Майстри слова
Довга трубчата лампа перелякано моргала і схлипувала під самою стелею, не в змозі наповнити довгий вузький коридор ні світлом, ні звуком. Якби не її напарниця, що натужно гула поруч, годі було й роздивитися обличчя людей, які підпирали стіни. В кінці коридору, розчиненому десь у темряві, час від часу було чути: «Хто крайній?», – і шарудіння об стіну чергової спини. Якійсь вразливій натурі могло би почутися неквапливе капання води і брязкіт ланцюгів на закутих бранцях, але натомість час від часу з вулиці долинало ритуальне скімління гальмівних колодок жовтих «Богданів».
– На чорта я у тому твітері реєструвалася, – вкотре почала ремствувати округла жінка закута у чорні джинси.
Вона змінила позу і примостилася до стіни боком, заклавши руку за голову. Груди в глибокому вирізі кофтинки ожили, перекочуючись важкими кругляками. Чоловікові у вишиванці, що стояв навпроти розчарованої пані, здалося, що ті кругляки підморгують йому разом зі спалахами знервованого світильника. Він надзвичайним зусиллям волі відвів очі від знахабнілих цицьок і втупився в підлогу, сподіваючись, що ніхто не помітив його внутрішньої боротьби.
– Там же кількість знаків обмежена, – зауважив довгов’язий бородань і поправив на носі окуляри. – Вам хіба сюди треба?
– Збільшили кількість знаків для твітів, – озвався сухорлявий молодик в червоних сліпонах, що стояв неподалік в черзі. – Строчиш чотири повних повідомлення і отримуєш від міністерства інформації повідомлення про обов’язкову реєстрацію.
– То шо, я, як та дура, удалилася на «однокласніках», а можна було не рипатись і далі слухати музику «вконтактіках»? – жіночка в чорних джинсах озирнулася на бороданя, перехопила його погляд, що прикипів до вирізу на її кофтинці, і знову заворушилася, міняючи позу і складаючи руки на грудях.
– Вони так, чи так заблокували б ворожі ресурси, – бородань з жалем направив окуляри на стіну навпроти. – Справа в кількості знаків, що продукує юзер.
– Хто-хто? – жіночка з прикритим вирізом аж закинула голову, щоб бачити обличчя бороданя.
– Лох! – гукнув сухорлявий молодик з черги.
– Хто-хто?! Лох?! То всі ми тут лохи?! – жінка в джинсах розреготалася.
– Так і є, – продовжував бородань. – Треба було виходити на протести коли 6688 приймали. Ми навіть плакати намалювали на роботі, але…
– Та куди виходити? Уже ж виходили! Ну-ну, і шо? – жіночка в джинсах знову задерла голову.
– А потім було рішення колегії ВСУ, що поняття закон має розширене тлумачення і включає в себе законодавство у цілому, в тому числі нормативні акти, що регулюють відповідні правовідносини.
– І шо?
– А я й не знав, – сумно озвався сухорлявий молодик.
– Мало хто знав, – бородань заходився терти окуляри серветкою з мікрофібри. – А потім мусора, – в черзі на нього одразу зашикали, – внесли зміни до наказу 622 і ми опинилися тут.
Вся черга затихла, очікуючи детальнішого пояснення. Бородань одягнув окуляри, склав руки на грудях і заходився розглядати носаки власних черевиків. Жіночка в чорних джинсах нетерпляче штовхнула його ліктем:
– І шо?
– Без рішення ВСУ 622-й наказ був, наче, для внутрішнього користування, чи як. А тепер – ніби закон, – бородань оглянув чергу. – Їм тепер навіть закони не потрібні. Парламент можна розганяти. Все. Кінець Конституції.
– А в наказ що добавили? – спитав хтось з черги. Колізію з Верховним Судом мало хто розумів.
– В наказ додали трішки про інформаційну безпеку. Бо інформація – предмет підвищеної небезпеки, бач те но. А наказ той – про затвердження інструкції щодо обігу зброї. Вуаля. З усіма супутніми, як то кажуть. Слово тепер прирівнюється до зброї. В широкому сенсі. Нових наказів не роблять, вносять зміни в старі, ніби так і було.
– Хріна ж собі! – загуділа черга і розпалася на групки, в яких всі намагалися щось пояснити всім.
– А про знаки там шо, бо я шось ни поняла? – не вгавала жіночка в чорних джинсах.
– Кажуть: нижній поріг у тисячу знаків. А ще кажуть: у них там ціла табличка є – кого до якої категорії віднести. Чим більше пишеш – тим вищі вимоги.
– От я дурна! – дійшла висновку його співрозмовниця. – Це ж ото як з одноглазніків злізла – на фейсбуку давай статуси лупити за звичкою. Ну знаєш там: «палюбі міня такой…», «єслі ти міня ні любіш…»
– Ненавиджу таке, – зізнався бородань.
