Сповідь тимчасового грішника
Зухвалість, нерозсудливість і смуток.
Я знов ламаю дрова і мости,
Які ти зводиш кожен день, як скуток.
Тримай мене, мій Ангеле, тримай...
Коли лечу і коли в люк потраплю.
Коли запізнюсь на нічний трамвай -
Закутай в крила й дай надії краплю…
(«Мій Ангел»
Я давно звик до того, що вселенський шум міста заглушує звук падіння зірки, а численні висотки, які ростуть, мов гриби після дощу, закривають собою лінію горизонту, якою любив милуватися сотні років… Всьому є причина і цьому теж. Кожен має нести спокуту за свій гріх, навіть якщо він Слуга Божий… На одній великій любові, мов на трьох китах, тримається світ. Любов всесильна, як на небі, так і на землі. А ось із коханням все по-іншому… Кохання, як особлива привілея, дана лише земним і смертним істотам – людям, деяким тваринам та птахам. Колись я порушив цей вічний закон, за що й покараний. Але чи кара це? Просто живу незнаним досі для себе життям, набираюся досвіду… Тепер я впевнений, щоби бути ангелом, потрібно прожити хоча б одне життя людиною…
Довгі роки моє існування йшло ніби по графіку – зустріти душу в людській плоті у вигляді немовляти і оберігати її неухильно все земне життя, відлучившись лише раз – у сорок років підопічного, аби прозвітувати перед Богом про першу умовну половину людського існування. Далі, коли земний шлях людини завершений, зустріти душу із плоті, заспокоїти і супроводити додому… Бувало по-різному. Я болісно сприймав ті випадки, коли підопічного викликали додому ще немовлям, або дитиною, або у молодому віці – всякий раз це було несподівано навіть для мене. І дарма кажуть, що ангели не плачуть – ангели плачуть, але так щоб не падали сльози, аби новопреставлена душа не помітила, адже потрібно нести, впевненість, безпеку, спокій і ні в якому разі не демонструвати емоції – це неприпустимо.
Вона прийшла в моє життя восени, той день я запам’ятав назавжди. Було багато крику, спочатку сміху і радості, потім океан сліз, розпачу, плачу, зневіри і знов крику і квітів… квітів, квітів… Зараз я все розумію, всьому можу дати пояснення, бо вже знаю, як кажуть люди, на власній шкірі, що таке фізичний біль одночасно з душевним – це невимовна мука, через котру може пройти лише людина… Сорокап’ятирічна жінка народила дівчинку і відокремилась від тіла з причини великої кровотечі. Мої брати забрали невтішну душу матері, а мені було доручене мале, пухке, рожеве немовля з блакитними очима, що даремно плямкало губенятами в очікуванні солодкого материнського молочка. Я відчував величезну відповідальність, у сто крат більшу ніж зазвичай, бо моя незмінна помічниця, яку не даремно називають земним ангелом, відійшла, так і не пригорнувши своє дитинча. Я дивився на згорьованого чоловіка, якому медпрацівники намагались якомога безболісно донести сумну і рокову новину, бачив як тремтіли його натруджені людські руки, бачив як його ангел тримав за плечі. Потім, опанувавши себе, я огорнув малу і накидав пуху на її лису голівку.
- Крихітко моя! – шепнув я у манюсіньке вушко – Доки ти тут, ніколи тебе не залишу! Ну хіба що раз… А ти сидітимеш тоді у своїй хатинці і чекатимеш мого повернення. Все буде добре! Ти лише дослуховуйся до мене. – Мала уважно подивилась на мене і усміхнулася. До трьох років немовлята бачать нашого брата, ми спілкуємося до тих пір, аж поки діти не починають зрозуміло розмовляти і вже спроможні про нас розповісти рідним.
Час летів швидко. Через рік чоловік оговтався від горя і одружився вдруге, а ми з малою, до речі, її назвали дуже красивим і м’яким ім’ям – Лілія, здружилися неабияк. Вона, як переважна більшість дітей, була невгамовна, непосидюча, енергійна і ненавмисно шкідлива. Якби я мав на той час тіло, то воно було б повністю обезжирене, бо ця речовина не встигала би на мені відкладатися – я постійно рухався: ловив Лілію, коли вона випадала з коляски від власного розгойдування, підхоплював, коли вона перечіплювалась при несамовитій біганині, закривав крилами всі гострі кути на меблях, аби не вдарилася голівкою. Дівчинка вже встигла відростити пшеничні кучерики і наїсти пухкі щічки, які мали симпатичні ямки. Вона весь час махала ручками, вказувала на мене пальчиком і посміхалася. Її батька побачене дивувало, а прийомну маму неабияк лякало.
