20.08.2018 14:40
18+
173 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Леонід Пекар

Побажання

Побажання

 

Чи є ще хтось, хто боїться своїх побажань, хто боїться висловлювати власні думки вголос і на будь-який подразник у вигляді дзвінка телефону, чи розмови з знайомим реагує, лишаючи маленькі нотатки на папері. Чим менший клаптик, тим менше можливості в побажання розгулятися і зміцніти. Розумію, що коли внаслідок твоїх мимовільних, тихцем висловлених побажань хтось ламає ноги, то це називається інакше, але навіть думати про таке слово не хочу, не те що його писати.

Почалося все з тітки Євгенії, а точніше з її жартів. «Це не я!», – виголошувала вона, коли хтось із спільних знайомих потрапляв у якусь халепу, або, навіть, помирав. Втрати і погані звістки кожен переживає по-своєму, тому на дивацтва тітки довго не зважали, а з роками катастрофічно зменшилося коло тих, з ким літня дивачка знаходила спільну мову. Їй легше було порозумітися з квітами, що росли біля хати, ніж вислуховувати скарги нечисельних подруг, чи літніх сусідок на погоду, зрадливо стрибаючий тиск, чи чудеса алкогольної деградації родичів по чоловіковій лінії. Такі розмови вона уривала сердитим помахом руки:

– Про дочку свою краще розказуй, дорогенька, у неї завжди все добре!

Поганого про людей слухати не хотіла і уникала новин, які псували настрій.

З якогось моменту, ніхто не знав відколи, тітка стала щось шкребти на малесеньких клаптиках паперу і ховати їх в кишеню. Маленькі ті уривки я діставав зі сховків і щілин за шафами і ліжками, наче зі Стіни Плачу, коли приходив виймати на літо, чи ставити на зиму подвійні рами з шибками. Перший раз, назбиравши повні жмені розтерзаних папірців, я спіймав на собі переляканий погляд тітки Євгенії і спромігся лише спитати:

– Куди це?

Зрозумівши, що я ні про що не буду розпитувати, тітка жестом фокусника видобула з котроїсь шухлядки чорний пластиковий пакет і простягнула мені. Всі записки було зібрано, запаковано і ретельно позбавлено кисню третиною мотку клейкої стрічки. Озброєні заступом і мовчазні, немов змовники, ми поховали пакунок в свіжовикопаній ямі біля самого паркану.

Щоразу після подібної церемонії я спостерігав, як змінюється моя тітка – немов разом з тим пакунком з плечей старої жінки знімали страшенний тягар. І щоразу я стримувався, щоб не почати розпитувати про подібні чудасії, поки одного разу не розгорнув якогось папірця. «Покликала сусіда Миколу поправити електричну розетку. Просила його відключити струм, поки буде ремонтувати, він відмахнувся. Я майже розсердилася і подумала, щоб його вдарило, аби знав. Хоч би нічого з ним не сталося», – нашкрябала олівцем нетверда рука. В іншій записці йшлося про якусь Марію, якій дозволили викопати півонії на городі, а вона так безжально рубала лопатою корені, що авторка побажала їй вдарити себе по пальцях, а потім бідкалась, щоб цього не сталося. Якийсь Толік збирав вишні і відчахнув гілку, і тітка (певна річ то писала тітка, а не хтось інший) переживала, щоб йому не повідривало руки, як вона побажала. На кожному клаптику була маленька сповідь про злостиві побажання і каяття, що ті побажання увірвалися в думки.

Пам’ятаю в одному фільмі новомодна психолог пропонувала клієнтам написати проблему на папірці і спалити його. Запропонував тітці вчинити аутодафе усім її записочкам і одразу пошкодував, бо під тітчиним поглядом відчув себе маленьким хлопчиком, якого спіймали за шкодою – розчарування, сум і образа були в її очах.

– Тобі вже час, – тітка одразу зіщулилась і постаріла, ніби вага всіх закопаних нами клаптиків паперу знову лягла на її плечі.

– Може поясните, хоч щось? – я говорив тихо, як і належить спілкуватися з божевільними.

– Ти думаєш, що я дурна? Думаєш – голова не варить на старості? Йди! – вигукнула тітка і вказала скрюченим від артриту пальцем на двері.