– І правильно. Я тепер теж. Буду котиків постити. В моєї куми троє: чорний, чорно-білий…
– Будуть банити і штрафувати. Як за розсилку спаму.
– Так то ж не перепост! То ж свої тваринки.
– Хіба що свої, – погодився бородань.
– А я писав в групі про книжки і серіали, – озвався сухорлявий молодик в червоних сліпонах, – через тиждень повідомлення: підійдіть туди й туди для реєстрації.
– А скільки підписників? – поцікавився бородань.
– 299 френдів, щоб не претендувати на «лідера громадської думки».
– А підписників?
– А є різниця? – молодик занурився в телефон і ошелешено видав, – 618! Святі Марк та Стів! А я й не дивлюся сюди!
– Збирай бабло на сейф, – посміхнувся бородань.
– Який сейф…? Скільки максимум знаків…? А «телеграм» рахують…? «Інстаграм» теж…? – загудів натовп самовіддано сиплючи питаннями.
Двері, під якими стовбичив натовп, відчинилися і звідти в коридор вивалився сп’янілий від щастя відвідувач:
– «Буквоїд»! – радісно виголосив він. – От стільки, – показав пальцями, – не вистачило до «графомана». От стільки.
Його взялися розпитувати «що там, як там», але той, досвідчено розтинаючи плечем натовп, рвонув до виходу, гукаючи на ходу наче пароль:
– Там все розкажуть!
Відгук «Козел!» потонув у галасі тонко розмазаного по стінах коридору натовпу.
– Хто наступний? Ви? – гукнула жіночка в чорних джинсах до чоловіка у вишиванці. – Швидше йдіть, бо ж народу купа. Ще не вистачало в чергу писатися, як в паспортному.
Що не так в паспортному відвідувач у вишиванці не дослухав, щільно зачинивши за собою двері. Галас з коридору тепер не бив його по спині, а нахабно дерся крізь шпарину між потемнілим паркетом і дверним полотном.
Невелике приміщення з низькою стелею, на диво вміщувало в собі з десяток столів суцільно завалених теками з паперами. На декількох, між стосами, виднілися пожовклі від старості монітори, схожі на повалені на бік квадратні квіткові горщики. В кутку біля дверей сором’язливо примостилась вузенька шафа, що дотримувалась обов’язкового для приміщення дрескоду, тобто була вщент забита теками і зверху містила не менше стосів з паперами, як деякі столи.
В протилежному кутку біля вікна, на пару з одноногим вентилятором, відчайдушно вимахував руками єдиний в кабінеті клерк.
– Проходьте сюди! Бачите в яких умовах працюємо. Була податкова, було кадебе, було ще багато чого. А тепер віддали нам. Сідайте, – запросив клерк і націлив вказівні пальці на клавіатуру. – Ви в нас…?
– Ось тут все, – відвідувач простягнув господарю кабінету прозору теку.
Клерк, погано приховуючи розчарування, узявся гортати глянцеві файли. Він сподівався на бліцкриг в кінці робочого дня, а доведеться ще й читати якісь папірці. Зрештою, відшукавши необхідне, почав тицяти в затерті кнопки дешевої клавіатури.
– Ага! Ого! – означав він етапи своєї роботи зазираючи в віконце діжкоподібного монітору. – Нічого собі. Нечасто таке побачиш. А точніше ніколи, – клерка одночасно засмучував об’єм необхідної роботи, бо він надувався, як міх, і повільно випускав повітря крізь стиснуті губи, і веселило те, що він вичитував на екрані.
– Значить, он як, – господар кабінету, відкинувшись на спинку крісла і впираючись в стіл широко розставленими руками, з інтересом розглядував відвідувача. – То ви в нас просто «майстер слова». За всіма показниками. Не можу знайти ваших публікацій в інтернеті.
– Впевнений, що бачив їх там, – відвідувач не розумів, що так здивувало клерка.
– Але жодного акаунту з вашим ім’ям. В жодній із соцмереж.
– Я не пишу в цих… мережах. Переважно на папері.
Клерк здивовано знизав плечима.
– І як же вам це вдається?
– Переважно пером. Так найшвидше. Весь текст перед очима і рука не втомлюється.
– А…? – клерк показав рукою на монітор.
– Чесне слово, я не знаю. Відношу до видавця, а що там далі – не знаю, – відбував дурника відвідувач.
Клерк піджав губи, побарабанив пальцями по столу і заходився рухати з боку в бік брудну мишку. Після кількох кліків він поглянув на відвідувача, потім на монітор, потім знов на відвідувача, – немов підсліпуватий прикордонник позирав у паспорт на польській митниці. Після чого, налягаючи всім тілом, повернув монітор екраном до відвідувача:
– Це ж ви? Чи ні?