Незабаром Лілії мало виповнитися три роки, я знав, що ось-ось настане час, коли мені доведеться стати невидимим для дівчинки, бо вона вже гарненько белькотала, і він, тобто час, не забарився…
- Дядя, дядя гулі-гулі! – мовило весело дівчатко і тицьнуло в мене малим пальчиком, це означало щось на кшталт «дядько голуб» або «дядько пташка». Я ніжно поцілував маленьку в носика і зник з її очей. Ліля, або Ляля, як її любив називати тато, довго за мною сумувала, вона марно намагалася віднайти мене поглядом і часто, як здавалося для всіх, без причини плакала. Але час летів швидко (надто швидко…), мала росла і вже й не згадувала про мене. Таке має втішати, але повірте, що кожен ангел від цього сумує.
Перш ніж перейти до головного, хочу дещо повідати – Лілія була дівчиною, яку я раніше ніколи не зустрічав – вона була постійною… Вона була однаковою завжди… Що тут дивного? Хм… - Все. Людина, коли залишається із собою на одинці, то перестає грати роль і буває таке виробляє, що вам і не передати… Наприклад, солідний і культурний професор в роках, світоч науки, естет, еталон смаку й бездоганності, носить, перепрошую, діряве спіднє, матюкається до своєї кішки такими словами, які люди пишуть на парканах, а в туалеті любить порозмовляти сам із собою, уявляючи різні ситуації зі своїми колегами на роботі… Або, як всім здається, неземної краси модель кривить перед дзеркалом такі рожі, що якби я міг, то став би заїкою на весь термін її оберігання, а ще вона дуже бридко колупається в носі і багато такого іншого, про що зазвичай не пишуть… Так от. До чого це я?.. Лілія була не такою. Часом здавалось, що вона мене бачить і це бентежило. Дівчина завжди себе поводила красиво, ніби за нею спостерігало тисячі глядачів і водночас була щирою, простою, природньою.
- Ляля, ти стала дорослою! – якось констатував факт її тато, з чим важко було сперечатися… Колись маленький, тепленький, новонароджений клубочок виріс і перетворився на струнку красуню. На розумну струнку красуню… І коли дівчина досягла мого зовнішнього віку, тобто того віку на який виглядаю, я нарешті безсумнівно второпав, що закоханий… Я кохав так, як кохають люди, адже тисячу разів бачив їх радість, їх страждання і навіть самогубства від цього почуття. Коли кілька років тому я вперше почав ревнувати Лілю до її залицяльників, то не міг зрозуміти, що зі мною діється. Я готовий був повірити в усе на світі, лише не в правду… Не міг собі зізнатися, що дозволив спокуситися почуттям, яке заборонене ангелам, що дозволив побачити у своїй підопічній не лише чисту як сльоза душу, а й красиву жінку з усіма її принадами. Я відчував сором за свою слабкість і водночас солодко-ванільний смак невимовного щастя і тепер прагнув всіляко заявити їй про свою присутність, що не можна було робити ні за яких обставин, але я, здавалось, божеволів, бо всі закохані трішечки божевільні.
На той час Лілія вже давно мешкала окремо від своїх батьків. Її двокімнатна квартира виходила вікнами на Дніпро. Я любив поряд із коханою кожного вечора милуватися вечірнім Києвом, вдихати ароматні пари вранішньої кави, а по вихідним чимчикувати з Лялею на Андріївський узвіз, продавати картини – вона була художницею… Я постійно зазирав їй у очі, бо там був для мене цілий світ, блакитний, не знаний досі…
Маючи в пам’яті великий багаж людських історій, згадалось, що закохані чоловіки, сповнені романтичними почуттями, часто посипають ліжко коханих пелюстками троянд. Щось таке вирішив зробити теж, але доторкнутись до земного не міг, отже, троянди виявились недоступними. Тому нічого не залишалося, як наскубати зі своїх крил багато білого пуху і посипати ним постіль Лілії, дарма, що я став схожим на облізлого півня – це тимчасово, адже найдужче хотілося побачити радість у очах Лялі і хоч якось натякнути про себе.
- Олю, дорогенька! Швидко приїзди! Мені страшно… - Ліля телефонувала подрузі.
