Демілітаризація
– Ти маєш це бачити! – голос Айрона в телефоні мало не домагається мого вуха в збоченій формі.
Про всяк відсуваю телефон від обличчя і з відстані витягнутої руки запитую:
– Що сталося?
– Ти точно маєш це побачити! – голос Айрона тремтить від збудження. – В нас тут таке…! Карочє, шоб завтра був. До речі, де ти зараз? Неважно. Бігом, карочє! Інакше все пропустиш. Всю містику. Це треба бачити.
– Що у вас сталося? – намагаюся вставити хоч слово.
– Ну, це ващє! Ти не повіриш. Диви, диви – зжер, – говорить мій співрозмовник до когось по той бік телефону. – Треба бачити. Всьо, вйо, бо дощ.
Я отупіло дивився на мобільник. Не схоже на розіграш. Та й голос я впізнав. Але щоб Айронмен – молодший сержант Саня Коваль – вичавив з себе більше ніж «плюс, карочє», або «нормально, карочє» саме по собі подія надзвичайна. Знову завели собі якусь скотинку на РОПі і тішаться, як малі діти. А мене кличуть зацінити, як починає працювати нове блохасте попередження про обстріли після першого ж прильоту.
– Як діти малі, – буркочу сам до себе, але, швидше машинально, вношу зміни в маршрут поїздки. Якщо кличуть – треба їхати.
Після затарки в «Сільпо» направився отримувати дозвіл на «екскурсію». Мою пику в штабі батальйону вже трохи пам’ятали, тож замість аусвайсу з печаткою і мертворожденного жарту про «бумажкі» і «какашкі» махнули рукою і порадили наздоганяти «буханку з літьохою».
Їхати було півтора блювака. Так вимірюють відстані, які долає старий УАЗ, новачки та бувалі дядьки фронтового життя. Пил і вихлопи присутні в салоні завжди – конструктори, мабуть, не одну годину ганяли автомобільне пухкеньке тіло з обличчям алкоголіка в аеродинамічній трубі, щоб досягнути подібного ефекту, а підвіска, запозичена з чумацьких возів, гарантувала переміщення тіл по салону за будь-яких умов і запобіжних заходів – тож хочеш чи ні, а через певний час звільнити шлунок кортіло всім пасажирам буханки.
Але не сьогодні. Розпитуючи дорогою знайомих воїнів, що там в них нового, не витримав і спробував дізнатися чого мене видзвонював Айрон. Ті лише таємниче посміхалися.
– Пам’ятаєш, взимку, яких сніговиків ліпив Айрон, – вирішив натякнути лейтенант, немолодий вже чоловік, котрий звання отримав колись давно на військовій кафедрі. Я вимушено кивнув, щоб не розтовкти голову об дах, вчергове зависнувши в невагомості і стримуючи вміст шлунку. – Потім болгаркою зі зламаного стовпа випиляв бабу. Не либся, не таку. Таку, що в степу стоять, – я знову мовчки кивнув, на цей раз добровільно, бо ідола, вирізаного Айроном, я фільмував особисто. – Та ти ж був тоді. Він ще на тій бабі, приколовся, значки вирізав, тіпа руни. Питаю «нафіга це?», каже – «війна гібридна, воюємо як можемо, тож хай стоїть, проклинає». Очі в тої баби якраз на дот сєпарський дивилися. Ну і наші вже потурбувалися щоб орки в ефірі то почули. Спочатку тихо було. Тиждень витерпіли. Потім стали по стовпу тому пострілювати. Альфачі тоді пару снайперів зняли з того боку. Ставки стали рости і калібри теж. Коли стали «Підносами» насипати, Айрон сам стовпа спиляв. Довольний був, що той завсклад, якого не посадили. А потім… А, – лейтенант махнув рукою, – та було ще… Свиню пам’ятаєш? Він познімав колеса з сіялки, зробив таку велику зубасту свиню. Каже – «мій національний символ вовків не боїться». Їде дах в пацана. Шкода. Кликав його до себе додому у відпустку, а він мені каже – «додому хочу» і показує в напрямку Донєцка. А тепер…
Лейтенант потиснув плечима і замовк.