Відвідувач повертів головою, розглядаючи зображення сивовусого діда в чорному кожусі і знизав плечима:
– Може й я. Принаймі, схожий. Мої друзі… тут… пожартували були. Показали яким би я мав бути у старості на думку якоїсь програми. Можливо це теж воно.
– Хороші ж у вас друзі, що аж у Вікіпедію вперли підробку. Треба зробити нотатку, хай виправлять.
– Не треба. Нехай буде. Повисить, вони самі знімуть. Це ж, наче, як здравиця була на День народження.
– Але оце все ви: Джеджалик, Мирон, Мирон Сторож? Це все ваші ніки: Мирон Ковалишин, Руслан, Іван Живий?
– Щиро зізнаюся, – відвідувач підняв обидві руки, – це все я. Але обрати псевдоніми було вимушеним кроком.
– Зрозуміло, попередній режим вас не надто шанував.
Відвідувач скривився.
Клерк знову занурився в читання і аж присвиснув:
– Це правда, п’ять мов? Ви пишете п’ятьма мовами, не рахуючи української?
– Здається, так? – зніяковів відвідувач і тихцем, як йому здалося, поглянув на кишеньковий годинник з великим циферблатом.
– Бачу ви поспішаєте. Тож говоритиму коротко, – клерк побарабанив пальцями по столу в пошуках рішучості, вдихнув і завчено затараторив. – Ви знаєте, що зараз скрутні для держави часи і кожен повинен внести свою лепту в боротьбу за українську державу. Але такі як ви, навіть вносячи найменшу дещицю, можуть зробити дуже багато. Особливо на нашому спільному інформаційному фронті. Звісно ми можемо вас мобілізувати і приставити на службу країні, але творити ми вас не примусимо. Тому, найкращим для вас і для нас було б, якби ви добровільно погодилися на співпрацю.
Відвідувача у вишитій сорочці аж пересмикнуло. «Співпраця!», – лунало в його голові. «Добровільна згода на співпрацю». Подібне він уже чув не раз.
– Для кого це – «для вас»? – на скронях у відвідувача заграли м’язи. Він схилився над столом і зазирнув в очі клерку. – Кажете тут було кадебе? А до цього огепеу, мабуть? Нічого не змінилося. Що сюди не приліпи, а виходить катівня. А де ваша розстрільна кімната?
– Не… не… немає, – розгублено замекав клерк.
– Нічого. Це нічого. Скоро з’явиться. За такими товстими стінами, звідки жоден звук не виходить назовні, обов’язково з’явиться розстрільна кімната.
– До чого тут розстріли, – почав приходити до тями клерк. – Ми – міське управління міністерства інформації. Наша робота протидіяти агресії в інформаційному просторі.
– Шляхом…?
– Не зрозумів. А-а… шляхом блокування ворожих ресурсів і наповненням інфопростору якісним контентом, – закотивши очі процитував клерк, немов це було написано десь на стелі. А взагалі ми забезпечуємо інформаційний сувере…
– Для чого вам «згода на співпрацю», – урвав натхненний спіч відвідувач. – Це згодиться для копійчаної шльондри, але не для порядного громадянина.
– Порядні громадяни добровільно записуються у збройні сили, – почав закипати клерк, – і їх не потрібно вмовляти підписувати контракт…
– То де ж той контракт, про який ви говорите?
В кабінеті запанувала тиша. Клерк сидів з відкритим ротом, як риба що потрапила в рідкий азот, а відвідувач старанно свердлив його поглядом. За трохи руки господаря кабінету ожили і занишрорили по столу, немов, той необхідний листочок щойно був тут і десь зник.
– Контракт, – промовив сам до себе клерк. – Контракт. Справді контракт. У військо? – здивовано підняв брови.
– Ваш контракт! Ваш!
– Наш контракт для вас? – клерк ніяк не розумів, що ж від нього хочуть. – Контракт для вас від Міністерства інформації? А я не… Зараз я запитаю, – і швидко заходився дзвонити по мобільному телефону.
На запитання про контракт з трубки полинула скоромовка, з якої до відвідувача долинало: «на **й тебе», «на **й твої ідеї», «***бав усе управління своїми приколами». Клерк продовжував силувано посміхатися і кивати головою навіть після того, як на екрані висвітився час розмови.
– Все, зрозумів. Дякую за підказку.
В момент, коли клерк, втупившись в екран телефону, намагався для себе вирішити, чи чув щось із цієї розмови відвідувач – двері на мить відчинилися і крізь коридорний галас хтось гукнув:
– Ну, скоро там?
