Чи знайомий вам запах весни? Яблуневий цвіт мрійливо літає у повітрі, а свіжість чепурних трав дарує відчуття свободи та безмежного щастя. Пухнасті білі ромашки досконало доповнюють цю ідилію, і здавалося б, що ніщо у світі не може зруйнувати її.
Того чудового весняного ранку він знову сидів біля її ліжка та не привертав до себе ніякої уваги. Увесь цей час він невпевнено тримав її руку. Зморшкувате лице жінки, немов заклякло у спокої…
Люди у білих халатах постійно метушилися у кімнаті, тому чоловікові так важко було зібрати усі думки до купи. Годинник на стіні також не давав йому спокою. Його цокотіння нахабно нагадувало про швидкоплинність часу та промайнувше життя. Вкотре стискаючи її руку, чоловік намагався зануритися у спогади…
Теплий весняний ранок іронічно набирав обертів. Ніжні промінці сонця лоскотали повіки та мимовільно викликали посмішку. Таку дитячу, щиру та живу.
У кінці вулиці виднілася молода пара. Таких людей помічаєш відразу:безтурботні, щасливі та такі закохані. Проте помітно було і те, що попри усю радість та сміх, хлопець неабияк нервував. Причиною тому, мабуть, була золота каблучка у кишені, яка ще із самого рання не давала йому спокою.
Невпевнено тримаючи руку коханої, юнак різко зупинився… Було уже неважливо, що він став не на те коліно, сказав трохи не ті слова та й поцілував наречену якось невміло. Ядром усього моменту є віддане «так»…та щасливий блиск у їхніх очах.
Роздуми перервало важке тупотіння лікарів, які так відчайдушно боролися за чиєсь життя… знову.
Іноді так важко осягнути усю складність нашої дійсності. Абсолютно незрозуміло чому одні люди йдуть, а інші залишаються. Неможливо зрозуміти і те, як один день може поєднати такий щасливий ранок та такий кривавий вечір. Вечір, у який розбиваються усі мрії та сподівання. Вечір, який в одну мить перевертає світ, псує долі та забирає життя…
Саме у такий вечір згасло дві душі. Лише незагоєні рани нагадують про ту страшну катастрофу. Лише її двадцятирічна кома не дає йому покинути цей світ. Лише невимовне кохання до неї, уже не дівчини, але все ж тої жінки, яку він так невпевнено тримав за руку, не відпускало його.
Двадцять років він був для неї ангелом, який своїми слізьми розгладжував її дрібні зморшки та приховував нитки сивини. І лише золота каблучка на руці цієї жінки дає йому змогу повернутися у той теплий весняний ранок, коли яблуневий цвіт дурманив своїм солодом, а кохання п’янило їх загублені душі.