- Що трапилось? – спросоння запитала Оля.
- Здається у квартирі хтось був. Господи, я зараз збожеволію від страху, приїзди швидко!
- Лілю, десята година вечора! Хутко викликай поліцію!
- Ну яка поліція! Тут таке!... Мене порахують за психічнохвору!
- Через двадцять п’ять хвилин буду.
Рівно через зазначений час у вхідні двері подзвонили. У квартиру зайшла Оля із сумки котрої стирчала пластикова пляшка.
- Ну що, подруго, показуй сліди злочину! – діловито мовила молода жінка і разом з Лілею зайшла у спальню.
- Дивись!
- Ой-ой! – клацнула язиком Ольга – та в тебе тут ніби табун качок оселився, чи інкубатор розташувався! Я такого ще не бачила. А звідки це все?
- Це ти мене запитуєш? Дивачка! Якби ж я знала!
- У тебе щось зникло із квартири? – стурбовано запитала подруга.
- Абсолютно нічого. Але чому тут зникати? Коштовностей не маю, а картини всі на місці, документи теж…
- Ну то добре! – полегшено мовила Ольга, упала на ліжко, аж пух на метр здійнявся над поверхнею, і почала робити «янгола», такого як роблять діти на снігу – ходімо на кухню пити домашнє вино, тато передав гостинець з Миколаївщини! – і дівчата зайшлися дзвінким сміхом.
Я сидів на підвіконнику і, здавалось, п’янів разом з подружками. Терпкий букет ароматного молодого вина лоскотав мені ніздрі, я відчув прохолоду вод Південного Бугу, спеку, яка буває відчутною вже вранці, запах полину, акації, смак соковитого винограду та оксамитового персику. Дівчата розмовляли все голосніше, часто перебиваючи одна одну.
- А все тому що досі в дівках ходиш! Ліль, тридцять шість років! Що ти собі думаєш! А коли народжувати? Біологічний годинник «тік-так»! Ви люди мистецтва якісь трішки схиблені!
- Олюсь! Невже ти думаєш я не хочу сім’ї? Хочу! Але відчуваю себе ніби під скляним ковпаком – всі мене бачать, простягають руки, а взяти не можуть! І кавалерів же було, але якась незрима сила відводить їх від мене. Може це «вінець безшлюбності»?
- Який там «вінець»! Надивилася по телеку «Битву екстрасенсів» і вже щось придумала! Максима чому відшила минулого літа? Такий хороший, перспективний кавалер був! Теж причиною той «вінок»?
- Він коли їв, то скрипів зубами, а ще від нього інколи тхнуло потом. І найголовніше – у нього з носа стирчить волосся!
- Все з тобою, подруго, ясно, як білий день! – і дівчата здійняли такий сміх, що аж у вухах лящало! Через деякий час вони співали українські народні пісні, як їм здавалось, тихо і гарно… Потім, коли у пляшці залишалось зовсім мало вина, дівчата плакали. Коли все допили, знову сміялися і врешті їх зморив сон, тому попадали на ліжко спати. На м’яке пухове ложе…
- Северине! Навіщо тобі все це?.. Адже знаєш, що такі вчинки не залишаються без уваги і тим більш без покарання. Навіщо псуєш своє життя? – запитав мене Лука, ангел-охоронець Ольги.
- Не знаю, брате… Це почуття вище моїх сил. Я все чудово розумію, але вдіяти нічого не можу. Лілія – це найсолодший нектар, який я смакував. Її запах затьмарює мою свідомість, хочеться плакати і сміятись одночасно – незнане раніше відчуття… Здається, без неї скінчиться моє існування.
- Шкода мені тебе, дуже шкода… Тим більше, якщо навіть уявити неможливе, - що ви пара, то яка? А чи пара?.. Земна, смертна жінка і безплотний, безсмертний ангел – дивина та й годі…
Дівчата мирно сопіли, а ми з Лукою пильно оберігали їх сон, аби жодна комашка не сіла на наших підопічних.
Дні, місяці, роки летіли, як завжди, швидко й безповоротно. Пам’ятається ще одна історія, на той час Лілія вже здогадувалась про моє існування, правда, не розуміла достеменно хто я. Чомусь їй здавалось, що я фантом, душа, яка заблукала між світами… Був травень місяць. Ліля нещодавно продала дві свої картини і вирішила поїхати на кілька днів до моря. У Затоці пляжі були майже безлюдні і тому моя кохана підопічна себе дуже комфортно почувала. Вона прокидалася, мов рання пташечка, пила каву і йшла до моря. Там вона малювала ескізи до своїх майбутніх картин, або ж читала, переважно щось історичне.