Стражденницька усмішка на обличчі клерка еволюціонувала в винахідницьку, а голос, здавалося, замироточив.
– Як бачите, сьогодні ми це не вирішимо – дуже багато роботи. Адреса ваша є, я направлю когось із спеціалістів, щоб в спокійні обстановці розібратися з паперами. Завтра о дев’ятій, влаштує? Чудово. Не буду вас більше затримувати. До побачення.
Клерк схилив голову і відвідувач готовий був заприсягтися, що на головою господаря кабінету блиснув німб.
– Ну що там? Ну як там? – смикали відвідувача у вишиванці в коридорі, коли він залишив кабінет.
– Наче б то майстром слова назвали, – розгублено відповів.
Галас в коридорі стих і людськими ланцюжками в різні боки побігло – «майстер слова», «майстра дали».
– Ти тримайся, мужик, – поплескав його по плечу сухорлявий молодик в кросівках.
– А що такого? – не розумів відвідувач у вишиванці.
– Та нічого такого. Просто…, – молодик зашарівся і стенув плечима.
– А ви казали про сейф для зброї, – звернувся «майстер» до високого бороданя.
Очі в того забігали:
– Мабуть вже не треба. Там скажуть… пізніше. Моя вам порада – не розмовляйте на вулиці з незнайомими людьми, – і взявся посилено вивчати щось на підлозі.
Поки черга співчутливими поглядами проводжала відвідувача у вишиванці до виходу, клерк у кабінеті енергійно листав вказівним пальцем сторінки в телефоні.
– Українська жіноча спілка? – спитав у телефона, набравши номер. – Як ви ставитеся до пропаганди проституції?
Після розмови він зробив ще кілька дзвінків і узявся, по одній букві, заповнювати давно відкриту на екрані комп’ютера форму на останнього відвідувача.
– Значить так. І-в-а-н. Я-к-о-в-и-ч. Ф-р-а-н-к-о.
Лице клерка, по дитячому, світилося щастям.
***
Коли в задній кишені джинсів засмикався телефон, Іван вирішив що непогано було б придбати якусь піджачинку з багатьма кишенями, щоб не обривати кишені в штанях.
«Леся» - світилося на екрані телефону.
– Привіт, Ларисо Петрівно! – відповів на виклик. – Не поспішай у ту божевільню. Завтра мені принесуть контракт – подивимось, що там. А потім сходимо до лікаря. Як його пу… пуль… не Пулюй, от Іванові Павловичу там гикається – до пульмонолога, от. Домовилися? Як на рахунок сходити на рухомі картинки ввечері? – Іван розсміявся. – В кінотеатр звісно. Сьогодні якісь «фантастичні звірі» у 3D. Можна й зараз. Все, пішов по квитки. Чекаю.
Іван дістав кишеньковий годинник розміром з долоню з безліччю стрілок і циферблатів, подивився на годинник на телефоні, кивнув головою, мовляв «все гут», і став розпихувати техніку по кишенях.
Перед дверима кінотеатру він ще раз уважно оглянув величезну плякарду, де був зображений чоловік з кучерявим чубом і тоненькою паличкою в руці – кінчик палички ледь помітно світився.
Іван смикнув головою і посміхнувся – йому б таке і в голову не прийшло – так змінився світ.
Лариса Петрівна – статна жінка у довгій спідниці з довгим русявим волоссям, зібраним у складну зачіску на старовинний манер – застала його на лаві за читанням газет. Іван перегортав сторінку, завмирав на хвилину, лаявся і знову перегортав сторінку.
– Що там нового? – жінка вмостилася біля нього на лаві.
– Просто немає слів, Лесюню. Немає слів. Ходім до зали, не будемо псувати собі настрій, – всі газети полетіли в смітник.
Після сеансу пара, як вони себе називали, мандрівників гуляла містом. Серед розкутої молоді; серед публіки, що сиділа за столиками із фігурними пивними склянками; повз чисельні малесенькі кав’ярні, що поширювали в повітрі аромат смаженої заокеанської кави; повз елегантні вітрини магазинів і реставровані фасади будинків. Кілька разів завертали у двори і поверталися на вулицю, скрушно хитаючи головами на занепад, який панував там.
– Часи змінюються, а люди ні, – кожен раз повторював Іван.
– Гадаєте і тут хруні? – спитала Леся.
– Хруні – завжди хруні! – засміявся Іван. – Навіть якщо засідатимуть у ратуші, чи магістраті. А для свині головне – напхати власне пузо. Що там, за межами корита – її не цікавить.
– Лесюню, як гадаєш, – за трохи озвався Іван, – чому шановний Іван Павлович обрав саме нас?
Лариса Петрівна зморщила носа, розглядаючи молоду пані з цигаркою, дитячою коляскою і з прирослою до руки пляшкою пива.