До самих позицій діставалися пішки. Стежка, яку натоптали бійці петляла через садки, поглинуті чагарями, повз розтрощені і згорілі будинки, що чорними скелетами розпласталися серед зелені і очікували, коли і їх поглине всюдисуща машкара життя, крізь дірки в парканах, крізь тишу і сон, які охопили ці місця. Здавалося шлях зумисне крутить, щоб приспати пильність і подорожній не встиг зрозуміти, що він от-от потрапить у край, що лежить по той бік буденного життя. От-от перетне межу…
Вибух реготу вирвав з дрімоти, навіяної речитативним шарканням черевиків. За тим, десь попереду, де було чути сміх, хтось струсив мішок з порожніми бляшанками. Не встиг я зробити кілька кроків, звуки повторилися: регіт, бряжчання, знову регіт. Ніхто з моїх супутників нічого пояснювати не збирався – вони натужно сопіли несучи свій вантаж. Пірнули в траншею і, після кількох зигзагів між відполірованих лопатами стінок окопів, вибралися на світ божий мало не перед дверима входу в бліндаж. Я знову міг бачити щось крім спини бійця, котрий весь час ішов попереду.
Півтора десятка чоловік, хто в броніках, хто в гумових капцях на босу ногу, привітавшись зі мною, вмить розчинилися з перед очей. В центрі щойно зниклого кола глядачів лишився стояти як ніколи радісний Айрон.
– Прибув твій нєстор-літописець. Приймай, – пробубнів лейтенант до бійця.
Той вишкірився ще більше і потягнув мене у чорну діру бліндажа, розвантажувати звичний набір, основним в якому були кава і цигарки. Одразу було прийнято вольове рішення пригостити мене цією ж кавою. Сьорбаючи стандартну формулу – дві ложки цукру на дві ложки кави залиті в металевому горнятку вируючим окропом – я став розпитувати Айрона про причини мого приїзду.
– В чудеса віриш? – питання мене просто ошелешило.
Розігнавши ароматом меленої бурди застояний запах поту, шкарпеток і відкладених відпусток, ми сиділи мовчки і розглядали одне одного: я сподівався на якусь круту історію з фронтового життя, хай навіть і вигадану, а Айрон ніби бачив мене, і ніби й ні. Він став серйозний і я мимоволі відмітив, як він змінився від минулого разу, як одразу постарів хлопець, який, насправді, був молодшим за мене.
– Як усі, – я не міг зрозуміти до чого він хилить.
Айрон похитав головою.
– Ні, по-справжньому? У щось таке, що важко зізнатися самому собі? Ну от – ти молишся?
– Коли припече – ще й як. Я ж кажу – як усі.
– А віриш, що молитва допомагає?
– Я вірю, що мені стане легше.
– Є таке.
Товариш помовчав. Небагатослівний і прямий Айрон, очевидно, не знав з чого почати.
– От прикінь – виходиш ти з дому без мобільника, забув чи розрядився геть, не суть, аж раптом налапуєш його в кишені і на ньому повідомлення, яке вже й чекати забув. Уявляєш?
– Бувало і не таке, – знизав я плечима.
– Карочє, го повзераєш, – наважився Айрон.
У звичному бойовому режимі молодший сержант Саня Коваль прочісував свої і чужі позиції, підвали, сараї і гаражі. Не обділяв увагою кладовища техніки давно і безболісно умертвлених колгоспів. І, не дивлячись на погрози саперів, котрих бісила подібна нахабність, бо «дурості – то по їх часті», завжди тягнув із собою якусь залізяку. Мабуть, саме через це і отримав свій позивний, а не через захоплення коміксами, як я спочатку думав. Так в затишному куточку назбирувалась колекція різних цікавинок, хоча, насправді, це був звичайний мотлох.
В таке місце і притягнув мене Айрон.