Я послухався і пішов, гублячись у здогадах. Тітка геть не була схожа на божевільну чи таку, що страждала на старече слабоумство. Принаймі, до сьогодні я такого не помічав. Вона завжди знала хто вона, де знаходиться і який сьогодні день. Охоче вчилася новому: було це садівництво, чи кулінарія. Не сперечалася через приписи лікарів, але й не фанатіла за медикаментами. Цілком нормальна людина, якби не її відлюдькуватість і оті записочки. Вирішив, що таки допитаюся в тітки, що ж особливого в тих записочках.

Наступного дня тітка мовчки відчинила мені двері і побрела вглиб будинку, зосереджена і понура, ніби боялася розхлюпати думки і важливі слова. Вона посадила мене навпроти і спитала:

– Хочеш знати про записки?

Я мовчи кивнув.

Побажання є різні. Є такі, що дотепними тостами виголошують на голосних святах з келихом грайливого вина, чи чаркою оковитої в руці. Є такі, що шепочуться тихцем малим діткам слід за поцілунком, коли вкладають їх спати. А є такі, які не вимовляються, а цідяться крізь міцно стиснуті зуби отрутою прокльонів. І оці останні вириваються з людини невимушено і легко, немов тільки цього й чекали. Немов людина тільки те й робить, що шукає у кого порснути словесним гноєм, хоча ані в думках, ані в справах, здається, не здатна на те, чого може спересердя побажати і ближньому, і чужому.

Але й то не вся біда. Тітка помітила, що збуватися поспішають саме оті мовчазні лихослів’я, а не здравиці і «многая літа». Та й не диво, бо, чи доживе реципієнт побажань до похилого віку – питання відкрите, а от ногу зламати – вистачить не потрапити тією ногою на сходинку. І таких випадків вона стала помічати навколо себе все більше і більше.

– Це тоді, як ви стали казати: «Це не я!»? – питав я, не розуміючи, чи не жартує тітка.

– Та де там. Казати я те стала, коли вже сама втомилася від тих нещасть. Думала, може хтось теж помітив і стане казати, що я якась відьма? Але ж у нас не було такого в роду, – тітка в розпачі розвела руками. – Якби ж то таки було. Які вроки знімати, чи збирати зілля могла б. То знала би, як те повернути. А так… Піди знай, чи то насправді, чи, як той казав, ку-ку, – покрутила пальцем біля скроні.

Щоб переконатися, що не божеволіє, довелося тітці Євгенії провести кілька експериментів – побажати чогось легкого, «щоб прибило, але не на смерть».

Не спрацювало. Те що бажається легкомисно – і виконується абияк. А те, що випорскується із самого серця через переляк, чи злість – «воно ніби в камені карбується», і відвернути його ніяк не можна.

– А записки до чого?

– То все через курку, – сумно зізналася старенька.

Я ледве стримався, щоб не зареготати.

Курку, що взялася дзьобати щойно знесені яйця і при цьому непомітно зникати з місця злочину, тітка вистежила і від серця прок…

– Побажала, тобто, – виправилась старенька. – А потім думаю – то ж жива душа, так не можна. Коли сам-один довго, то не той контроль за собою, розумієш.

Слова, що зірвалися з уст, тітка вирішила зв’язати на папері письмом.

– Поки палички і крючечки допишеш, то голова охолоне, а серце пом’якшиться. А слова, що в тобі не втримались – ось вони, на папері, вже нікуди не дінуться. З то́ді і стала писати ті писунці.

– А курка?

– Шо курка? – не зрозуміла тітка.

– Курка жива?

– Та де там жива, – старенька махнула рукою. – Не жива.

– А як же записка? Не працює?

– Чого ж, мабуть, працює. Скільки ж у тої курки життя. Почекала місяць – і в борщ.

Я розреготався:

– В борщ?

– Вона й так не неслася, тільки шкоду робила, – пояснила тітка і собі розвеселилася, посміхаючись в долоньку.

Згадую, того дня я пожартував:

– Добре, що книжки досі друкують на папері, бо теперішні романи всі про атомну війну.

«Особливо мої», – додав подумки.

Ми багато сміялися і трішки плакала тітка Євгенія. Можливо від того, що нарешті позбулася своєї таємниці, як позбуваються сорому, потрапляючи в кабінет лікаря. Вона, наче, помолодшала і знайшла в собі сили, і прожила потім «не найгірший десяток» років, і полишила світ спокійна, з ледь помітною усмішкою.