– Здається, він сказав нам менше ніж знає сам.
– У цьому я певен. Певна річ, не казав. Ти бачила сучасні гроші? – Леся кивнула. – Отож.
З розмовами не помітили, як стемніло. Але загорілися вуличні ліхтарі і пара неквапом вирушила додому – на щастя квартири вони знімали в одному будинку.
Ранок розпочався незрозумілим галасом під вікнами. Іван визирнув у вікно і побачив кілька груп людей, які голосно розмовляли і, час від часу, обмінювалися перемовниками, як собаки блохами. Незабаром до сегментованого натовпу стала приєднуватися публіка з великими обписаними гаслами аркушами паперу. Десь назрівав мітинг, але важко було зрозуміти, що збиралася вимагати різношерста публіка – надто широким був спектр вимог, які виголошували плакати в їхніх руках.
Мітинги у місті – звичне явище, тому Іван спокійно відправився до ванної кімнати голитися, щоб бути готовим до приходу спеціаліста з міністерства інформації.
Рівно о дев’ятій у двері подзвонили і на порозі з’явився коротко стрижений молодий чоловік у дешевій сорочці з рукавами до ліктів і мало не до блиску витертих вузьких штанях. Щойно його запросили до оселі, як він взявся діставати з теки якісь папірці, записочки і брошури. Іван, пам’ятаючи вчорашню настанову бороданя, чекав коли заговорить гість.
Прибулий назвався і заходився монотонно розповідати про задачі і «виклики», які стояли перед його організацією. На підняту господарем руку, що намагався спинити речитатив, дивився, немов, загіпнотизований – поступово вповільнював темп своєї промови, не зводячи очей з долоні, що зависла прямо перед ним.
– Що означає «майстер слова» особисто для мене? – спитав Іван коли стало тихо.
– Повторюся, що питання інформаційної безпеки стоїть дуже гостро, – надуваючи щоки, гість завів знайому пісню, – тому певні види діяльності тепер підлягають ліцензуванню. Також залежить – це рерайт, чи копірайт. Якщо рерайт, то вимоги…
– Нічого не зрозумів. Що саме і чо́му підлягає?
Гість на хвилину завмер, на око визначаючи ступінь неосвіченості господаря.
– Так, як ви отримали статус «майстра слова», практично весь, продукований вами контент…
– Я? Про… кон… що?
– Все, що напишете. Все що напишете і опублікуєте… Так зрозуміліше? …підлягає ліцензуванню. Багато пишете? Потрібно на все отримувати ліцензію. Але не лякайтеся, це нескладно. Саме для цього я тут.
– Для написання оповідань одна ліцензія, а для п’єс інша? – Іван виглядав досить пригнічено.
– П’єс? – перепитав гість, смакуючи забуте слово. – А, згадав. Це для театру?
– Поезія, сподіваюся, знайоме слово, теж потребує ліцензії?
– Віршики? Так, треба, – гість тицьнув пальцем серед множини паперів, що неохайним віялом висіли з його руки.
– Поеми? – випробовував гостя Іван.
Той здивовано підняв голову:
– Це ж віршики, нє?
– Оповідання? – атакував Іван.
– Так, – захищався гість.
– Новелли? – новий випад.
– Так, – батман спеціаліста.
– Романи, повісті, переклади? – комбінована атака.
– Так-так-ні, – технічно відбив напад гість.
– Що «ні»? – ковтнув повітря Іван.
– За точність перекладу відповідає літературний агент автора. Можна поглянути на ваші документи? – зробив фінт гість.
– Присядьте, – господар вказав на канапу. – Я закрию вікно.
Галасливий натовп під вікнами раз-по-раз вибухав диким букетом несумісних гасел: «Проституція – ганьба!», «Фашизм не пройде!», «Я тобі не дорогенька!». «Руки геть від віри!» – змінювалося на – «Руки геть від церкви!», а «Реформи не спинити!» – перетиналося з – «Робіть майдан в голові, а не на вулиці!». І незрозуміло за що ратувало гасло: «Проституція – не полюція!».
– Скільки часу діятимуть ліцензії? – Іван удавав, що шукає серед паперів документи.
– Деякі видаються пожиттєво, як то – любовна лірика. Головне, щоб не було закликів до публічних проявів будь-якої сексуальної орієнтації. А інші…
– Стоп! – Іван, ошелешений почутим, замахав руками. – Не було чого?
– Ви ж знаєте, що в Україні заборонено публічні прояви сексуальної орієнтації? З вами все добре? – схопився на ноги гість, зауваживши вибалушені очі господаря квартири.