Ляля сиділа на піщаному бережку і тримала в руках «Історію Русів». Потерті джинси були підкочені і босі пальці ніг греблися у мушлях, дістаючи до води. Старий светрик був розтягнений і кумедно висів на тендітному тілі дівчини. На оголеній тонкій шиї підстрибував від відру кучерик, що вибився з-під закрученого у вузол довгого волосся. Я легенько доторкнувся губами до цього кучерика і на повні груди вдихнув його аромат – запах ванілі, какао і кошеняти. Крила стали непідвладними – підняли мене на кілька метрів від поверхні. Ледь не мліючи від цього лоскоту в носі, від п’янкої і трепетної миті, врешті опанував себе. Аж раптом Лілія стрепенулася.
- Ти тут? Ти поряд? Я відчуваю, що ти тут! Хто ти? – за секунду вимовила вона… - Я придумала! Я все-таки дізнаюсь хто ти. – Дівчина відкрила книгу на будь-якій сторінці і прочитала перші слова, що впіймав погляд: «Северин Наливайко». – Отже, Северин… - Я на знак згоди кинув їй на сторінку книжки одне пір’ячко.
Як дивно було чути своє ім’я з її уст! Далі, коли Лялі здавалось, що я поряд, вона вже зверталась по імені.
Минув час. Була глибока осінь і наближалося сорокаріччя Лілі. Я розумів, що в День народження мушу її залишити, бо потрібно розповісти Господу про умовну половину життя підопічної – це буде легко. Важкість в іншому – залишити її на цілий день і хвилюватися, аби не святкувала з розмахом та не втрапила в яку халепу, адже оберігати буде нікому… Відлягло трішки від серця, коли почув телефонну розмову:
- Ні-ні! Приймаю вітання лише в телефонному режимі! Сорокаріччя не святкуватиму. Не знаю чому, але кажуть, що не можна. Ха-ха! Можливо, проваляюся цілісінький день в ліжку.
«Це було б ідеально, мила!» - подумав я.
На День народження Ляля, яка завжди прокидалась рано, схопилась ще раніше, поставила кип’ятитись чайник і пішла в душ. Я дивився на мою дівчинку і думав про те, як швидко вона виросла – з маленького пуп’яночка перетворилась у розкішну троянду. Мені був час відлітати і тому вирішив залишити Лялі дещо… Я написав на запотілому від пари дзеркалі: «Бережи себе. Кохаю. С.» Вона одразу це помітила і, прикрившись рушником, з насторогою запитала:
- Северин?!.
- Так… Це я. І не потрібно соромитись, ти чудова! Ну, і врешті, ангели ніколи не відвертаються від своїх підопічних, пильнуючи кожну секунду. – відповів, але, звичайно, мої слова залишились непочутими.
В кімнаті мене чекали. Два ангели, які виконують особливу роботу… Я одразу зрозумів, що полечу в інше місце, де отримаю вирок і заслужену кару за те що порушив віковічні ангельські заповіді. Я не боявся. Просто це знав.
Ліля дійсно не відмічала свій День народження. Вона отримувала десятки, а то й сотні вітань по телефону та в соціальних мережах і кожному подякувала. Опівдні їй подумалось, що варто, мабуть, хоч невеличкий тортик купити і з’їсти його самій. Ця думка її втішила, вона усміхнулась і через кілька хвилин була вже надворі. Переходячи дорогу на пішохідному переході в напрямку крамниці, Ляля приймала чергове телефонне вітання. Вона сміялась і голосно дякувала. Раптом чорна «Тойота Ленд Крузер» на великій швидкості, поїхавши на червоне світло, вдарилась у Лілю, відкинувши її тіло далеко-далеко на проїжджу частину вулиці. З її відкритих, великих, блакитних очей тихо виходило життя, а з пелюсткових уст збігала тоненька червона цівочка крові. Лише мить і ось вона пухкеньке світлокосе немовля, що тицяє в ангела пальчиком, ось вона першокласниця з великими бантами, ось незграбний веснянкуватий підліток, ось вродлива юнка, ось студентка, мисткиня, подруга, донечка… картини, її картини…. І все. Кінець.