– Диви, – вказав рукою на чудернацьку композицію, яка мало чим відрізнялася від металолому, який її оточував.
Розміром, мабуть, із фокстер’єра: замість тіла – перевернутий догори дном цинк з-під 5, 45; замість лап – поіржавілі важелі двірників від вантажівки; гофровані труби на лапах і на шиї; замість голови – бляшанка з-під згущенки; замість щелеп – голівка розсувного ключа; замість очей на мене дивилися денця гільз, – створювалося враження, що його творець чув про існування собак, або йому, навіть, довелося побачити одну.
– Хвоста лише не вистачає, а так – справжня краса, – посміхнувся я до Айрона, а потім зі скриком відскочив вбік, коли залізне творіння повернуло до мене голову.
Очікуючи, що став жертвою якогось нового, як завжди «невинного» розіграшу, я став озиратися навсібіч – чи не знімає хто мою безславну посвяту на камеру. Камер не було, а Айрон не сміявся. Лише трішки посміхався.
– Це що було? – я обережно вказав пальцем на залізного «майже пса».
– Не можу обрати ім’я. Йому нічого не подобається.
– Як ти це зробив? – переляк вже минув і мене стала розбирати цікавість.
– Ти б як його назвав? – Айрон вказав на своє творіння, хоча мене вже брали сумніви щодо авторства.
– Як не назви, це – залізний пес. Айрон дог. Як і ти – Айрон.
Айрон пошкріб щетину на підборідді.
– Може ти й правий. Тобі подобається?
– Яка різниця. Як назвеш, так і буде.
– Та я не до тебе, – відмахнувся молодший сержант.
Я зробив вигляд що не почув.
– То де ти його взяв? І що він ще вміє? Покажеш?
– Все.
– Тобто.
– Айрон-дог! – гукнув Саня. – Айрон!
Здалося, що бляшанка, з двірниками замість лап, у відповідь чимось брязнула.
– Йому подобається, – резюмував Айрон-людина.
– Оце – все? – я свердлив поглядом товариша, а той робив вигляд, що не розуміє. – Це все що він може? Ти вставив у бляшанку електромагніт, чи якийсь моторчик і хотів цим здивувати?
– Ти не бачиш?
– Що я не бачу? Ти зробив залізного пса, але для чого мені було сюди їхати? Скинув би фотку на месенджер. Чи є ще щось?
– Є, – Айрон сплюнув на землю і поліз в кишеню. – Він живий.
– Хто живий? Ти про що?
На Айрона важко було дивитися. Виглядало так, що щось пояснювати йому дуже боляче.
– Гадав, хоч ти зрозумієш, – Саня нарешті видлубав із надр кишені кілька набоїв до калаша. – Він живий і жере патрони.
– Сань, хочеш у відпустку? – я спробував змінити тему. – Поїхали зі мною. Погуляємо по Львову, хай на тебе дівчата подивляться. А можна на озера, на Волинь, на Світязь, на копчених вугрів. Або в Кам’янець, на замок подивитися, або на повітряні кулі. Нічого робити не треба, просто сиди і дивись.
Айрон слухав мене зціпивши зуби.
– Карочє. Дивись, – і кинув один набій високо над своїм творінням.
Спершу, припавши до землі та задерши голову, бляшаний пес завмер, потім високо вистрибнув і приземлився з голосним брязкотінням, тримаючи з губках ключа, що заміняли йому щелепи, кинутий Айроном набій. Скидаючи головою, як справжній пес, що жує мишу, пес бляшаний легко розмолов метал боєприпасу і, мені здалося, гикнув, коли щось дзенькнуло у його залізному череві.
Щоправда споглядав я це вже сидячи на землі, бо, щойно залізне чудо злетіло у повітря, моє серце, слідом за шлунком, провалилося кудись вниз.
– @ля-а-а-а, – тільки й спромігся організувати мій мовний апарат.
Потім я ще кілька раз повторив свою сентенцію дивлячись то на Айрона-пса, то на Айрона-молодшогосержантаСанюКоваля. Саня дивився на своє творіння, на його обличчі грала дурнувата усмішка новоспеченого татуся.