– Та ні, все добре, – Іван присів біля гостя. – Це такий новий жарт? – криво посміхнувся до гостя. – Як про снігурів і хлопчика в трусиках? Розумієте, я не завжди розумію, що правда, а що черговий… як це… тролінг.
– Не тролінг. Минулого тижня прийняли постанову, а вчора вона вступила в дію.
– Це божевілля. Справжнє неприкрите божевілля. Всі громадяни, що заведуть вуса, – Іван погладив власну рослинність на верхній губі, – і, найстрашніше, громадянки, що одягнуть сукні і капелюшки, будуть, як той старий п`яниця Ной, якого висміяв власний син. Але й там знайшлися люди зі здоровим глуздом…
– Не переймайтеся так, – пом’якшив тон гість. – Ви ж не перший рік на цьому світі живете. В нас більшість законів не виконується. Хіба що такі, що кров з носа треба робити.
– А хто вирішує, що виконувати? Хто визначає кому належить виконувати, а кому ні?
Гість вимучено скривився:
– Громадськість. Он, чуєте, волає під вікнами.
Громадськість трішки стишила скандування і звернула погляди на кількох чоловіках у ділових костюмах і з однаковими шкіряними портфелями. Ті, поодинці перемовившись з очільниками окремих груп, рушили до під’їзду будинку. Це викликало чимале збудження серед мітингарів і ті заволали всі одночасно – кожен своє.
– Ваші однопартійці теж там є? – гість знову занурився в свої папери.
– Хто? Однопартійці? – Іван відійшов від вікна.
– В мене написано, що ви балотувалися від Української Радикальної партії. Чомусь написано – «до сейму». І «райхсрату», – гість, здійнявши брови, поглянув на господаря.
– Справді? Так написано? Втім, не зважайте, це зовсім інша партія. Зовсім інша. ЇЇ вже давно немає. Тієї радикальної партії. Можете сказати, що то за публіка зібралася? – спитав Іван у гостя, котрий розривався між текою, паперами затиснутими у лівиці, кульковою ручкою і брошурками, затиснутими під пахвою.
Спеціаліст підійшов до вікна і зойкнув.
– Було менше, як я йшов. Що ж, якщо є якісь громадські рухи чи об’єднання, що приймають участь у вуличних акціях, то всі тут. Праві, ліві, крайні праві і крайні ліві. Майже весь спектр. Веселка. Ті що з веселкою теж є. Хтось добряче їх дістав, скажу я вам.
Іван посміхнувся:
– Хороша людина, мабуть.
В двері обережно, але наполегливо подзвонили. Перед дверима, наче сім’я перед об’єктивом фотографа, застигли чоловіки в ділових костюмах, яких Іван бачив у дворі перед будинком. Вони одночасно набрали повітря в груди, але найменший з них втиснув в руки господаря планшет, скорописну ручку і застрочив скоромовкою:
– Франко Іван Якович? Отримайте і розпишіться. Дякую. До побачення.
– А отримати що? – спробував зупинити спритника господар.
Той відірвав пів листка на планшеті і простягнув:
– Повістка.
– Від кого?
– Міністерство освіти. Позивається до вас через наклеп. По суті не в курсі, – чоловік знизав плечима. – Чув начальство говорило за «Абабагаламагу». Мабуть щось з видавництвом не теє. Дзвоніть Малко́вичу – він має знати, якщо не емігрував, що там як, – останні слова вже лунали з кабіни ліфту.
Іван поглянув на решту костюмованої публіки:
– Чим вам можу допомогти?
За кілька хвилин він лишив підпис ще на кількох викликах до суду та повідомленнях: якісь жіночі організації з незнайомими назвами звинуватили його в пропагуванні проституції; СБУ повідомила про підозру у справі про повалення існуючого ладу і звинуватила в пропагуванні анархізму та анархо-синдикалізму; міжконфесійне об’єднання позивалося через зневагу почуттів віруючих; комісія регулювання міжетнічних стосунків звинуватила в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі; а громадянка Цицата Анжела Пилипівна позивалася через сексуальні домагання, які вона вгледіла в його віршах.
Іван сидів на канапі і ошелешено перебирав щойно отримані папірці, наче це були вітальні листівки і він ніяк не міг обрати кращу. Він все намагався пригадати, що такого він встиг накоїти, щоб отримати такі вітання.
– Чорти б їх взяли! – неголосно лаявся Іван.
– Прошу? – спеціаліст МУМІ* підняв погляд від екрану телефона
– Що це таке? – господар оселі простягнув вузенькі папірці з печатками гостеві.
– Повістки, – повідомив той, нахилившись вперед і оглянувши лиховісні папірці, але жодного до рук не взяв.
– Мене тягнуть до суду? – здивувався Іван.
– Чому тягнуть? Самі прийдете. А не прийдете, тоді потягнуть.