За кінцем у Лілії був початок – її забрав черговий ангел і повів на зустріч із Всевишнім. У ту мить, коли душа моєї підопічної залишала плоть, мені відтяли крила. У мене теж був кінець і початок… Початок життя на землі у людському тілі. Тепер мене всі бачили і сприймали дивним чоловіком тридцяти п’яти – сорока років. Таке моє покарання – дати мені те, чого я раніше потайки від себе прагнув і забрати ту, заради якої було це прагнення.
Не знаю, чи було виваженим рішення, винайняти квартиру Лілі у її батька… Цей мій вчинок – своєрідне підсилення до болю від відтятих крил. А біль був довгим і обтяжливим. Я спробував на смак сльози – не смачні, солоні…
Нестерпним було жити в цій квартирі, торкатися меблів, деяких речей які пам’ятають свою бувшу господиню. І це було добре! Чим сильніший біль, тим краще! Я мушу жити кожен день із цим, бо на таке заслужив, бо таке обрав, бо з моєї провини та, яка дорожча за все на світі не насолодилась сповна часом, який відведений був Господом для неї спочатку земного життя.
Непомітно минув рік, другий, третій… Мої рани від крил давно зарубцювалися і час-від-часу реагували на зміну погоди. Перший рік був особливо важким – я забувався, що людина і рятував всіх і всюди. Падав під колеса машин, затуляючи собою пішоходів, вийняв із палаючого баку для сміття цуценя, яке викинула туди чиясь грішна душа, вскочив у відчинений каналізаційний люк слідом за дитям… Словом, шрами були у мене не лише на спині – я ними по-трішки обростав, обростав, обростав…Також встиг кілька раз побувати у психіатричній лікарні, бо мої вчинки були для багатьох людей не зрозумілими, дехто вважав мене якщо не душевнохворим то потенційним самогубцею. Через два роки я завів собі кота, щоб стати ще більш схожим на людину, але коли я з ним розмовляв надворі, будуючи конструктивні діалоги, перехожі дивились на мене з пересторогою…
Я не знав на який термін був висланий на землю в тілі людини, можливо, на завжди і колись прийму людську смерть, а можливо, буду прощений, спокутуючи зараз тут свій гріх. Я не переймався цим питанням, жив сьогоднішнім днем. Виробив у собі звичку спати вночі хоча би три години – це було важко, але я справився. Вдень працював двірником. Зранку – варив каву, нюхав її і милувався Києвом. Чудове, славне місто! Не дарма архангели Михаїл з Гавриїлом так облюбували його!..
Якось одного ранку, збираючись на роботу і одягаючи сорочку, я дещо помітив. Наперед скажу, що моє людське тіло дуже нужденне, я далеко не був таким величним красенем як в образі ангела. Окрім численних шрамів і рубців, мав напевно що кістки обтягнені шкірою, довге пшеничного кольору волосся, яке я зав’язував у хвостик, аби не заважало замітати стежки біля під’їзду, великі сірі очі і гострий ніс. Річ у тім, що я так і не навчився їсти по-людськи… Їв аби сила була волочити дві ноги, а віддавав перевагу запахам. Так от! Моя сорочка за щось зачепилася на плечах, я подумав спершу, що за лопатки, які стирчали мов лопаті у вітряка, але ні – це були маленькі паросточки крил, які почали прокльовуватись із рубців. Зовсім кволенькі, зовсім малюсінькі, але крильця…
Отже, прощений. Я не мав наміру розшукувати душу Лілії. Можливо, вона вже відродилася і проживає життя малою дитиною, бо ж не встигла виконати свою земну місію. Звичайно, з пам’яті її нізащо не витру – це моє кохання, таке неправильне і заборонене…
***
- Северине, тобі час!
По довгому коридору пологового будинку чи то йшов, чи летів ангел – білокосий, сіроокий, у світлому одязі, з пишними крилами, обрамлений золотим німбом… Він прийшов вчасно – останні потуги матері і народилась чудова дівчинка. Ангел понюхав маленьку голівку – аромат ванілі, какао і кошеняти… Відродилася!..
- Привіт, маленька! Приймаю твою душу і тіло під пильну охорону, допоки мандруватимеш тенетами земного життя і для супроводження душі в Царство Боже, коли прийде час. Амінь. Цього разу так і не інакше!
…Люблю тебе, мій Ангеле, люблю...
Заступник, провідник в обитель Бога.
Ти знову звів місток із кришталю...
Ступаю легко. Тиха й босонога...
(«Мій Ангел»)
Київ, 19.01.2018
