Нотатки сорокарічної дівчинки
Так-так… Отже, сорок… Ну і як воно бути сорокарічною? Мабуть, пора гардеробчик змінити – подовжити сукеночки, оті штанці, що обліплюють ноги й сіднички – на смітник, і головне – навести порядок на голові: або підстригтись, або не лінуватися і гарно заплітатись, але ні в якому разі не довгі розпущені патли – солідність перш за все!
- Ну, так! Ти ж тепер доросла тітка! Настав час для змін! Наприклад, можеш їсти скільки влізе і що завгодно, щоб швидше округлити литки, живіт і дупу… Для солідності. А ще викинь все взуття на високих підборах – тепер це не для тебе. Купи собі просте зручне взуття без каблуків, із тканини… Придбай теплі панталони з начосом, які тебе підлітком змушувала носити мама. Купи і носи – тепер можна! – з невимовним нахабством глузувала з мене манюня, худорлява з солом’яним волоссям і сірими очима, дівчинка, схожа на облізле кошеня, яке вискочило з мішка по дорозі до ріки… Але характер у малої розбишакуватий і до слова, сидить вона у мені, час-від-часу з’являючись, як чортеня з табакерки, без попередження.
- Знаєш, Нюня (так називав мене тато в дитинстві), я у свої сорок якось вже вирішу чим харчуватися, у що взуватися і що одягати, без твоїх насмішкуватих підказок!
- Ну це ми ще побачимо, тітко!.. – з єхидством мовила мала й показала язика.
- І не смій називати мене тіткою! Чуєш?.. – але мої слова залишились непочутими, бо Нюня так раптово зникла, як і появилася.
***
Якщо мені судилось прожити 80 років, то половину вже пройдено. Пора підвести риску під цим відрізком, виокремити ті важливі моменти... Отже,
- Народилась в гарній сім’ї, де отримала належне виховання і світле сприйняття навколишнього світу.
- Здобула чудову освіту, мала честь навчатись у кращих вчителів, викладачів, слухати цінні лекції у стінах Альма-матері.
- Щаслива у шлюбі! Тут без коментарів.
- Найбільше моє щастя і досягнення – діти. Любі Янголи, яких Бог послав, аби моя душа вдосконалилась, навчаючись у цих світлих душ. Боже, дякую!
- Займаюсь улюбленою справою – пишу…
- 6. Позбулася зайвих кілограм, які рівномірно розподілялися на щоки, дупу та литки!..
- Знову ти… Ну, по-перше, не позбулася, а вони самі мене залишили. А по-друге, досить втручатися у мої дорослі роздуми.
- Але ж ти – це я, лише підстаркувата, тому маю право!
- Ну, звичайно, я й забулася, що в дитинстві мені сорокарічні здавалися старими і лише зараз я зрозуміла, що вік – це цифра, тобто ма-те-ма-ти-ка, а оскільки тут я не «профі», то й хвилюватись нема чому – багато років, багато циферок – це не про мене і не для мене!
- Про тебе, про тебе!.. Лише подумати – сорок років! – не вгамовувалась Нюня.
- Господи, мала! Ти буває з’являєшся дуже вчасно і з тобою весело, але зараз ти лише дратуєш!
- Ось бачиш - дратую! Це і є старість! – не вгавало дівчисько.
- Знаєш, дратуватися можна і в двадцять, і в тридцять, але аналізувати різні ситуації найкраще вдається ближче до сорока… До речі, піклуватися про свою зовнішність і внутрішнє наповнення зазвичай починаєш теж із часом, коли приходить прозріння, що все у руках Господа, Який від великої любові дозволив тобі самій контролювати свою молодість, бо коли жінка починає систематично підгодовувати свої мізки різною інтелектуальною інформацією у вигляді прочитаного, не лінується доглядати своє тіло, обличчя сприймати як ніжну квітку, яку потрібно умивати, підживлювати, очищати та захищати (не рахуючи тих кількох разів, коли вона завалилася в ліжко спати, не змивши косметику, після грандіозної вечірки чи дівич вечора…), то її красі і блиску в очах позаздрять двадцятирічні…
***
Починається новий етап життя – дорослий. Не те щоб тридцять дев’ять це юність чи «недорослість», але ця трійка на початку все пом’якшує і згладжує… У сорок ніби настає той рубіж, коли відчувається більша відповідальність перед собою і тими людьми, які поряд, які тебе люблять, потребують, шанують, підтримують… Замислюєшся. Скільки ще потрібно зробити? Багато написати, багато дізнатись, багато (дуже багато!) подорожувати. А ще виховати і відпустити у свобідний політ своїх пташенят-діток…
- Ти дозволиш мені бути колись присутньою на весіллях малих? – запитала хлюпочучи носом розчулена Нюня.
- Аякже! Звичайно. Уяви лишень! Як я витанцьовуватиму без тебе, жартуватиму, сміятимусь, проголошуватиму тости… Ми нерозлучні. Завдяки тобі я розумію своїх дітей, їх ровесників. Це ж невимовно цікаво!..
Дякую, Боже! Дякую, Всесвіте, що мені дарована така привілея дорослішати, змінюватись, старіти (хай йому грець)).., бо ж народжується багато людей, а вік у кожного різний… І дякую за цю малу, яка буде завжди зі мною навіть у дев’яносто, якщо стільки відведено.
P.S. 1. Все вище написане стосується лише ЛГ (літературної героїні), але якщо якійсь сорокарічній (п’ятидесятирічній, шестидесятирічній, семидесятирічній тощо) дівчинці ця історія буде близькою, цей факт лише порадує поки що сорокарічну авторку…
2. У кожній із нас, без винятків, сидить мала. У декого ці малявки виховані і не сунуть свої кирпаті в ластовинні носи у справи дорослих жінок, а в інших навпаки – скрізь хочуть брати участь! У дорослої Нюні «внутрішнє дитя» дуже балуване, бо вона частенько потакає йому і в цьому грішок героїні твору…
Київ, 11.12.2017