Коли я прийшов до тями, знову почав допитуватися «як це працює», а Айрон у відповідь посміхався і кидав псу набої.
– А від травмата не любить патронів, – видавав час від часу свої спостереження.
Я ж продовжував засипати його купою питань, а коли поцікавився чи є ще такі, Саня повів показувати мені дивного скорпіона з кусачками замість жвал, денцями гільз замість хітинового панцира, а на місці отруйного жала – гак від автокрану. Замість клешень красувалися болторіз і болгарка. Показав щось схоже на кабана, грубо витесаного з колоди, що мав замість зубів відполіровані до блиску кулі, а на місці ікол – пару набоїв від «Утьоса».
– Ці теж живі?
Саня похитав головою, а я полегшено видихнув.
Наступні кілька днів я спостерігав за бляшаним псом і його «залізним» творцем. Пес бігав, брязкочучи на кожному кроці, жер БК, за що всім оточуючим немилосердно діставалося від старших за званням (хоч ті, втіхи заради, теж згодовували псові чимало смертоносного металу), вивчав інші творіння Айрона, принаймі мені так здалося. Саня Коваль був, як завжди, самим собою, не більше і не менше. Ніякої психіатрії в його поведінці я не помітив. Все б так і залишалося, але розвідка зі штабу попросила зазняти панорамку з наших позицій, щоб орієнтуватися не лише на основі стареньких мап і супутникових знімків. Виконувати прохання взявся Айрон і потягнув мене із собою.
– Не на телефон же знімати, – пояснив він, взяв мій старенький Nikon і поліз на замаскований дерном бруствер.
Перша куля пролетіла доволі високо і я, поглянувши на Айрона, вирішив, що немає сенсу непокоїтися. Друга посвистіли вже нижче, але Саня продовжував знімати. Навіть криворукі стрілки не люблять нахаб. Хто б по той бік не натискав гачок – третій постріл повалив Коваля, і той скотився на дно траншеї. Бляшаний пес Айрона, що прибрів із нами на позицію і став свідком влучання кулі в свого господаря, за один прийом вистрибнув з траншеї і ритмічно забряжчав у бік сєпарських окопів.
Крові на Сані видно не було. Видимих ушкоджень я теж не знайшов. Шолом був цілий. Коли притиснув пальці до шиї, щоб перевірити пульс Саня зі стогоном захрипів, втягуючи повітря. Живий, слава Богу, і при тямі.
Показуючи пізніше ум’ятину на бронепластині, Айрон зробив висновок:
– Карочє. Це хтось молодий. Якщо після кулі людина не ховається – значить це приманка. Для снайпера. Манекен. Просто цей ще не в курсах.
Пес прибіг аж ввечері. Був задоволений собою і весь час, ніби, лащився до Айрона, підлізаючи йому під руку. Самовдоволення бляшанкоголового стало зрозуміле, коли наступного дня хтось став поширювати посилання на відео, де російський снайпер пристрілює гвинтівку на живій мішені. Начебто нічого незвичного, подібного лайна повно на ворожих пропагандистських сайтах, але в кінці я почув характерне брязкання і перелякані вигуки стрілка. І навіть зміг роздивитися знайому металеву морду. Оригінальний підпис під відео говорив про атаку металевої собаки, а в коментарях до відео йшлося про небувале зловживання окупантами настоянки глоду.
Саня з цього приводу розмірковував недовго: з кимось поговорив, комусь подзвонив, – і на другий день показав манекен, одягнений в його стару полівку. Рибалка з мене ніякий, але те що робив Айрон, було схоже не виманювання великої риби з дна водойми. Манекен висунули з окопа в одному місці, помаячили ним в іншому, а потім приладнали йому бінокля до піднятих рук. Те, що наживка спрацювала, ми обоє зрозуміли не одразу. Куля легко пройшла крізь пластикову голову, здійнявши фонтанчик землі позаду нас, а через секунду здалеку долинув звук пострілу. Ми поглянули на пса, котрий, схиливши голову, спокійно спостерігав за нашими маніпуляціями. На обличчі Айрона зблиснув здогад – він схопився за голову, впав і застогнав. Через кілька секунд Айрон-пес вже брязкотів в сторону ворожих позицій.
