де з пошаною ставляться до хліба, тому вона старанно ставала між білих шматочків, щоб не наступити бува ненароком. Вистрибуючи і розмахуючи сумкою, жінка відчула на собі погляд перехожого. На неї з неприхованою цікавістю дивився молодий чоловік, що йшов навпроти. Він був одягнений по останній моді, коротко пострижене волосся лисніло ніби залаковане, а з вух стирчали дроти від навушників. Знову ці залицяльники кавказької зовнішності! – Роздратовано подумала Світлана. Висока струнка блондинка з довгою косою постійно ловила на собі зацікавлені погляди перехожих чоловіків – це їй ніби лестило, але й часом набридало…
Молодий чоловік відвів від Світлани свої темні чорнобривцеві очі, а порівнявшись із нею, навіть не подивився у її сторону. Пройшовши трішки вперед, Світлана оглянулася і побачила картину від якої відчула стискання в грудях: молодик почергово присідаючи навпочіпки, старанно визбирував хліб з асфальту і складав на лавку, що стояла обабіч. Кожен хлібець, кожна крихточка в його смаглявих руках набувала цінності коштовного діаманту, він дивився на розкиданий хліб, як на великі скарби, які випадково розгубив невідомий багатій, губи його при цьому постійно ворушились – щось шептав, можливо свою молитву, а можливо просто розмовляв із хлібом…
Київ, 19.09.2017
