Лист третій
... який ніколи не побачить свого адресата
Привіт, мій любий…
Ти мене згадуєш? Ти пам’ятаєш про мої очі?
Я про тебе згадую кожного дня. З першим променем сонця я відкриваю очі і посміхаюся до синього ранкового неба – я посміхаюся твоїм очам. І знаєш, ти посміхаєшся мені у відповідь. І навіть легенько торкаєшся обличчя своїми пальцями – ніжними, легкими, такими рідними. І я засинаю знову під твоєю ніжністю…
А прокинувшись – відчуваю твою присутність у кімнаті. Її можна почути у співі пташок, в приємному дотикові вітерця, аромату жасмину та акації, від якого повітря стає солодким і важким, таким же, як гілочки білої акації. Я згадую про вранішній сон і мене підносить на таких маленьких крильцях невідомо-куди догори.
А потім я поринаю у вихор щоденних проблем, радостей і переживань. І, начебто, про все забуваю. Але варто мені залишитися на самоті, сама з собою, як відразу все повторюється. І ти знову приходиш до мене разом із запахом солодкої білої акації і жасмину. І знову торкаєшся вітром мого волосся і щось, ледве чутно моєму вухові, шепчеш одним лише подихом моря.
Тобі цікаво, чому я не запитую як твої справи? Я й так знаю, що в тебе все добре. Я ж казала, що завжди з тобою. Я оберігаю тебе. Від зла. Можливо, при цьому, віддаю на поталу себе. Але не турбуйся, зі мною також все добре.
Хоча ні, я брешу. В мене не все так добре. Було б набагато краще, якби я йшла цим життям взявши тебе за руку.
Ти знаєш, я ніколи тебе не забуду. Навіть, якщо ніколи не матиму змоги знову побачити твої очі, торкнутися твоєї долоні, посміхнутися тобі у відповідь я завжди пам’ятатиму тебе. Назавжди запам’ятаю кожну рису твого обличчя, кожне твоє слово, кожен твій порух, кожен твій подих. Навіть, якщо колись мої думки займе хтось інший, з’являться нові проблеми та переживання, колись такої ж теплої літньої ночі, я сяду поряд з відчиненим вікном, з якого доноситимуться літні аромати жасмину та білої акації, і візьму до рук альбом зі старими світлинами. Я буду там такою малою та смішною, пустоголовою та усміхненою, а поряд стоятимеш ТИ. Такий ще молодий та веселий. Моє серденько легенько стиснеться, зовсім як раніше, а на очі навернеться гірка сльоза. І я знову пригадаю те безкрає синє небо очей, ті м’які теплі руки , проведу пальцем по твоєму зображенню і так тихенько-тихенько, щоб це почув лише вітер, прошепочу твоє ім’я. Ім`я, яке зараз зводить мене з розуму. Зводить, зводило і зведе знову. Навіть через багато-багато років. Я тебе кохатиму. Ти такий один. І залишишся таким назавжди.
Нестерпно хочу тебе зараз. Хочу побачити саме твої очі, а не їх відображення в небі. Хочу почути саме твій голос, а не його відгомін через море. Хочу відчути твою руку на своєму волоссі, а не твій подих пронесений сотні кілометрів вітром. Хочу торкнутися тебе. Своїми губами, а не чужими. Хочу посміхатися саме тобі, а не випадковим знайомим. Відправляти листи тобі, а не нікому…
Я ніколи тебе не забуду. Своє серце я вже віддала тобі – забери, будь ласка, все інше. Бо без серця воно стане негодним…
Дякую тобі за все...
Гладжу ніжною рукою весняного вітру. Цілую дотиком першоцвіту. Плачу краплиною роси. І посміхаюся першою зіркою в небі.
Кохаю.
До смерті твоя, Я...
Одеса, 4 червня 2011 р.