– За мої твори?
– Ні. За те, що вони в них побачили.
– Он воно як, – Іван відхилився на спинку канапи і поклав руки на ноги. Його відсутній погляд ковзав по стінам, немов господар дому намагався почути далеку мелодію. – А побачать те, що захочуть побачити.
– Як правило, – погодився гість. Здавалося, він дивиться на господаря зі співчуттям. – Знаходять жертву і накидаються зграєю. Потім розбігаються і не має значення хто був правий у цій ситуації, і які виправдання має на власну користь. Жертви таких нападів неправі апріорі. Потім знаходиться новий об’єкт для захисту і все повторюється – галас, протести, позови.
Маленькі шматочки пазлів все ще налазили краями один на одного, штовхалися і сварилися приміряючи свої товкачики до сусідських гнізд, але загальна картина для Івана вимальовувалась дедалі чіткіше.
– А потім? – спитав він, нахиливши голову, як гончак.
– Нічого потім. Тиша. Тиша і спокій. Жертва ходить по судах, а ця братія реєструє нову ГО-шку і продовжує боротися проти щеплень, ГМО, чи за порятунок синіх китів на пласкій Землі. Хто на чому спеціалізується.
З вулиці почулися нові крики, що вискливими нотами перекривали неголосні монотонні скандування. Гість з господарем поспішили до вікна. Нова група протестувальників, озброївшись транспарантами на довгих голоблях з зображенням синього пацюка, тіснила колег по цеху, виборюючи місце під вікнами будинку для увіковічення свого протесту. Після нетривалої штовханини і кількох селфі новоприбулі заходилися радитися між собою.
– А це ще хто? – приречено видихнув Іван.
– По тому, що в них із собою чимало червоної фарби, роблю припущення, що це захисники тварин.
– А намальовано в них…? Лис Микита! – останнє відкриття геть добило бідолаху. – Чорти б їх усіх вхопили, – додав він філософським тоном.
– Я, мабуть, не повинен був би цього робити, – розглядаючи натовп на подвір’ї багатоповерхівки, озвався спеціаліст МУМІ, – і дотримуватися процедури, але, бачу, ситуація може стати критичною, – голос його був неголосний і спокійний, немов йшлося про якісь цілком буденні речі, про які він говорить кожен день. – В нас відкривається відділ, де знадобляться ваш талат і ваша працелюбність. Місць небагато, але, запевняю, оплата гідна і ставлення, як до митця, гарантовано. Жити будете за містом, на природі, подалі від метушні і електросмогу. Я б сам подав заяву, – посміхнувся до господаря, – але там в пріоритеті «майстри слова».
Іван повільно відійшов від вікна і сів у крісло.
– А як же… Знаєте, я звик сам здобувати матеріали для сюжетів і… змалювання життя. А робота в газеті, як ніде…
– Облиште, Іван Якович. Усі сюжети вже змальовані і занесені в таблиці. Це, як картини на біблійну тематику – сюжети відомі. Вже все сказано і намальовано. Майстерність художника, його техніка, його стиль – ось що важливо. Зараз важливе не копирсання в минулому, а рух за вказівниками, такими собі верстовими стовпами. Стратегію, щоб знати куди рухатися, розроблено і схвалено…
– Ким схвалено? – не втримався Іван.
– Вами розроблено, вами. Вперед до Європи, до глобального світу. І ніхто крім людей творчих, наділених… м-м… уявою, не зможе впоратися…
– Ким схвалено? – голосніше повторив Іван.
– Керівництвом…, – затнувся гість. Його випхали зі звичної колії і ніяк не вдавалося повернутися до порядку думок, – Керівниками держави… народом… кого народ обрав… активними… авторитетними громадянами…
– Тобто, вами?
– Тобто, нами… Що? Ні, що ви оце… Облиште. Ми ж вами не хлопчаки. Знаємо життя, знаємо, що є люди авторитетні і наділені владою, і навколо них і треба гуртуватися. А хто ж, як не поет, не письменник – інженер людських душ, може підібрати ключі до сердець наших громадян. Особливо тих, які у всьому сумніваються. На сьогодні це наша золота акція. Переконайте їх і можна перевернути гори.
На словах про «інженера людських душ» Іван напружився і нахилився вперед, ніби очікував, що співрозмовник вчепиться йому в горло, але голос його видавався спокійним:
– Я маю подзвонити.
Він вийшов з кімнати і набрав номер, щомиті озираючись, чи не чує його розмову гість.