– Добре, що манекен не живий, – вирвалося в мене, коли я розглядав дірку від кулі в пластиковій голові.
– Я ж тобі не Господь Бог, щоб людей творити, – невдоволено буркнув Саня.
– А якщо я знайду червону глину?
Айрон не розумів до чого я хилю, тож довелося припинити цю розмову.
Кілька днів Саня натаскував металевого пса реагувати на постріли з боку противника. Не дивно що бляшаноголовий став поводитись надто збуджено і нервово, коли з того боку хтось узявся прострілювати наші позиції
– Іди розберися, – Айрону вистачило двох слів, щоб пес зірвався з місця і веселим брязкітливим чвалом попрямував на звуки пострілів.
За кілька хвилин один кулемет затих, зате озвалися автоматні черги і під кінець бахнуло кілька ВОГ-ів.
– Айрона проводжають, – зробив висновок Саня і виявився правий. Пес повернувся з двома круглими дірками в своєму бляшаному тілі. Весь вечір він простояв з нахиленою головою серед нерухомого звіринця Айрона.
Після наступної прогулянки на чужі кулемети пес повертався під щільним вогнем двох «покемонів». З нашого боку кулеметник став відповідати на нахабну стрілянину окупантів, але пес вирішив інакше. Кулемет, було витягнено через бійницю і з сердитим брязкотом знищено. Звісно обстріл з того боку лише наростав. Тепер били не по бляшанкоголовому, а по наших позиціях. Пес дозволив Айрону оглянути нові дірки в тілі і зник за бліндажем. Що сталося там – не бачив ніхто. Я можу лише уявити.
Околиці здригнулися від неймовірного стукоту, скреготу, бряжчання, дзеленькотіння і бряцання. Все це звучало з власним ритмом, ніби божевільні оркестранти настроювали свої інструменти знайдені в металобрухті. А ще, вся ця катавасія ставала тихіше. Бійці, які щойно вирішували, що важливіше: ставати до зброї, чи бити пику Айрону, – прикипіли до оптики, хто яку мав, і спостерігали, як віддаляється зграя залізних потвор, очолюваних бляшаним псом. Ніхто навіть і не думав брати в руки зброю. Ґвалт, який зчинився на тій стороні – стрілянина і вибухи – змовк за годину.
Це була перша тиха ніч, яку я пам’ятав за всю війну. Всі палили цигарки і пили каву, нервово очікуючи на повернення Айронового війська.
Тиша скінчилася наступного дня перед обідом. Орки нагнали техніки щоб провчити знахабнілих укропів і повернути собі втрачені позиції. Що там відбувалося, знову ж таки, не бачив ніхто. Я лише зміг зафільмувати, як кілька разів злітав, перекидаючись, у повітря російський БТР. Був це той самий, чи різні – не знаю.
В той момент я зрозумів, що в мене немає жодної фотографії, жодного відео з залізним псом. Жодного доказу, що я і ті, хто зараз знаходився поруч, не були божевільними. Жодного свідчення, що це не масовий психоз, чи галюцинація. Гадаю всі присутні думали про те ж саме. Немов дивна омана полишила нас і, натомість, повернулася здатність критичного мислення.
Всі лише жартували. Мовляв, пес жер БК недарма, бідкалися, чим годуватимуть натовп монстрів, і сперечалися скільки ПМ-ів Коваль згодував псові перед тим, як влаштувати рейд на той бік.
Перші кілька годин без стрілянини від Айрона не вимагали пояснень. Але тиша і невідомість тиснула людям на психіку і гарячі голови зібралися піти поглянути, що робиться на тій стороні.
– Зброю лишіть, – попросив Айрон.
Хтось із бійців закипів:
– Як це, на бойовий вихід і без зброї?