Щоб менше завдавати клопоту своєю смертю, тітка розклала по будинку все необхідне для поховання і попришпилювала наверх малесенькі інструкції: те покласти в домовину, а те прибити на віко з середини, якого поставити хреста, з якої церкви покликати батюшку і біля кого хоче спочивати. Малесенькі записочки. Останні.

Якщо в хаті, ще до того, як труна тричі торкнулася порога, серед людей було чути шепіт: «Одна, саменька… як хто прокляв… наврочив хтось. Таке буває… сама все життя», – то на кладовищі про це вже говорили вголос. Та щойно я повернувся до пліткарів – всі замовкли і мовчали, поки не пішли з поминального обіду. Така, мабуть, природа в людей: спочатку пліткувати, а потім соромитися свого довгого язика.

Поки не знайшлося спадкоємців на будинок я вирішив подіставати із щілин і викопати в городі спадок у вигляді списаних папірців, щоб менше пояснювати родичам, що для чого. Хотів запалити вогнище, але мене відволік телефонний дзвінок, а потім в будинку на очі потрапили старезні фотоальбоми і пухкі, перев’язані паперовим шпагатом, стоси листів. Пожовклі конверти, збляклі малюнки квітів на листівках мертвими голубами розсипалися по підлозі, звільнившись від потертих пут. Переді мною лежало те, що колись наповнювало ціле людське життя: образи людей вкарбовані у чорно-білі світлини, слова вітань втиснуті в папір чиєюсь рукою, слова побажань, слова співчуття. Слова і слова.

На одній листівці з веселим їжачком великими друкованими буквами чиєсь дитяче вітання: «ХАЙ У ТNƌЄ ЗАЖDИ ƌУDЄ ХОРОШÑ НАСТріÑ А В ТNХ ХТО ТNƌЄ ОƌрАЗNТ ƌУDЄ ПАГАНÑ І ХАÑ ЗƌУВАЮЦЯ ТВОІ СЛОВА ПОƌАЖАНЯ!!!»

Мене наче обдало окропом. Рука безсило впустила листівку і веселий їжак сором’язливо пірнув, ховаючись в паперовому безладі.

Не може такого бути! Не може!

Старі листи розлітаються від мене немов осіннє листя – я хотів ще раз поглянути на ту листівку. Де вона! Де!

Листівка скаче в тремких руках, букви танцюють і розпливаються перед очима. Пам’ять запопадливо скаче кудись в минуле, гарячково кидаючись від спогаду до спогаду.

Треба переконатися, що мені не здалося… переконатись…

Не може бути…

…щоб це була…

…моя листівка.

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 13.12.2018 13:33  Каранда Галина => © 

Оце воно???)))
Ого.
В мене оперативна пам`ять коротша значно)))
Перепощу сюди) 

 21.08.2018 20:38  © ... => Каранда Галина 

Коли не напиши, а видавця три роки чекати (якщо пощастить) (( 

 21.08.2018 15:52  Каранда Галина => © 

так ще ж наче й не написано...) 

 21.08.2018 14:26  © ... => Каранда Галина 

Згода. Лишилося знайти видавця.

 21.08.2018 14:01  Каранда Галина => © 

 то я в долі на гонорар!)))

 21.08.2018 13:53  © ... => Каранда Галина 
Тут Ви праві. Якщо слово "не твердая криця", то зброя масово враження, це точно. Всім майстрам слова треба бути дуже обережними і стати на облік у міському відділку міністерства інформації (щойно вони з`являться) )))
А Метрам літературного карате (особливо півтора-Метрам) потрібно видавати ліцензії на носіння слова. ))
До речі, хороша ідея для наступного оповідання.
 21.08.2018 12:50  Каранда Галина => © 

не знаю. не завжди так, певно. 

 21.08.2018 12:18  © ... => Каранда Галина 

Як на мене - сила слів в тому, що їх готові почути. Коли не чують, то це голос волаючого в пустелі. 

 20.08.2018 21:20  Каранда Галина => © 

цікаво.
І - ви знаєте, я вірю. Розумію, що ви все вигадали, але вірю, що так буває. Не раз переконувалася в силі слів.