– Ларисо Петрівно, привіт! … Сидить в мене. … До контракту ще не дійшло. Здається нас, тобто мене, хочуть знову запхати до якоїсь буцегарні, чи … Так, саме до концтабору, бо вже заспівав мені про життя на природі, як ті з ОГПУ. Ніяка то ще не Україна, Лесюню. Можемо рухатися далі, ще років на п’ятдесят. … Менше? Тридцять?... Хоча, знаєш Ларисо Петрівно, я вже достатньо побачив, та й кристалів у мене, – Іван дістав з кишені прозорий пакетик і поглянув на нього поти вікна, – на жаль, в один кінець. … Залиш собі. Я гадаю, мені час повертатися. Маю багато роботи. Тепер я розумію, чому професор Пулюй був такий схвильований. … Ні, лишайся в себе. Не знаю скільки в нас ще часу. І… кхм, ти одягнена? Щоб не було як минулий раз. Бо боса пані в нічній сорочці серед міста … Добре приготуйся. За хвилину.
Іван поклав телефон, а натомість взяв до рук старовинний кишеньковий годинник на ланцюжку. Мелодійно дзенькнувши, кришка відкрила чималий циферблат, що містив в собі кілька менших розмічених кіл, десяток великих і малих стрілок та кілька шкал зі змінними цифрами. Звіряючись із м’ятим папірцем, що досі лежав в годиннику, Іван став почергово підкручувати коліщатко і маленький ключик, який вставив у боковий отвір у корпусі.
– Прив’язка до місцевості…, – шепотів він сам до себе, – У Львові одразу заарештують… може Відень? Ні хай буде, як є.
Іван закрив годинник, натиснув на коліщатко, затиснув прилад в руках і замружив очі.
Спеціаліст МУМІ майже не стримував посмішку, спостерігаючи дійство за вікном – пристрасті вирували недитячі. Короткий спалах холодного світла відволік його від власних думок.
– Іван Якович! – покликав він господаря.
В квартирі було тихо. Гість кинувся в сусідню кімнату, оглянув кухню і ванну кімнату – порожньо. Вийшов на балкон і поглянув вгору. Потім став зазирати за перила з усіх сторін. Стурбований, що лишився сам, побіг до вхідних дверей.
– Ніхто не виходив? – спитав у кількох чоловіків, що палили цигарки на сходовому майданчику. – Двоє вгору, двоє вниз. Пройтися по квартирам. Шукайте. Бігом! – прикрикнув у кінці.
Стоячи перед вікном звідки спостерігав за мітингом, набрав номер телефону.
– Карочє, злиняв, сука. Бери всіх, організуй периметр, може він де по горищах шариться, – телефон у відповідь невдоволено задзявкав і це вивело спеціаліста з рівноваги. – Скільки треба, стільки й будуть стояти! Бігом, бл*дь!
Натовп під вікнами отримав вказівки від своїх організаторів і став підтюпцем розповзатися в різні сторони. Спеціаліст відкрив вікно, запалив цигарку і вилаявся коли задзвонив телефон.
– Слухаю!
– Ну шо, майор, обісрався? – насмішкуватим басом озвалася трубка.
– Трохи є, товариш полковник, – по спині спеціалісту пробіг тривожний холодок.
– Та не трохи, а добряче. Я тобі казав: зразу бери і пальці в двері? – трубка заіржала. – А ти ігри затіяв. І куди він міг зашхеритись? Може профі? Особу перевірили?
– Особу встановили – точно він.
– А чому мені статвідділ дав довідку, що він помер у 16-му? – гудів динамік телефону
– Претендент на роялті? – здивувався своєму осяянню «спеціаліст».
– Так ти кажеш – особу встановили.
– В базі було ДНК.
– Н-д-а а, – гуділа трубка. – А подружка його, як ви там кажете – кебіта.
– Кобєта. Лариса Петрівна Косач. Гадаю теж зникла Гадаю, то не його жінка, просто вешталися разом.
– І який зв’язок? – голос в трубці вже не насміхався. Він розтягував слова, ніби хижак уповільнювався перед остаточним стрибком.
– Лише годинник, – посміхнувся спеціаліст.
– Той самий, кишеньковий? Так якого ж ти мовчав? – закричав телефон. – Значить так – як закінчиш там, справу до мене на підпис і в архів. Не вистачало нам тут ще одного «мандрівника в часі». Все. Лупай ту скалу, – рикнула трубка і дала відбій.
– Лупайте сю скалу! – гукнув до власного відображення у склі спеціаліст. – I щастя всiх прийде по наших аж кістках! А х*р вам, – тицьнув у скло дулю, – по кістках. Хороша ідея – пальці в двері, – розмірковував він вголос, посмоктуючи цигарку. – Все таки, працює стара школа, працює. Майстри слова, млять: понаписують, а нам працюй…, – лице спеціаліста спотворила скалічена зневагою посмішка.
_
ВСУ* – Верховний Суд України.
МУМІ* – міське управління міністерства інформації.