Айрон мовчки протягнув йому автомат і поглядом вказав, мовляв, «іди».
– Пес вас може знає, а може й ні. А дружбани його точно вас сплутають з орками.
Група пішла без зброї, але, на щастя, не встигла дістатися ворожих позицій. Ті, хто мав не аби який досвід щодо обстрілів, сказали, що противник крив свої позиції «вісімдесят другими». Хлопці, котрі повернулися, сказали, що після перших вибухів залізна армія швидко кудись рвонула, а через п’ять хвилин обстріл припинився – можливо кінчився БК, а можливо їх перехопили монстри Сані Коваля.
На нашу велику втіху, ці смертельні ігри нас не стосувалися. Росіяни періодично обстрілювали зайняту монстрами територію, на що ті методично відповідали блискавичними рейдами.
Тиждень спостерігаючи за пригодами живого залізного пса, я геть забув, що маю щось привезти своїм роботодавцям. Забув, що за таємною стежкою, якою діставався сюди, є світ, в якому смерть ховається тихцем за рогом, а не стоїть у повний зріст на твоєму шляху, і війна не є приводом переносити дедлайни.
Кілька статтей завжди лежить в загашнику, а на п’ятий рік війни історії, на мій, погляд починають повторюватися, тож лише бери міняй імена в своїх перших нарисах. Лишилося відзняти свіже фото-відео, якого ще не впізнають пошуковки.
Гортаючи світлини в камері і у піввуха слухаючи скарги лейтенанта на те, що він не знає, що доповідати в штабі, а штабні сюди не поспішають, я гадав куди збирається Айрон. Шолом, бронік, дві жмені набоїв. Подумав – досипав жменю покемонівських набоїв.
– Я з тобою, – озвався до нього, але Саня лише хитнув головою – ні.
– Безпілотник виглядай. Побачиш – рви кігті, – відволікся від своїх бід лейтенант. Він би не пустив свого бійця, але знав, що той не послухає, навіть якщо пролунає наказ.
Через годину, як Саня Коваль вирушив на сепаровану в сєпарів залізною армією територію, здалеку маленькими червоними іскрами в наш бік рушила чергова порція ненависті. Іскри зростали, добираючись апогею, переростали в ракетні двигуни, щоб, обганяючи ворожі прокльони, вгризтися в понівечену землю і розквітнути сморідними вогняними кулями пекельних квітів. До нас град не долітав якийсь кілометр, вивергаючи свої нутрощі на землю, де були дивні залізні створіння. І де зараз мав знаходитися наш не менш дивний товариш.
– Якщо не дурний, то стрибне в першу ліпшу дірку. А Коваль не дурний, це я знаю, – повторював раз за разом лейтенант.
Доставили Айрона хлопці, яких лейтенант відправив на пошуки. Несли на ношах, усього в закривавлених бинтах. Позаду розгублено погримував пес. Він високо задирав голову, бажаючи зазирнути в обличчя господарю і зрозуміти, чи не зробив щось неправильно, не так, як хотів його творець. А коли Саню віднесли, де його могла забрати санавіація, пес лежав поруч з ношами і не зводив погляд донець гільз із закривавленого обличчя.
Коли прилетів вертоліт, серце молодшого сержанта Сані Коваля з позивним Айрон вже припинило битися. Його, як могли, обережно завантажили на борт, немов боялися потурбувати сплячого. Кожен прощався із ним по своєму: хтось віддавав честь, а хтось ковтав сльози, – всі ми знали, що Саня Коваль ніколи не потрапить додому.
Залізний пес так і лишився лежати на місці де його застала смерть господаря. Скільки я не намагався його поворушити, замість набридливо брязкаючого, залізного, але живого пса, лежала купка холодного металу.
Айрон пішов так і не відкривши нікому свій секрет. Я певен він і сам до кінця не розумів, що відбувається з ним і з його творінням.
Тож Айрон і йог залізний пес лишилися такою ж загадкою цієї війни, як і багато тисяч інших.